Н Е З Д А Р Н І С П О Р У Д И
Про ці нездарнi споруди, мабуть, ще не писалось, а якщо писалось, то вже з часом забулось і ми ще раз згадуємо про них.
На початку тридцятих років уздовж річки Дністра, від міста Ямполя до Кам'янець-Подільського (мова буде йти тільки про цю ділянку державного кордону поміж СРСР і Румунією в ті роки), була запроваджена прикордонна мережа.
Це означало, що на відстані десь біля сорока кілометрів від Дністра, в полозі цієї мережі, в селах і містах впроваджувалася пашпортова система. Кожний, хто жив тут і мав шістнадцять років, одержував паспорт з відміткою так званої «приписки» на право проживання тут.
В цей паспорт навіть були вписані діти до шістнадцяти років і такі записи давали їм «право» теж проживати тут з батьками. Таким чином на цій території дозволялося проживати тільки тим, хто тут жив раніш, до запровадження прикордонної мережі.
Родичам або знайомим чи по службовій необхідності в прикордонну мережу дозволялося приїхати або прийти тільки з дозволу органів ОГПУ–НКВД, маючи на руках спеціальний документ-пропуск від цих органів з обмеженим часом перебування в мережі.
Від'їзд, або в'їзд населення з прикордонної мережі всіляко обмежувався і заборонявся зовсім.
На проміжку якихось 160-170 кілометрів уздовж Дністра розташувалося три прикордонні загони: в Ямполі стояв 21-й загін, в Могилів-Подільському – 24-й і в Кам'янець-Подільському – 25-й.
Озброєні особистою зброєю, кулеметами й гарматами, на конях, з собаками-вівчарками, вони день і ніч нишпорили: когось й щось шукали. Крім них, тут ще існували і діяли місцеві відділи ОГПУ-НКВД, які також пильнували і стежили за усім та всіма і тісно співпрацювали з прикордонниками.
Запровадження паспортового режиму, пильнування і шпигування за всіма і кожним, створило в цій частині Поділля страшенну жахливість, якої від роду свого не знало місцеве населення. Але й цього було мало.
Для того, щоб мати якусь інформацію від місцевого населення, відсутність якої зводила на ніщо діяльність прикордонників та місцевих гепеушників і енкеведистів, ці самі органи ОГПУ-НКВД всілякими домаганнями і погрозами вишукували таких селян, які б в цьому ділі допомагали, або з ними добровільно співпрацювали з боку селян дочекатися інціативи, було безнадійною справою.
Так чи інакше в цій прикордонній мережі вербувалася та насаджувалася агентура ОГПУ-НКВД. Цими діями ламалися вікові селянські традиції, селянинові прищеплювали те, що йому було невластиве, дуже далеке, а головне – чуже.
Для чого все це робилося? Невже маленька і неспроможна Румунія загрожувала СРСР тим, що день і ніч тільки те робила, що засилала до сусідньої великої держави шпигунів і диверсантів, а той в свою чергу мусів боронитися, щоб зберегти свою державність та безпеку?
Ні! Цього з боку Румунії не було. Траплялося, що мали місце випадки порушення державного кордону, як з боку Румунії, так з боку СРСР. Але це були випадки, в яких «порушниками» кордону в більшості була скотина, а не людина.
Бувало, через скований морозом Дністер, перейде в СРСР з Румунії корова або кінь, або навпаки, – утече з СРСР до Румунії коза, або навіть цап (бо в той час вже корів та коней у селян СРСР зовсім не було). То така подія на кордоні викликає у селян тільки сміх.
А прикордонники з гепеушниками й енкеведистами піднімуть такий гам та сполох, що аж за кордоном чують, та думають, що напевно якась страшна біда в СРСР трапилася!
Безумовно, що із-за таких «надзвичайних подій» запроваджувати прикордонну смугу з такими суворими заходами не було аніякої причини. Справа була зовсім в іншому. В ті роки в СРСР діяла чекістсько-військова концепція в виразі:
«Граница должна быть на замке!»
Викликано це було постійно діючою в СРСР величезною машиною більшовицької пропаганди, яка день в день трубила (як це робить і сьогодні - 1979), що
«... Радянському Союзові загрожує ворожий Захід, з боку якого не сьогодні, то завтра нападуть закляті вороги та знищать єдину в світі соціалістичну, миролюбну державу – СРСР...»
Тому СРСР,– продовжувала твердити пропаганда, – повинен бути готовий до захисту, а кордони його мусять бути заперті.
Але все це тільки слова.
Правда того часу таїлася зовсім в іншому. Військові стратеги Червоної армії, якими керували різні ворошілови, будьонні, і тимошенки, в великому секреті запланували і почали будувати так звані УРи (укріплені райони).
Розташування цих УРів припадало на ту місцевість в якій і запровадили прикордонні смуги з особливим суворим режимом.
