- Как Вы считаете, каков основной принцип существования жизни на Земле?
- Всё очень просто. Это соединения...
- Как именно и чего с чем?
- Ну, «как именно», я не знаю... Так же, как и «кем именно»... Но этот «кто-то» ещё тот режиссёр... Он умело соединил несовместимые вещи: грязь и чистоту, страдание и радость, боль и наслаждение, ненависть и любовь, обман и правду, зло и добро, смерть и жизнь... Благодаря этому и получилась огромная сцена переживаний. Я считаю, что за всеми нами просто кто-то наблюдает всё это долгое время существования человечества. И будет наблюдать...
- Интересно...
- Не говорите. Очень интересно! Но всё дело в том, что именно соединения несовместимого придают театру жизни особый интерес. Автор всё продумал до мелочей: смотреть жизнь не просто интересно, но и смешно до слёз, а иногда – печально. Печально опять-таки до слёз. И такой эффект достигается в процессе взаимодействия несоответствий соединяемых компонентов...
- Например?
- Да посмотрите на себя со стороны. Посмотрите правдиво, так, как будто Вы не участник пьесы, а зритель. Это существенно упростит Вашу жизнь.
- Гм... И какие именно «несоответствия» вызывают Ваш смех «до слёз»?
- Ну, вот смотрите... Это утончённый юмор – наделить заведомо грязное существо (человека) умением чувствовать тонкие вещи... Я бы сказал, вещи неземной природы...
- Ну, почему же «заведомо грязное»?
- Уж и не знаю, почему... Но почему-то именно таковыми мы есть: не можем не пачкаться как физически, так и морально.
- А Вы, конечно же, чище всех?
- Безусловно, нет. Я такой же, как и все. Но, в отличии от большинства, не пытаюсь этого скрыть.
- А «вещи неземной природы» – это любовь?
- Любовь.
- Вы верите в любовь?
- В человеческую – нет. А Вы?
- Верю. Что же смешного в любви? Она, наоборот, очищает.
- Не смешите меня. И на солнце бывают чёрные пятна. А уж тем более – человеческая любовь. Она не может не преследовать каких-либо корыстных целей. Такова, повторюсь, природа человека.
- Значит, это не настоящая любовь.
- Возможно... И всё же именно несоответствия даже относительно любви служат для того, чтобы зрелище было эффектным. Присмотритесь. Мы просто не видим или не хотим видеть себя со стороны. В большинстве случаев, согласитесь, все наши большие чувства заканчиваются одним и тем же...
- Чем?
- Пресыщением. Всё так одинаково банально. Чувства сами по себе скучны, а вот оболочка, в которую они вложены, её переживания, действия...
- Смешны?
- Да конечно же! Это выглядит так же, как если бы свинье приделать крылья бабочки, или, научив её ходить на задних ногах и говорить (как человек), дать в руки воздушные разноцветные шарики и наблюдать за тем, как она в этом виде объясняется в любви... Иногда эта свинья ещё и похрюкивает, а может даже и попукивать или того хуже...
- Какой кошмар... Мне не приятен этот разговор.
- Ещё бы! Правда горька.
- Да какая, к чёрту, правда?! Это Ваша правда. Почему Вы считаете, что правы? Не злите меня!
- И всё же, позвольте продолжить, природа-то свиная отнюдь не возвышенная, а приземлённая. Таковой и осталась. А тут – бац! Шарики в руках. Любовь! Точнее – игра в любовь, которая несёт с собой новые и новые переплетения пропитанных животным духом событий, с ней связанных: интриги, козни, измены, ложь, переживания, убийства и самоубийства, предательства, одиночество, сумасшествие, воровство, зависть, соревнования в уме и конкуренция, войны, наконец. Ух, как интересно! Неужели Вам не знакомо всё это?
- Знакомо. Но не смешно... И бывает же любовь возвышенной, прекрасной...
- Бывает, бывает, успокойтесь. Но не надолго. И это требует постоянного поиска чего-то нового, так как пресыщается...
- Необходима новая и новая пища... Но разве быть постоянно голодным – смешно?
- Смешна зависимость от голода. Голодная возвышенность. Хм. Абсурд какой-то, согласитесь...
- Возможно...
