1. Марсіанин
Юлія їхала в метро. За звичкою вона засинала на другій же станції і прокидалась за станцію до виходу. Внутрішній годинник ніколи не підводив. Ось і цього разу вона прокинулась на станції «Теремки». Під час сну до неї приходили завжди особливо цінні ідеї. Ось і тепер план, який вона виношувала уже давно, остаточно викристалізувався в її голові. Бракувало одного – виконавця. Раптом погляд її мимоволі упав на сусіда, який сидів справа від неї. Сусід цей виглядав доволі дивно. Незважаючи на пізню осінь, він був вдягнутий у легенький спортивний костюм. На ногах його красувалися капці на босу ногу. Цей дивний суб’єкт крутив на усі сторони головою і безперестанку кліпав очима, ніби щойно прокинувся, і поняття не мав, де зараз знаходиться. В очах його було ніби прохання про допомогу.
- А чом би й не він? - подумала Юлія
- Але й «виконавець», одначе.
Проїхали ще одну станцію.
- Вставай, ходімо зі мною!
- Куда?
- А тобі, хіба, не все одно? Вставай, кажу!
Вона силоміць підняла його за комір куртки спортивного костюма і потягнула до виходу.
Тип не опирався. Вже на ескалаторі майнула думка: «Хоч би лягаві не присіпались». Та куди там? Не з її щастям! Таки присіпались. Допомогла нашвидкуруч вигадана байка, що це чоловік пішов бігати і забув ключі, затраснувши двері. Зійшло навіть те, що він був у капцях і, напевне, не мав грошей на метро. Але для рівня інтелекту поліцейського, що стояв на виході, цього цілком вистачило. Вона всю дорогу тримала його за рукав, але він ішов слухняно і не чинив жодного спротиву. Ось і її будинок. Вона відкрила двері під’їзду ключем від домофона і завела його у передпокій квартири.
- Як тебе звати, хлопче?
- Не помню, кажется, Роман.
- І звідки ти такий Роман узявся?
- Не знаю. Не помню.
- Ти що, тільки й знаєш, що «не знаю» і «не пам’ятаю»?
Роман знизав плечима.
- Давай, іди в душ, скидай усе зі себе, я знайду тобі щось, у що передягнутися.
- Извините, я плохо понимаю ваш язык.
- От москаль клятий! Ще не вистачало, щоб я з ним російською говорила. В душ іди!
Хоч Юлія і виховувалась у російськомовній родині, та з часу, коли пішла на Майдан, ні слова не сказала російською, без жодних винятків. Поки шуміла вода в душовій кабінці, Юлія підібрала у шафі для нього банний халат, білизну і капці. Всі ці речі залишились у неї від колишнього домайданівського бойфренда, який пішов від неї з ідейних причин, залишивши всі свої речі, включно з білизною і взуттям. Вона повісила речі на сушник для рушників, і мимоволі відзначила, що через шторку душової кабіни просвічувалась доволі струнка чоловіча фігура з широкими плечима і досить таки накачаними м’язами.
- Досить уже, вилазь! – сказала вона десь через півгодини.
Шум води припинився, і через деякий час у дверях ванної кімнати показався він у банному халаті, який був на нього трохи затісний.
- Їсти будеш?
- Что?
Вона показала йому знаками.
- Да!
За мить на столі з’явилися борщ з пампушкою і стек зі свинини з рисом. Юлія принципово не користувалась послугами закладів громадського харчування і все готувала сама. Хлопець їв так, ніби не їв до того десь із місяць. Через дві хвилини тарілки стояли порожні.
- Випити хочеш?
- Что?
- Водку будешь? Москаль, блін!
- А, да!
Вона поставила перед ним келишок із горілкою і канапку з шинкою. Він випив одним духом і проковтнув канапку, подібно, навіть не розжовуючи.
- Ну, і як ти докотився до життя такого?