В УРах почалося масове будівництво мережі ДОТів (довгочасних огневих точок). Це були такі собі залізобетонові споруди з амбразурами (щілинами), від 10-ти до 15-ти на одному кілометрі фронту.
В цих ДОТах мала бути зосереджена кулеметна та гарматна зброя, бойові припаси, харчі, тощо. Під час бойових дій ці ДОТи з'єднувалися поміж собою траншеями (окопами), яких поки що не будували, а в ДОТах займали місця вояки.
Сама споруда мала заввишки до двох метрів над землею, а під землею три, або й більше метрів. Товщина стін на стелі мала від одного до трьох з половиною метрів, на споруду затрачалось зверх п’ятдесяти квадратових метрів площі.
За думкою військових спеціалістів такі споруди могли зупинити наступ військ ворога та вести довгочасну оборону.
Сама думка про будування мережі ДОТів не була чимось новим в військовій справі. Такі мережі-лінії ДОТів будувалися і в західних країнах – в Франції так звана «Лінія Мажіно» і в других країнах. Але як в СРСР, так і в Франції такі укріплення себе не виправдали.
Вони не могли зрівнятися з «Лінією Маннергейма» в Фінляндії, яка була споруджена в зовсім інших природних умовах, яких на Україні і Франції не було.
Відомо, що під час радянсько-фінляндської війни в 1939-40 рр. Червона армія понесла великі втрати під час штурму «Лінії Маннергейма».
Також відомо, що німці під час другої світової війни в 1940 році не стали штурмувати «в лоб» французьку «Лінію Мажіно», як це робила Червона армія в Фінляндії, а обійшли з боку, через сусідні з Францією держави, французькі укріплення.
Як у Франції, так і в Фінляндії спорудження ДОТів, звичайно, було таємною справою, але не мало таких прикрих наслідків, які мали місце в Радянському Союзі
Будування ДОТів, все те що було зв'язано з цим, планувалося десь в Москві. Попередні дослідні праці, креслені плани, інша документація, як і належало за існуючим порядком в країні, складало величезну державну таємницю.
Тому його зберігали десь в дуже таємних місцях. Але все це було тільки теорією. Практика будівництва ДОТів була зовсім іншою справою.
За всяку ціну треба було зберігати таємницю будівництва, але практично цього зробити ніхто не зміг, бо існували дуже прості причини, які на тріски трощили все те, що складало державну таємницю.
По-перше: в місцевості, де села і села 2-3 кілометри одне від другого, щоб щось збудувати і його ніхто не побачив неможливо.
По-друге: основні будівельні матеріали, які були необхідні в великій кількості для будування таких споруд, як то: щебінь, пісок, вода мали бути місцевими (не возити їх здалека, а це мало братися з місцевих кар'єрів, річки чи криниці), зберегти таємницю також неможливо.
По-третє: арматурне залізо, цемент, дошки та будівельний ліс мали прибути на найближчу залізничну станцію, а звідти привезені на місце будування.
Зберегти цю таємницю також було неможливо. І, на кінець, останнє, якщо воно не перше: споруду мусіли будувати люди. Те, що була якась кількість людей за фахом таких будівників, ще не могла вирішити всієї справи; потрібна була некваліфікована робоча сила, яка була на місці – селянська сила, не привозити ж її здалека.
Використання ув’язнених із таборів чи в'язниць, мабуть дуже утруднювало б справу.
Так чи інакше, практично з будівництвом ДОТів справи на місцях не вкладалися ні в форми, ані в ті норми, які передбачалися й планувалися військовими і політичними стратегами в Москві.
Під великим «секретом», на місцеві убогі колгоспи, в яких були лише ледве живі конята та бички, відводилася роль постачання такої тяглової сили для підвозу на місце будування ДОТів як місцевих, так і привозних матеріалів.
З тих також колгоспів, під особисту відповідальність місцевих партійних керівників і контролю з боку ОГПУ-НКВД, під тим чи іншим виглядом, підбиралися підхожі для цього селяни-колгоспники для праці як на місці добування місцевих матеріалів, так і безпосередньо на самому будівництві того чи іншого ДОТу.
Вся ця сила була дармова і оплачувалася колгоспними трудоднями. То якщо в Франції чи Фінляндії при будівництві таких ДОТів затрачували мільйони коштів державного бюджету, джерело якого складалось з надходжень від промисловості й торгівлі, то в умовах СРСР подібне будівництво всеціло лягло на плечі бідолашного українського селянства.
Залізобетонові споруди ДОТів росли, з кожним роком їх ставало все більше і більше. Під кінець 1936 року, коли будівництво їх майже припинилось, то на відстані від Ямполя до Кам'янець-Подільського їх, мабуть, можна було нарахувати більш однієї тисячі.
Вони своєрідним шаховим ладом розташувалися на територіях Муровано-Курилівецького, Ново-Ушицького, Дунаєвського районів Кам'янець-Подільської та Ямпільського і Могилів-Подільського, Яришівського районів Він¬ницької областей України.