- А ещё смешнее – лживое желание скрыть эту зависимость за мертвыми шаблонами: правилами приличия и моралью, которые были созданы лишь для того, чтобы их нарушать, и нарушаются при каждом удобном случае, но не явно, а скрыто. Если открыто, то какой смысл в них? Согласитесь, никакого. Чем тогда человек будет отличаться от животного? Ни чем. Поэтому животные забавны и не более того. И только человек смешон.
- Но иногда и животные смешны.
- Только с человеческой точки зрения. Это происходит только тогда, когда мы наделяем животных своими свойствами.
- Смешно и печально.
- Иногда – печально (тоже одна из целей спектакля). Но если знать причину, а также, с чего началось то или иное, казалось бы, печальное, а зачастую и трагическое событие, становится опять-таки смешно, поверьте. И мы с Вами сами во всём этом барахтаемся.
- Пожалуй, в большей мере так и есть...
- Что значит «в большей мере»?
- Просто есть и красивые душой люди, поверьте. Они не похожи на свиней. Смотреть на них радостно.
- Но таких единицы... Их становится всё меньше и меньше.
- Но всё же они есть. Я вчера утром встретил бабушку. Запомнил её как ветерана. Лет семь назад она была на праздновании какой-то годовщины победы в Великой Отечественной войны. Церемония проходила в соседней с нашим домом школе. Постарела она с того времени. Не долго этой старушке осталось жить. Так жаль, что старость берёт своё. До слёз жаль. Но и возвышенно как-то что ли... Не знаю, как это объяснить. Просто чувствую, что этот человек не способен на что-то низменное. Мне кажется, она одинока и терпелива. А еще достойно принимает все, что ей посылает жизнь. Несмотря на возраст и, как можно догадаться по её виду, плохое здоровье, держится она опрятно и ухожено.
- Держится, одним словом.
- Да. Достойно и красиво держится. По-человечески.
- Возможно...Не так, как большинство...
- Разные люди по-разному живут... А относительно печали... Плюс к тому, что Вы уже сказали, – соглашусь, грустно видеть, как что-то светлое так и не находит места здесь среди людей... Тем самым будто наказывая их и подтверждая несостоятельность всего человеческого племени, которое, что-то имея, рано или поздно это теряет, а потом искупает свою вину.
- А ведь почти все религии мира построены именно на этом принципе.
- Совершенно верно.
- Нечего хапать, мол, грязными руками святое и пытаться объяснять необъяснимое... Но Вы выйдите из игры и, повторюсь, станьте свободным зрителем.
- Относительно свободным.
- Пусть так.
- Убьют.
- Кто?
- Автор.
- Всех нас рано или поздно убивают. Но, мне кажется, он будет некоторое время только «за».
- Почему?
- А ведь так интереснее... Есть возможность побыть «на грани». Но это единственное чувство, которое не может длиться долго. И именно ради него, мне кажется, и создан весь этот спектакль. Чувствуете? Точнее – вспоминаете?
- Как-то не по себе становится, откровенно говоря...
- Правильно. Так и должно быть. Приблизившись к этому, мы чувствуем опасность и называем это предчувствием смерти – на самом же деле это просто конец представления для какого-то одного актера. И, наверное, Вы правы: тех, кто понял принцип работы этой древней, как мир, системы, как правило, убирают.
- И на сцену приходят новые актёры...
- Но в подобном взгляде на жизнь есть и свои плюсы.
- Какие?
- Это позволит Вам не делать из жизни культ, стать, повторюсь, более свободным, если играть или наблюдать со стороны, понимая, что смерть – лишь окончание той или иной сюжетной линии в огромном спектакле. Думаю, что актеры напрямую связаны с автором.
- Или авторами.
- Или авторами... Возможно, актер – это сам автор. По окончании спектакля он просто просыпается, а потом выбирает новую роль.
- Должно быть, скучно у них там, если для поднятия настроения или каких-то там других целей они придумали такое...
- Кто его знает... Может, они таким способом добывают энергию...
- Ого!
- Не бывал там. Точнее, сейчас не помню... Вот именно «не помнить» – главное условие спектакля.
- Не помнить прошлых ролей?
- Именно. Ролей и актёров. И о том, что, возможно, ты – автор. Вспоминать это можно лишь иногда... В отдельных проблесках памяти...
- Возможно... Мне кажется, во время нашего разговора мне что-то вспомнилось...
- Возможно...
- Возможно...
Можливо
- Як Ви вважаєте, який основний принцип існування життя на Землі?
