Так ось моя розповідь. Хоч я принцеса , рожевих соплів я не люблю. Давайте історія буде називатись втрачене я. І я спробую її зробити страшною. З подробицями, детальними описами, огидними , бажано такими не приємними, щоб Ви читали і було брр…. страшно то як…. до мурашок, ладно такого не буде. Просто історія начебто є, але ви ніякому випадку не маєте вірити в її реальність, це просто моя фантазія. Да і хто в наш час вірить і відьом. Ні, ну можливо хтось і вірить, я ніякому разі не хотіла вас образити, тому про відьом я писати не буду.
- Кава, чорт побери, де моя кава. А ось вона рідненька. Так футболка, о ось ця підійде, наче без плям. Вільям ти чо розлігся по серед столу. Знайшов собі привичку. Мені бутерброд з твоєю шерстю їсти? Ні дякую, вже перехотілось. А в холодильнику навіть мишки тобі нема. Печалька.
Да, якось так я збираюсь в школу. Живу сама, і це не так круто як вам здається. Гора посуду з якого не зрозуміло хто їв, і відповідно хто його має мити. Одяг по всій квартирі, ні ну в цьому є свої плюси, все необхідне під рукою. Одним словом хаос. Ні, не творчий безпорядок, реально хаос. Батьків в мене немає ,але школі ніхто не в курсі. Ні, вони начебто ще живі, просто мене кинули коли мені було одинадцять. Є моя рідна баба яка за все платить, але жити зі мною не хоче. Чому? Все просто – вона мене не любить. Чи боїться, не важливо, факт залишається фактом - в свої сімнадцять я повністю підпорядкована собі.
Дорога в школу як завжди дуже весела і сповнена пригод. Я пробувала ходить різними дорогами, та від цього дорога менш веселою не стає. Найбільш мені довподоби ходити через парк, особливо осінній. Ось і школа. Слава Богу п’ятниця, думаю цим все сказано. Ні, вчитись я люблю, а ось вчителів, однокласників і все що пов’язане зі школою просто ненавиджу, самою чистою ненавистю, яка лиш може бути в підлітка. І не товаришую я тут ні з ким. Мені здається вони мене побоюються. Мій зовнішній вигляд їх відштовхує, так задумано. Про уроки розповідати не буду, ато малолі яка у вас психіка. Принаймі мені вони мені мою підпортили. І головне з найкращими побажаннями, ми ж майбутнє. Ага з їх допомогою до майбутнього дожити потрібно подумати як. Я не розумію навіщо вони забивають наші голови кучею зовсім непотрібної нам інформації. Чому в школах нас не навчають тому що дійсно нам знадобиться? Нам не розповідають який жорстокий світ і як нам в ньому адаптуватись. Нам не розповідають як нам стати щасливими. Ніхто не каже що в цьому світі необхідно себе знайти, створити, крок за кроком віднайти істину. А більшість з нас так і не знайде свого місця в цьому житті. Так і будемо ходить спочатку в ненависну школу, згодом на таку ж роботу. І житимемо від зарплати до зарплати до зарплати, від вихідних до вихідних.
Я вдома, в своєму світі, в своїй паралельності, там де комфортно і де я підпорядкована сама собі. Це мій всесвіт, творець тут я. Моя самотність це мій дар. І що б Ви не відповіли б, Вам мене не переконати. Тишина. Лиш Вільям сміє її нарушити. Йому ж це прощається. Чорний лінивий котяра, який не зрозумілим чином з’явився в моїй квартирі. А мешкаю то я на третьому поверсі. Хоч чомусь я не сильно здивувалась проснувшись і побачивши перед собою зелені, неприродно великі очі. Відчуття тоді було таке, ні не страх, навпаки спокій, наче так і мало бути, наче він і жив в мене до цього, наче він рідний, свій. Я вирішила що він вбіг коли я ввечері вернулась з магазину, а за пакунками я й не замітила його. Вже приблизно місяць він розбавляє мою самотність. Як завжди покормлю свого принца і пограю з ним. Він поцарапав мені руку коли ми грались. Ні я не образилась. Просто боляче. Ледве його кіготь дістала. Рана глибока, враження що м'ясо з рани от от випаде, й залишиться сама кістка. Я й не знала що в мене так багато крові, зупинити так і не змогла. Весь бинт в крові. Але мені знову ж таки не страшно, да і не болить. Може в мене больовий шок? Да й ще й поцарапав на венах. Будуть тупі допити чому я хотіла покінчити з собою. Правильно, не буде. Всім пофіг.
На ранок вже відчула біль. Але вона не така як зазвичай, вона приємна, заворожуюча, викликаюча цікавість, бажання… бажання пізнати більшу біль, знайти грань, межу болі яку я можу витримати. Враження що проснулась інша людина, з іншими бажаннями. Проснулась та що спала в мені весь цей час, та в котрої спрага, спрага до болю. Я піднялась і направилась на пошуки леза. Холодного, як кров в моїх жилах. Чомусь я впевнена що вона холодна, вона обморожує мене з середини. Я відчуваю її рух по моєму тілі, її холодні потоки вбивають в мені страх і відновлюють безжальну нетерплячість перед болем. Все виявилось просто, знайти лезо вдалось за дві хвилини пошуку. І відповідно забрати його немає кому. Мені ніхто не завадить отримати мою порцію болю. Десь глибоко в середині, там на нижній полці підсвідомості в мене давно було таке бажання, випустити той біль який мене давить вже дуже давно. Біль зради матері, яка залишила мене заради кращого життя. Яка пішла до іншого чоловіка, залишивши мене на батька, який пішов від мене рівно через три дні. На прощання сказавши лиш що я надто схожа на неї і що йому буде не під силу дивитись на мене щодня. Біль розуміння що мене не любить баба , лиш тому що думає що я піду по стопам тої особи, яка має горду назву мати. В мені проснувся весь біль, який я весь цей час ховала глибоко в собі. Він проснувся і разом з ним проснулась друга я, втрачена я. Маленька я, ображена на весь всесвіт я.
Надріз, за ним ще один, холодна кров стікає спокійно, рівномірно, вводячи в якийсь транс. Тепло пробіглось по тілу надаючи відчуття ще більшого блаженства від процесу. Погляд неможливо відвести від надрізу. Ейфорія набагато більша порівняно з попереднім відчуттям, на цей раз я сама, з власної волі роблю надріз за надрізом. Повільно. Відчуваючи кожен рух леза. Чую запах власної крові, який неможливо сплутати ні з чим іншим. Різкий і водночас надзвичайно приємний.
Роздався жахливий грохот на кухні. Вільям розбив мою улюблену вазу. Як я могла за його забути? Нічого, цю ситуацію можна легко поправити. Я перемотала руку з якої все ще мирно стікала холодна рідина.
- Дякую тобі, Вільям. Ти пробудив мене своїм вчинком.
Я упакувала котика в його сумку, яку він терпіть не міг. Він напевно думав що ось так я йому вдячна, що заточила його в ненависну коробку і збираюсь його тримати там до кінця його днів. Я просто відвезла його до баби, її якраз в цю пору немає вдома, а в мене є ключі. Вона дуже зрадіє йому, на відміно від мене, його вона любить.
Прощальну записку вирішила не залишати, а написати цей текст. Можливо колись хтось прочитає і згадає мене – Євгенію Олевко , та навряд чи зрозуміє. Але я хоч спробувала залишити по собі слід. А поки цей текст летить на простори інтернету я мушу закінчити почату справу…