- Ничего не помню, помню только, что перепрыгнул через какой-то высокий забор, за мной гнались, я убежал и заскочил в метро. А в каком я городе?
- В Києві.
- Это что, Украина?
- Ні, блін, Франція!
- Нет, столица Франции – Париж, - это я помню.
- А сам звідки?
- Чего?
- Сам-то откуда?
- Не помню! Ничего до того прыжка через забор не помню.
«Марсіанин якийсь» - подумала Юлія. «Теж мені, виконавець. З таким на вулицю тільки покажися - зразу заметуть.» Він розмовляв з явним московським акцентом, специфічно розтягуючи букву «а».
- Лягай спати, Марсіанине! Зараз постелю тобі на дивані.
Вона постелила йому чисту білизну на дивані у вітальні. Він, на диво, зрозумів, чого від нього хочуть, ліг, і за хвилину заснув. Юлія теж почувалася втомленою і трохи прибравши і помивши посуд, навіть забувши повечеряти, розтяглася в ліжку.
- Нічого, завтра щось придумаємо, - подумала Юлія і солодко заснула.
На ранок вона прокинулась від того, що хтось гримав на кухні посудом. Вона, спросоння, відразу не зрозуміла, хто. «А, Марсіанин!» згадала вона. Вона накинула халатик і вийшла на кухню, потираючи заспані очі.
- А где у тебя кофе?
- Бач, кави захотів! Там на полиці зліва у жерстяній банці.
- Говори, пожалуйста, по-русски, Ничего не понимаю!
- Нічого, кави захочеш, знайдеш. По запаху.
На диво, він узяв-таки потрібну банку, засипав каву в турку, залив водою і поставив на плиту. Як на хворого на амнезію він орудував досить-таки вправно, правда, кава википіла, захляпавши плиту. Він зняв турку, дістав дві чашки, і налив їй і собі.
- Сахар?
- Ні, дякую!
Він насипав собі дві ложки, розмішав і заходився пити каву великими ковтками, незважаючи, що напій був гарячий. Допив, поклав чашку у мийку і сів на табурет.
- Сигаретки не найдётся?
- Зараз подивлюся.
Юлія сама не палила, але тримала пачку цигарок, на випадок, коли прийде Коля – її друг по АТО. Коля, таке враження, що не випускав цигарки з рота ніколи. Вона дістала вже розпочату пачку і протягнула її Марсіанину. Той припалив і не встигла Юлія отямитись, як цигарка вже догорала. Юлія потягувала каву маленькими ковточками, і розмірковувала:
« Найперше – легалізація. Треба зробити йому документи, щоб ніхно не підкопався. Це, по теперішніх часах, завдання досить складне, зважаючи на велику кількість нелегалів, що поз’їжджались до Києва. Але вирішальне, зважаючи, що є дядя Льоня.»
Дядя Льоня був старий мент, закадичний друг її матері, який дивом пройшов переатестацію в нову поліцію, тільки тому що був декілька разів в АТО. Ні, він не воював, просто пару разів їздив у відрядження в зону АТО з якимись там перевірками і, відповідно, отримав статус учасника бойових дій. Вона набрала номер його мобільного:
- Дядя Льоня, можете говорити?
- Так, звичайно, Юлько-козюлько! Що трапилось?
- А чому мало щось трапитись? Просто так дзвоню! Про здоров’я Ваше довідатись, може, хочу?
- Ага! Не розказуй байки, а викладай по суті!
- Це не телефонна розмова, давайте десь зустрінемось.
- Давай об одинадцятій в кафе на площі на Хрещатику, де той Кондратюк своє «Караоке на стакані» проводить. Підходить?
- ОК, дядю Льоню, буду!