Ці споруди, за письмовими даними військових органів, були відомі дуже обмеженій кількості лю¬дей. За письмовими даними органів ОГПУ-НКВД, про наявність ДОТів знало багато більше людей, тобто ті, хто так або інакше приймав участь в їх будівництві.
За ніде неписаними даними про існування ДОТів знали всі ті, хто безпосередньо жив в смузі їх розташування, а це було майже все місцеве населення. Отака–то була державно-військова таємниця.
Якщо така оцінка тепер викликає лиш усмішку, то в ті роки ніхто не сміявся з того, що він знав. Бо він бажав би лучше б не знати й нічого не бачити.
Знати про те, що називалося державною таємницею було дуже небезпечною справою і вона могла тяжко відбитися на житті кожної окремої людини, а то навіть цілої родини.
Влітку 1937 року, як почалися перші масові арешти, то із селянського середовища в першу чергу були заарештовані і ті, хто мав яке-небудь відношення до збудованих ДОТів.
Нікому не приходила й не могла прийти догадка, що той чи інший селянин був заарештований і зник без всяких слідів тільки тому, що в свій час дробив камінь, добував пісок в тому або іншому кар'єрі або день-два працював на будівництві ДОТів.
В 1939-40 рр. державні кордони за рахунок Бессарабії і Польщі перемістилися на Захід і тим самим перестав діяти статус прикордонної мережі про яку ми ведемо мову.
Але мережа ДОТів залишилася під наглядом армії та органів, як було і раніш. Тепер місцеве ГУДБ НКВД СРСР не зводило своїх очей з цих споруд.
З початком німецького наступу влітку 1941 року на цю частину України, їх піхота, артилерія, танки пройшли поблизу ДОТів не звертаючи на них ніякої уваги.
Якби з боку цих споруд і була якась небезпека, то німці, мабуть, обійшли би їх стороною, як це зробили в Франції. Це неабиякий доказ тому, на якому рівні знаходилася військова думка в СРСР і як вона пленталася в передової науки та техніки.
В 1942-43 рр. величезної міцності вибух за вибухом стрясали повітря в довколишніх місцях. Це німці, використовуючи трофейну радянську вибухівку, не шкодували її, руйнуючи дощенту недавні нездарнi споруди – ДОТи і ДЗОТи.
Якщо тепер проїхати уздовж Дністра: від Ямполя до Кам'янець-Подільського, то ще можна між іншим розглядіти ці пам'ятники нездарності. Залишився цілим, наскільки це відомо, тільки один ДОТ.
Стоїть він в самому центрі міста Могилів-Подільського, забудований в стіні бувшого приміщення міської електростанції, на самому березі Дністра, «лицем» повернутий до Бессарабії.
Стоїть, наче скеля. Якщо його схочуть зруйнувати, то мабуть, треба багато вибухівки, а такий вибух може зруйнувати половину, або більше цього невеликого міста.
Давно, вже майже сорок п'ять років минуло з того часу, як юнаком я носив до цього ДОТу акумулятори, щоб там їх залишити, а члени місцевого підпілля, які працювали на міській електростанції ухитрялися їх заряджати.
А через деякий час я мусів їх забирати, щоб перенести цей тяжкий і небезпечний «скарб» в єврейське гетто, де був радіоприймач. Там під страхом бути розстріляним або повішеним, ми слухали радіо-пересилання.
Виїжджаючи з СРСР, мені довелося побувати в місті Вінниці. Я не зміг пропустити рідкої нагоди і не побути на Каліччі, в місцевому парку, що тепер (1979) називають міським Максима Горького парком.
Носило мене і тут літом 1943-го року. Хотілося краєм ока побачити ті місця, які мали зовсім інший вигляд в 1943-му році, коли тут йшли розкопки місць захоронення розстріляних в 1937-38 роках.
Трудно тепер було знайти ті місця, де були розкопані ями з трупами, поміж невеликих дубків та лип. Тепер тут все ухожино, з майданчиками, полянками, з лавками, лавочками, дитячими кутками тощо. Чути дитячі голоски, сміх, весілля...
А кругом велетні дуби і липи тихо шелестять листям, наче шепочуться між собою. Кажуть люди, в цих дубах і липах кров людська тече, а вона не водиця же …
Сидів я на лавочці, прислуховувався до шепоту тих дубів та лип, все хотів би одне слово почути, зловити...
Знав я тоді, знаю й тепер, що не мало там лежить тих селян з нашого села і других сіл Вінниччини та Кам'янець-Подільщини, які так чи інакше працювали на будівництві тих незданих споруд, що тепер «пам'ятниками» Зла і Брехні стоять на землі України.
Вперше опублiковано в журналi «НОВI ДНI» - ТОРОНТО, К А Н А Д А.
Грудень 1986 року.