Де б не була, щоби не робила, чим би не займалася, думками до Нього лину. Як оте пташеня до гнізда, немовби звірятко до нори, начебто немовля до матері.
Якесь, мабуть, Затьмарення-Мара, чи то може - Магія-Чари, а чи то навіть - Марення-Божевілля. Хіба хто зна, а ніхто не зна, окрім Неба та Бога, а чи може Пекла й самого Чорта. Як то трапилось та коли ж то сталося, яким чином усе відбувається. Що в голові - Він, у Серці - також, а у Душі - так тим паче.
Пролився у Мене, як ота Ріка бурхлива в Море безкрайнє, а чи то можливо й ввібрав у Себе, затопив до країв Собою, неначе Океан безмежний. І нема тепер же Мене без Нього, як Дня без Ночі, Світла без Темряви, Іня без Яня, Землі без Неба, Життя без Смерті, Тіла без Душі, Вічності без Тліна та усього Всесвіту без Кохання...