Вони нашвидкуруч поснідали канапками з шинкою, запивши це кока-колою, вона швидко вдягнулася, вийшла з дому, замкнувши двері на обидва замки, і наказавши Марсіанину, щоб нікуди не рипався і не подумав ламати двері, чи то пак, стрибати з балкона, бо розіб’є голову з дванадцятого поверху. Той, ніби, зрозумів, кивнув головою і розтягнувся на канапі. О 10:20 вона вже була у метро, а за п’ять одинадцята вже сиділа за столиком у кафе. Дядя Льоня з’явився пунктуально об 11:00, як і личить старому менту-підполковнику. Він мав досить-таки величенького пивного животика і мало скидався на сучасного поліцейського.
- Привіт, дівко! Як справи?
- Та вашими молитвами, дядю Льоню!
- Ага, вдень не сплю, вночі не їм, все за тебе молюся! Викладай!
- Та тут справа вельми делікатна. Треба документи українські одному москалику зробити.
- А відколи це ти за москалів дбати почала?
- Та тут така справа, дядю, Льоню, довго розказувати.
- Ну тре, то тре…
Дядя Льоня завжди подобався їй тим, що не задавав зайвих питань.
- П’ять штук євросоюзовських, і по справі. Для тебе штука знижки.
- От, а кажуть, що нова поліція не бере…
- Хай собі кажуть. Може хтось і повірить.
- ОК, коли буде готово?
- Десь за тиждень. Я тобі дзвякну.
- Добре, пароль «Марсіанин».
- Ти б ще щось венеричне придумала, козюльно! Гаразд, «Марсіанин», так «Марсіанин». Він хоч мову знає, не спалиться?
- А мало у нас російськомовних манкуртів? Нічого, вивчить!
- Твоя правда!
- Добре, асталавіста, сеньйор!
- Бувай, вертихвістко!
Вони допили каву і розійшлися.
З мовою, справді, була проблема. Російською тут говорив мало не кожний другий, але з таким акцентом? Вона згадала, що в їх роті в АТО служив такий собі Олег, в миру викладач української філології в Могилянці. Йому відірвало ногу осколком з «Граду» майже до коліна і зараз він знаходився на реабілітації. Він був славний тим, що міг навчити української мавпу, або навіть Миколу Яновича, шкода ,що вчасно той до нього не звернувся. За місяць часу вся рота щебетала українською зі словника Грінченка, включно з «донєцкімі» і «криворожскімі». Вона набрала його номер.
- Привіт, Олеже!
- Привіт, бойова подруго, як справи?
- Та може бути. Маю до тебе одне прохання.
- Для тебе – зірку з неба!
- Ні, зірки не треба, мені планету, Марс! Вірніше, одного з її мешканців.
- Нема проблем, доставимо!
- Якщо серйозно, то одного москалика треба навчити української, або хоча би російської без московського «акання».
- З російською київського зразка – проблематично. Давай вже навчу української.
- ОК. І скільки треба часу?
- За місяць буде щебетати, як горобчик, не відрізниш від уродженця Галичини. Але вже, бо за місяць я їду в Німеччину на протезування.
- То як мені його, до тебе водити?
- Та ні, я вже на милицях скачу, як гірський козлик. Давай краще в тебе, щоб не світився.
- ОК! Десь на шосту вечора підходить?
- Так. Тоді завтра?
- Ні, сьогодні!
- Ух, як спішно! Добре, домовились. А що за тип за такий?
- Ай! Прийдеш – побачиш сам!
- Заінтригувала, одначе!
- Ви будете вельми здивовані, сер!
- Не «сер», а «пане»!
- Добре вже! Ви будете вельми здивовані, пане!
- О!
- Добре, до зустрічі! Ти далі п’єш тільки текілу?
- Так, з оливочкою!
- Добре, бувай, сонце!
- Бувай, пташко!
Так, за основні дві справи домовились, що лишається? Одяг, але то дрібниці, купимо, а далі за планом, тільки подивитися, як наш інопланетянин стріляє. Але для цього є Діма.
Так, план, тепер план, прокрутити в голові усі деталі, щоб ніде не було збою, щоб все пішло гладко, як по маслу. План і тільки план.