- Усе дуже просто. Це з'єднання ...
- Як саме і чого з чим?
- Ну, «як саме», я не знаю ... Так само, як і «ким саме» ... Але цей «хтось» ще той режисер... Він уміло поєднав несумісні речі: бруд і чистоту, страждання і радість, біль і насолоду, ненависть і любов, обман і правду, зло і добро, смерть і життя ... Завдяки цьому й вийшла величезна сцена переживань. Я вважаю, що за всіма нами просто хтось спостерігає весь цей довгий час існування людства. І буде спостерігати ...
- Цікаво ...
- Не кажіть. Дуже цікаво! Але вся справа в тому, що саме з'єднання несумісного надають театру життя особливого інтересу. Автор все продумав до дрібниць: дивитися життя не просто цікаво, а й смішно до сліз, а іноді - сумно. Сумно знову-таки до сліз. І такий ефект досягається в процесі взаємодії невідповідностей з'єднуваних компонентів...
- Наприклад?
- Та подивіться на себе зі сторони. Подивіться правдиво, так, як ніби Ви не учасник п'єси, а глядач. Це істотно спростить Ваше життя.
- Гм... І які саме «невідповідності» викликають Ваш сміх «до сліз»?
- Ну, от дивіться... Це витончений гумор - наділити свідомо брудну істоту (людину) умінням відчувати тонкі речі... Я б сказав, речі неземної природи...
- Ну, чому ж «свідомо брудну»?
- Уже й не знаю, чому... Але чомусь саме такими ми є: не можемо не бруднитися як фізично, так і морально.
- А Ви, звичайно ж, чистіше від усіх?
- Безумовно, ні. Я такий само, як і всі. Але, на відміну від більшості, не намагаюся цього приховати.
- А «речі неземної природи» - це любов?
- Любов.
- Ви вірите в любов?
- В людську - ні. А ви?
- Вірю. Що ж смішного в любові? Вона, навпаки, очищає.
- Не смішіть мене. І на сонці бувають чорні плями. А вже тим більше - людська любов. Вона не може не переслідувати будь-яких корисливих цілей. Така, повторюся, природа людини.
- Значить, це не справжня любов.
- Можливо... І все ж саме невідповідності навіть щодо любові слугують для того, щоб видовище було ефектним. Придивіться. Ми просто не бачимо або не хочемо бачити себе з боку. У більшості випадків, погодьтеся, всі наші великі почуття закінчуються одним і тим саме...
- Чим?
- Пересиченням. Усе так однаково банально. Почуття самі по собі нудні, а ось оболонка, в яку вони вкладені, її переживання, дії ...
- Смішні?
- Так, звичайно ж! Це виглядає так само, якби свині приробити крила метелика, або, навчивши її ходити на задніх ногах і говорити (як людина), дати в руки повітряні різнокольорові кульки і спостерігати за тим, як вона в цьому вигляді освідчується в коханні... Іноді ця свиня ще й похрюкує, а може навіть і попукувати або й того гірше...
- Який жах... Мені неприємна ця розмова.
- Ще б пак! Правда гірка.
- Та яка, до біса, правда?! Це Ваша правда. Чому Ви вважаєте, що маєте рацію? Не зліть мене!
- І все ж, дозвольте продовжити, природа-то свиняча аж ніяк не піднесена, а приземлена. Такою й залишилася. А тут - бац! Кульки в руках. Любов! Точніше - гра в любов, яка несе з собою нові й нові переплетення просочених тваринним духом подій, з нею пов'язаних: інтриги, підступи, зради, брехня, переживання, вбивства і самогубства, самотність, божевілля, злодійство, заздрість, змагання в розумі й конкуренція, війни, нарешті. Ух, як цікаво! Невже Вам не знайоме все це?
- Знайоме. Але це не смішно... І буває ж любов піднесеною, прекрасною...
- Буває, буває, заспокойтеся. Але не надовго. І це вимагає постійного пошуку чогось нового, бо пересичується...
- Необхідна нова і нова їжа... Але хіба бути постійно голодним - смішно?
- Смішна залежність від голоду. Голодна височина. Хм. Абсурд якийсь, погодьтеся...
- Можливо...
