Десь далеко-далеко дзюрчали холодні ранкові струмки, шуміли тополі, стрибали кузьки у високій пшениці. Гори-велетні купалися в синьоокій імлі, а над ними кружляли чорні птахи, що здалеку не можна було розпізнати їхньої породи. Небо сьогодні теж було затягнуте сірими хмарами, які, немовби ось-ось омиють землю свіжим дощем. Але його не було вже декілька місяців. Ті хмари просто пливли собі безкінечним потоком, і їх підганяв вітер.
Холодно було в полі, сонячні промені не пробивалися крізь небесну темряву, не виблискували на ще зеленому листі, а тільки жили у спогадах деяких людей і маленьких тварин з пролісків. Всі згадували яскравий світанок та ранкові барви. Але мало хто вірив у те, що сонце колись повернеться. Дехто сумував, дивлячись у небо, дехто гадав, що буде робитися взимку, якщо тепла не буде взагалі, а декому подобалась темрява...
- Що таке сонце? - почувся тоненький голосочок з-під материнського хутра.
- Навіщо це тобі знати?
- Я чув, як ластівки розмовляли про нього. Говорили, що сонце - велетенське помаранчеве коло в небі, яскравіше за будь-яку зорю, та гарячіше за найнебезпечніше полум'я! Оте все правда?
- Так, правда.
- А правда, що воно недосяжне?
- І це правда.
Мале лисенятко раптово звелося на незграбні товсті лапки й висунуло носика з нірки.
- Кажуть, що колись ще раніше над полем сяяло це коло кожний день! Чому зараз його нема?
Матір сумно кліпнула очима:
- Напевно, сталося лихо...
- Яке лихо?
- Ніхто не знає.
Подув холодний вітер, що наїжачив рідке хутро лисеняти. Воно зіщулилося, а в серце його закралася якась гостра злість на чорні хмари, за те, що, певно, через них поле змерзло. Через них він не може побачити свій перший світанок!
Наступного дня малятко з самого ранку сиділо на високому пагорбі й вдивлялося у небесну темряву, чекаючи побачити хоч один сонячний промінчик. Це стало його повсякденним заняттям, далекою мрією, яка ввижалася все більш дивною і недосяжною.
Лисенятко зростало, кріпшало, а хмари все пливли по небу, змушуючи молоду травичку прихилятися додолу. Вже через декілька місяців навколо нього сиділи інші такі ж самі мрійники. Їх було багато, вони розповідали одне одному про сонце, а лисеня слухало та мрія його від того кріпшала. Але тепер він хотів не розігнати хмари над рідним полем, не зустріти світанок із своїми новими друзями, а просто побачити оте помаранчеве коло та відчути тепло власним хутром. Задля цього він був ладен зробити все, що завгодно...
І ось одного дня, коли вже дорослий лис сидів на своєму повсякденному місці, він помітив, що звірів навколо стало менше, ніж раніше. Що ж могло з ними трапитися?
Недалеко від пагорба порався маленький їжачок. Лис вирішив, що той, певно, повинен був помітити пропажу інших мрійників, тому обережно підійшов до нього і спитав:
- Ти теж приходиш сюди, щоб чекати на сонце?
Їжак повернувся та й фиркнув. На йому було скручене кленове листя.
- Ні, мені то не потрібно. Я черв'яків шукаю.
- І тобі ніколи не хотілося побачити це диво?
- А ти що, один з тих, хто чекає?
- Так. Я ще з дитинства тут сиджу.
- О, пам'ятаю тебе, малий... Хочеш сонце побачити, га? А я його бачив.
- Невже?! І як воно? Що ти відчував, коли воно тебе гріло?
Їжачок покрутив головою і якось сумно глянув у далечінь, да вітром прихиляло молоді кущі шипшини. Його очі так збентежено бігали по змерзлій пшениці, що лису стало трохи шкода цієї колючої істоти. Він притиснув вушка до голови і сів поряд з їжачком, кидая на нього рідкі погляди.
- Тоді я того не розумів... - раптом видихнув той. - І не цінував. А коли сонце зникло, теж чекав. Довго чекав... Але не сходило воно.
- Чому ж ти тепер його не чекаєш?
- Немає сенсу. Якщо б я міг щось зробити для неба, визволити його з темних кайданів... Але це вже турботи птахів. Вони вже давно літають по небу, задля того, щоб всі ми побачили сонце. Мені б крила яструба, то я сам би визволив наше поле!
- А я можу щось зробити? - вигукнув лис.
- Не думаю. Всі ті, хто рішуче хотіли цього, зникли. Тому на пагорбі стало так порожньо...
Побачивши сумні й налякані очі лиса, їжак враз схаменувся:
- Але, якщо ти хочеш побачити помаранчеве коло, то я можу тобі дещо порадити...
Лис раптом нагострив вушка і зацікавлено подивився на їжачка. Йому вже нестерпно хотілося почути рятівні слова.
- Я чув, що сонце пішло від нас, - продовжував мудрий їжак, - і поселилося в іншому полі. Далеко-далеко звідси, за отими високими горами сяє воно яскравіше за людське полум'я!
- Це правда? Воно є там?
- Так, але дорога туди буде довга і нелегка.
- Я хочу туди! Як дістатися того поля?
- Треба йти о-он по тій доріжці і не повертати нікуди, поки не дійдеш до синіх круч, а там вже, певно, і сонце побачиш.
- Оце так! Дякую тобі, я зараз же вирушу!
- Чекай! Але ти можеш більше не повернутися звідти!
Нажаль, лис вже не чув тих слів маленького їжачка. Він швидко біг по вільному полю по тій самій доріжці. Гори ввижалися дуже далекими і недосяжними, як колись сама мрія. Але, підганяємий степним вітром, лис мчав на зустріч своєму найголовнішому бажанню, яке гріло серце лише однією думкою. І нічого не було для нього важливішим за сонце та його яскраві теплі промені, які вже скоро будуть зігрівати руденьке хутро.
Позаду лис залишив усе, що колись було йому рідним - знайомих звірів, пагорб, де сидів половину свого життя, і, навіть, матір, яка ще довго сумувала за своїм недолугим сином. Мрія змушувала лиса не оглядатися, тікати все далі від рідного проліску. Зовсім скоро не чутно було самотнього завивання холодного вітру, не видно на горизонті отих струнких тополь, та не відчувалося гострого запаху степного полину. А кручі ставали все ближчі... Вони, мов вартові велетні височіли над головою маленького непомітного лиса, але ні це, ні будь-що інше, не зламало волі його. Крок за кроком...
І ось нарешті, коли гірський масив відпустив лиса зі своїх кам'яних обіймів, йому раптом засліпило очі. Оговтавшись через деякий час, він підняв погляд до неба, де очікував побачити сірі кудлаті хмари, але замість них побачив яскраве блакитне небо, від безкрайності якого закрутилася голова. І це ще не все... Пробігшись очами декілька разів по тій синій безодні, лис раптом помітив те, від чого дихання йому сперло у спалаху гарячого щастя, - сонце! Те саме помаранчеве коло, яке тепер ввижалося найвеличнішою зорею, саме воно зігріло лисові хутро, поманило своїм винятковим золотим кольором, і змочило темні вії сльозами справжнього щастя.
Так прожив лис на тій галявині усе своє подальше життя, не згадавши про рідний степ, над яким до сих пір нависало тяжке небо. І хтозна, як було б тепло на тому пагорбі, як красиво б співали соловеї, зустрічаючи світанок, чи, як весело б танцювали сонячні зайчики на вологому листі... Цього ми вже ніколи не дізнаємося, тому що моя історія лише про лиса та його мрію...