Той великий темний ліс, який огортав містечко з усіх сторін своїми пишними осінніми барвами, зараз був дуже тихим, мов учорашньої негоди не існувало зовсім. Мов холодний дощ не омивав зголоднілу по волозі землю, а гучна блискавка не била яскравими спалахами по сірим тяжким хмарам. Люди майже не помітили цього лиха, бо воно скінчилося так же швидко, як і почалося. Нічна буря промайнула повз містечко майже непомітно, а люди, стомлені працею, відчули тільки легкий вітерець й, навіть не побачили того жахливого явища. А вже зранку на пожовклому листі бриніла свіжа роса, відлітаючі у вирій птахи вимальовували на блакитному небі чорні сумні кола.
Насправді та буря була зовсім не звичайна. Вона народила зі своїх холодних вітрів та ударів грому маленьку істоту. Вона була така крихітна, мов пилинка, і пухнаста, як кульбаба. Червоні очка, на яких блистіли чисті сльозинки, дивилися угору, туди, де небо ще тільки рожевіло в обіймах лагідного осіннього сонця. Вони не розуміли, чому бачать саме це, але вже тоді заворожені були красою безмежного простору.
Мабуть, малятко так би і дивилося угору весь день, якщо б сильний порив вітру не зніс його на прим'яту травичку. Ось тоді воно вперше побачило ліс, темний та глухий ліс, де не було чути навіть пташок, які зазвичай співали одне одному гучні серенади. Тепер стало моторошно самому посеред промерзлої гущавини, чорне хутерце затремтіло і встали дибом шерстинки на маленькій голівці. В мить густі хащі закрили собою світле небо, залишивши тільки клаптик, звідкись почулося сумне виття самотнього вовка, а під пухнастими лапками замерзла земля. Налякане та незграбне мале чортенятко скрутилося клубочком у коренях найближчого клена. Воно прислухалося до кожного шелесту, широко відкрило очі, щоб одразу помітити ворога та й утекти. Бо зараз майже усе здавалося йому ворожим у цьому лісі. Навіть жовто гарячі барви, в які перевдягнулися стрункі берези, ввижалися дуже яскравими, через це й лякали.
Поволі минала ніч, білий місяць у небі закрили чорні хмари-пір'їнки. Чортик так і не зміг заплющити очі, хоч йому так сильно зараз хотілося спати. Але страх невідомого, що ховається десь неподалік у темному листі старих ялин, збурив свідомість маленької беззахисної істоти. Тепер хотілося тільки одного - чийогось рідного тепла, захисту.
З цією мрією мале пухнасте чортеня зранку вийшло із свого сховища і рішуче попрямувало світ за очі, де на його думку, можна було знайти справжнє щастя. Можливо, воно було десь загублене біля моховитого каменю, або під розлогим кущем бузку. Та, навіть, якщо б серед найвищих зірок, чортик усе одно його знайде, хоч і не до кінця розумів, що воно таке, це щастя. Напевно, для нього щастя було теплом та спокоєм, як і для багатьох у цьому світі, а може й дещо більше... Те, що люди називали простором і свободою, те, що малятко вперше побачило між пухнастими хмаринками.
У пошуках чортик провів увесь день, але, нажаль, марно. Усі стежинки заводили його все далі, в темну гущавину, непривітну і затхлу, куди не потрапляли сонячні промінці. Усе не чутно було пташок та комах, не дзюрчали струмки, а ліс ввижався безкінечним і холодним. Кожний крок маляті давався з іще більшим зусиллям, ніж попередній, червоні очка вже не блищали так яскраво, як раніше, вони повільно згасали, як і надія на щастя. У калюжах, зоставшихся після дощу, чортеня бачило своє відображення, але лякалося себе самого - непривабливе сплутане чорне хутро, довгі та широкі вушка, приплюснута мордочка і маленькі ріжки. Саме воно було схоже на брудне кубельце моху, яким були обліплені вологі дерева. Може, щастя й не приходило до чортеняти, бо він був дуже страшний, а воно його злякалося та й утекло кудись далеко, поза межі лісу? Або його ніколи не існувало, малий сам вигадав собі щастя, щоб до нього йти? Моторошно було думати про таке, тому чортеня викинуло з голови усі погані думки й твердо попрямувало далі, не зважаючи на дику втому.
Так пройшов день і другий, і п'ятий, а він все блукав між моторошних дерев, шукав своє щастя. До цього визначення тепер входило ще й світло, окрім тепла та спокою, бо його чортик не бачив вже декілька днів. По дорозі він падав, роздираючи в кров своє хутро об колючі гілки шипшини, уночі по його пухнастій мордочці текли сльози від страху і болі. Але він всеодно йшов далі, на останньому подиху.
І раптом чортеня перечепилося і впало... Пройшло декілька хвилин, але воно не підіймалося... Заплющив очі, воно мріяло, і мрії його були дивовижними та болючими водночас. Пухнасте хутро роздув холодний вітер, подувший із темряви лісу, немовби шепочучи над самим вухом: "Змирися". Почувши таке, чортик розізлився і спробував піднятися. Його упертості вистачило тільки на один крок, а потім земля знову притягнула знесилене тільце до себе. Усі думки розсіялися в густому тумані, який сірими клубами згущався над крихітним чортиком. Немає сенсу боротися з лісом, і він це розумів. Тільки зараз він здригнувся від думки, що все одно не знайшов би щастя, як довго б не шукав... Червоний вогник у широко відкритих оченятах остаточно згас, схудлі боки перестали здійматися, а мрії... Вони полетіли до зірок, шукати тепла, спокою та світла...
***
Можливо, малятко померло тому, що було незграбним, малим та огидним. Хоч такий був зовнішній вигляд, у душі його горіла світла надія на те, що у кінці він обов'язково знайде те, що шукав. І, напевно, в кожного з нас є така мрія, але хтось може без клопоту здійснити її, комусь доведеться неабияк потрудитися, а дехто не зможе... Не тому, що він лінивий або мало працював задля цього, ні... Тому, що так розпорядилося середовище, в якому ці мрії не мають ніякого значення, як і той, хто мріє...