Моя долонь на запотілому склі. Дощить.
Я малюю пальчиком візерунки. Серце. А потім зірочку. А потім пишу на склі... та якусь дурню, авжеж. Я споглядаю. Слухаю, як стучать крапельки.
А за склом – світ. Великий світ. І люди... Вони спішать, ховаються від дощу, вони клянуть дощ, а хтось зараз радіє та підставляє своє обличчя під ці теплі весняні крапельки.
А через якусь годину, ну може дві, засяє сонечко.
І вони сховають свої зонтики, і похлюпають по калюжах. І десь хтось зловить веселку.
Які прості речі. Речі, які завжди будуть недоступні мені. Світ, який завжди буде для мене лише десь там – за склом.
Світ, у якому ніколи не буде мене.
Ніколи, ніколи, ніколи – не побачить мене хтось у юрбі, хлюпаючу по лужах, із смішним картатим зонтиком, таку незграбну і таку кумедну дівчину. Це буду не я. Я у цей час сидітиму десь у своїй кімнаті або на кухні біля вікна, я притулю свою долонь до скла і буду довго-довго дивитися. На краплі. На світ. На людей.
Хоча ні, людей я, нажаль, побачити не зможу. Бо інвалідне крісло таке низеньке і мені видно у вікно усього-нічого.
Я уявлятиму їх. Споглядатиму.
Простий світ. Просте життя.
У якому ніколи не буде...
Мене.
P.S. А знаєш, я так хочу вирватися. Розбити це скло. Я ж ніколи не здавалася. Я ж така.