Прийняття реальності. Важка тема, шикарна тема. Це не примирення з усім, що є, покірне прийняття – і за течією, мляво, схиливши голову, попрощавшись із фантазіями. Це щось на кшталт міксу... із прийняття ситуації такої, якою вона є на дану мить, і створення того, що ти волієш бачити. Не плисти, куди викине, але прокласти курс – куди бажаєш. Прокласти й рушати. Рушати – із прийняттям у серці, благословенням, знанням, що ти й лиш ти своїми руками й мозком створив своє теперешнє. А раз зміг створити те, що є... то зможеш створити і щось інакше. Єдине, що ми не можемо змінити, ну просто ніяк – то є наше „сьогодні”. Бо сьогодні є результатом нашого „вчора”, думок і дій, коливань і рішучості. Але є „завтра”. І саме над „завтра” можна й варто „чаклувати”.
* * *
Нам завжди мало чогось одного. Одного товариша, одного заняття, одного кохання, однієї мети. Ми прагнемо, що б побільше – не вдасться у чомусь – пощастить в іншому. Не вміємо концентруватись на чомусь одному, робити вибір, визначатися. Прагнемо вхопити все – та чи наповнить тебе це все? Безліч зв’язків, купа хобі, мільйон доріг – куди? Аби рушав – хоч по якійсь із них – насправді. Не грав у рух – а раптом не те, а швиденько у кущі, а, може, ліпша інша доріжка, - а у якийсь момент ризикнув та рушав. Твердо і всерьоз, визначившись і благословивши свій вибір. Знайшов у собі сміливість і впевненість, нарешті перестав труситися, мов у лихоманці: «А як не вдасться?» Підведе товариш, набридне заняття, зрадить кохання, не досягнеш мети. Світ, зітканий зі страхів – у цьому його трагедія. Аби ж тільки у кількості. Аби ж…
* * *
Нас розділили – а ми згодилися. Замість того, аби простягнути долоні одне одному – ми розходимося по кутках. Кожен до свого. До своєї правди, до своєї реальності. Власний світ, власна правда, власне взагалі – давно стало важливішим і вищим за того, хто поруч. Але як щось може бути вище чогось, коли все і всі – одне? Одна сутність. І прагнення в нас, й тих хто по одну сторону барикад, й тих, хто по іншу – зрештою ж, спільні. Хай частина – та спільні. Хтось не жадає жити чесно – так, я згоджуюсь, дійсно багацько кому зручніше жити в системі хабарів і підкупу. Але є одне, у чому ми єдині – це те, що всі ми прагнемо жити заможно. Ми дивимось у чарівне віконечко – десь там західний світ, вражає, манить. Чи можна – заможно? Так, щоб без хабара, без вічного приниження, без угод зі власною совістю – що не крок. Та хай не заможно, аж край. Хай без золотих унітазів, ікри на сніданок, пришелепкуватих Гоа. Просто по-людськи. Аби совість – не відводила очі - наче й нічого поганого не робиш, адже всі так. Всі ж так! Ти знаєш. А десь у глибині так зле, хоч ховайся. Та, може, слів „совість” та „чесність” давно нема в словничках тих, багатьох, хто згодився – мовчазно й похмуро? Може, з хабарами легше, а я, як завше, все ускладнюю? Нерозуміння... воно розділило всіх нас. Дуже багатьох. Невже не знайдемо спільного? Спільних прагнень. Адже... є?
* * *
А важать – важать лиш дії. Віра. Воля. Поступ. Лиш дії, лиш кроки. Час демагогій давно скінчився – і ти давно вже нікому нічого не пояснюєш. Просто розумієш без слів. Час в ціні, час для дій – не для реверансів.
Просто вибір на користь чесності із самою собою. Не бути вдавано приязною до тих, до кого цієї приязні немає й, зрештою, не було. Не подавати руки тим, кого зневажаєш. Говорити „до побачення” тим, з ким в тебе різні шляхи.
* * *
Велика справа у житті кожного – стати потрібним комусь. Бо щастя – то не те, коли не боляче тобі. А – коли ти захищаєш когось іншого від болю.