- А ще смішніше - брехливе бажання приховати цю залежність за мертвими шаблонами: правилами пристойності та мораллю, які були створені лише для того, щоб їх порушувати, і порушуються при кожному зручному випадку, але не явно, а приховано. Якщо відкрито, то який сенс в них? Погодьтеся, ніякого. Чим тоді людина буде відрізнятися від тварини? Нічим. Тому тварини забавні й не більше того. І тільки людина смішна.
- Але іноді й тварини смішні.
- Тільки з людської точки зору. Це відбувається тільки тоді, коли ми наділяємо тварин своїми властивостями.
- Смішно і сумно.
- Іноді - сумно (теж одна з цілей вистави). Але якщо знати причину, а також, з чого почалася та чи інша, здавалося б, сумна, а часто і трагічна подія, стає знову-таки смішно, повірте. І ми з Вами самі в усьому цьому борсаємося.
- Мабуть, в більшій мірі так і є...
- Що значить «в більшій мірі»?
- Просто є й гарні душею люди, повірте. Вони не схожі на свиней. Дивитися на них радісно.
- Але таких одиниці... Їх стає все менше і менше.
- Але все ж є. Я вчора вранці зустрів бабусю. Запам'ятав її як ветерана. Років сім тому вона була на святкуванні якоїсь річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні, яка проходила в сусідній з нашим будинком школі. Постаріла вона з того часу. Не довго цій бабці залишилося жити. Так шкода, що старість бере своє. До сліз шкода. Але і піднесено якось чи що... Не знаю, як це пояснити. Просто відчуваю, що ця людина не здатна на щось нице. Мені здається, вона самотня й терпляча. А ще гідно приймає все, що їй посилає життя. Незважаючи на вік і, як можна здогадатися по її вигляду, погане здоров'я, тримається вона охайно і доглянуто.
- Тримається, одним словом.
- Так. Достойно і красиво тримається. По-людськи.
- Можливо... Не так, як більшість...
- Різні люди по-різному живуть... А щодо печалі... Плюс до того, що Ви вже сказали, - погоджуся, сумно бачити, як щось світле так і не знаходить місця тут серед людей... Тим самим ніби караючи їх і підтверджуючи неспроможність всього людського племені, яке, щось маючи, рано чи пізно це втрачає, а потім спокутує свою провину.
- Але ж майже всі релігії світу побудовані саме на цьому принципі.
- Абсолютно правильно.
- Нічого хапати, мовляв, брудними руками святе і намагатися пояснювати незрозуміле... Але Ви вийдіть із гри та, повторюся, станьте вільним глядачем.
- Відносно вільним.
- Нехай так.
- Уб'ють.
- Хто?
- Автор.
- Усіх нас рано чи пізно вбивають. Але, мені здається, він буде деякий час тільки «за».
- Чому?
- Але ж так цікавіше... Є можливість побути «на грані». Але це єдине почуття, яке не може тривати довго. І саме заради нього, мені здається, і створений весь цей спектакль. Чи відчуваєте? Точніше - згадуєте?
- Якось не по собі стає, відверто кажучи...
- Правильно. Так і має бути. Наблизившись до цього, ми відчуваємо небезпеку і називаємо це передчуттям смерті - насправді ж це просто кінець вистави для якогось одного актора. І, напевно, Ви маєте рацію: тих, хто зрозумів принцип роботи цієї древньої, як світ, системи, як правило, прибирають.
- І на сцену приходять нові актори...
- Але в подібному погляді на життя є і свої плюси.
- Які?
- Це дозволить Вам не робити з життя культ, стати, повторюся, більш вільним, якщо грати або спостерігати зі сторони, розуміючи, що смерть - лише закінчення тієї чи іншої сюжетної лінії в величезній виставі. Думаю, що актори безпосередньо пов'язані з автором.
- Або авторами.
- Або авторами... Можливо, актор - це сам автор. Після закінчення вистави він просто прокидається, а потім вибирає нову роль.
- Мабуть, нудно у них там, якщо для підняття настрою або якихось там інших цілей вони придумали таке...
- Хто його знає... Може, вони таким способом видобувають енергію...
- Ого!
- Не бував там. Точніше, зараз не пам'ятаю... От саме «не пам'ятати» - головна умова вистави.
- Не пам'ятати минулих ролей?
- Саме так. Ролей і акторів. І про те, що, можливо, ти - автор. Згадувати це можна лише іноді... В окремих проблисках пам'яті...
- Можливо... Мені здається, під час нашої розмови мені щось згадалося...
- Можливо...
- Можливо...
17-20.05.16