Замордоване селянство

Яаков Менакер
    ЗАМОРДОВАНЕ СЕЛЯНСТВО (на украинском языке)

    На початку весни 1930 року, після майже щоденних зборів, що їх провадили з осені 1929 року, колгосп в селі Котюжани був, нарешті, створений. Правда, в тому колгоспі об’єднали лише з півсотні селянських господарств.

    Решта, а їх було біля восьми середніх та трохи міцніших сот, вперто не спішили вступати до колгоспу. Здавалося, що нема такої сили, яка була б спроможна була зігнати селянство з рідної землі, загнавши його в колективне господарство – колгосп.

    На цей опір, під безпосереднім керівництвом декількох «уповноважених», верхівка сільських комуністів села відповіла колективною карою – біля вісім десятків найміцніших селянських господарств підвергли так званому розкуркуленню.

    Така міра себе оправдала і дала наслідки: в колгосп вступили майже три сотні селянських господарств. Таким чином після «першого кроку» скороспілі колгоспники й розкуркуленні селяни складали на той час близько половини всіх господарств.

    Друга половина уперто наче скеля, продовжувала протистояти страшному натиску «уповноважених» районного і обласного центрів та спільно діючих з ними сільських комуністів.

    Минуло літо 1930 року. На колгоспних землях зібрали мізерний врожай зернових ще й мізерніший – технічних культур. Ще за тих  перших років колективізації була запроваджена так звана перша заповідь, тобто найперше треба було колгоспу виконати обов’язкову поставку зерна та інших культур державі.

    А того що залишиться, зберегти на посівний фонд, та розподілити між колгоспниками згідно зароблених ними трудоднів.

    Пам’ятаю, по християнському звичаю в перший день Нового року ранком діти набирали в кишені штанів зерна пшениці, або жита чи якогось другого зерна та й ходили з хати в хату, «посівати» селян з новим роком промовляючи:

    «Сійся й родися жито і пшениця. Сійся і родися щоб краще вродило як в минулий рік…!»

    Ходив в гурті сільських хлопчиків і автор цих рядків, «щедруючи», «колядуючи» та «посіваючи» селян.

    З незапам’ятних віків селяни не знали й не гадали, яким буде наступний рік, але бажали щоб він був кращий минулого більш урожайний. Напередодні нового року вони молили Бога, щоб зимою випадало найбільше снігу, який би покрив поле, не дав вимерзнути озимим.

    Щоб наступила рання і тепла весна й була можливість вчасно засіяти ярі, масляничні та огородні культури. Щоб не засушливе й неможливе було літо, щоб вчасно зібрати, обмолотити й зберегти врожай зернових.

    Тоді можна було підвести рахунок.

    Влада завзятих комуністів начисто нехтувала віковим життєвим досвідом землеробів-селян. Ніхто не міг сказати на чому базувалася із яких частин складалася «перша заповідь» комуністів, під прапором якої вони  відкритого грабували селян.

    Виконуючи «заповідь» керівники колгоспу добре попрацювали і вивезли до державних комор майже весь урожай. На трудодень колгоспникові видали лише по 250 грамів горохово-чечивичної суміші.

    Для сівби озимих восени 1930 року насіння в колгоспі не було. Індивідуальний сектор, як тоді називали тих, що не вступили до колгоспу, зібрав багато кращий врожай, ніж у колгоспі, але все таки цей врожай помітно менший ніж звичайно.

    Давалися ознаки розкуркулення, загальний стан заляканості й страху та майже відчаю, викликаний колективізацією заляканості і другими нелюдськими відношеннями до селян.

    Після виконання державних поставок, а вони були набагато збільшені порівняно з минулим роком, лиш в господарствах індивідуального сектора залишилася мінімальна частина сім’яного зерна для сівби і нужденного існування до наступного року.

    А колгосп і колгоспники опинилися на краю пропасти.
   
    Такий приблизно був стан у селі під осінь 1930 року. Пізніше ті, кому пощастило пережити 1931 рік і вижити в 1932-33 роки, вважали, що під осінь 1930 року скінчився перший етап колективізації.

    Другий етап почався весною тридцять першого й тривав до осені тридцять другого року. Треті етап – кінець тридцять другого та весь тридцять третій рік – вже мало хто уявляв собі виразно, бо він вирівняв усіх: колгоспників, одноосібників, «куркулів» та наймитів, умертвивши голодною смертю третину мешканців села Котюжани.

    Комуністичні організації села було «спущено згори» три вирішальні завдання:

    1. Вишукати і забрати до колгоспної комори все зерно, придатне для насіння, щоб виконати посівну кампанію озимих осені 1930-го та ярих культур весни 1931-го років.

    Об’єктами розшуків та конфіскації мають бути насамперед індивідуальні господарства і колгоспники, які могли щось приховати від колгоспного та державного ока.

    2. Не, пізніше весни 19З2 рану остаточно завершити цілковиту колективізацію сільських господарств.

    3. Викорінити  в селянстві думку про особисте господарство, знищити причину економічної незалежності селян. Обмежити до мінімуму зв'язок селянства з землею, за будь яку ціну зламати селянський дух, перетворити їх в слухняне знаряддя комуністичної партії.

    Для вирішення цих головних і багатьох допоміжних завдань до села, крім наявної там комуністичної організації, надіслали з районного центру – Мурованих-Курилівець та обласного центру– Вінниці, спеціальних уповноважених комуністичних організацій та ОГПУ.

    Ця кровава доба проявила себе, принаймі, у слідуючих злочинних діяннях радянської влади:
 
    1. Заборонити католицьку церкву. Будинок костьолу, збудованого в XVII столітті, забрали під комору колгоспу, майно костьолу, розікрали або знищили. Ксьондза з родиною вигнали з рідної хати, створивши там школу.

    2. Священика української православної церкви розкуркулили і вислали з села. Його власний будинок і садибу колгосп привласнив собі.

    3. Розкуркулили біля 80 селянських господарств: частину родин цих господарств заслали до Сибіру, а частину заслати лише голову родини.

    Хати, землю і все майно куркулів привласнив колгосп. Серед розкуркулених були, наскільки я пригадую ім’я голови родини: Максима з 8 осіб, його брата ? – родина 11 осіб, дві родини Мельників з 8 осіб, Цибульскиго – родина з 12 осіб, Крисько – родина з 4 осіб, Петровського - родина з 7 осіб; ще один Мельника Андрія – родина 7 осіб, Артема - родина з 6 осіб; Петра - родина з 8 осіб. Звичайно, значної більшості розкуркулених і засланих тепер уже не, пам’ятаю.

    4. Протягом понад року, від осені 1930 року до весни 1932 року. в селі провадили багато разів суцільні труси всіх селянських хат (колгоспників, так само, як і одноосібників) з метою вилучення всіх запасів зерна та харчових продуктів.

    Під час трусів не додержували навіть найменших ознак законності.

    Ніхто з селян не знав і не чув про можливість існування якогось дозволу з боку прокуратури на право обшуку, чи нагляду; присутності свідків, складення протоколів, опису конфіскованого майна – нічого подібного просто не існувало.

    Практично селяни не мали права оскаржити дії грабіжників.

    5. Протягом цього часу комуністична верхівка села під керівництвом уповноважених районної і обласної комуністичних організацій та представників ОГПУ, довели селянське населення села Котюжан до крайнього зубожіння, що межувало з голодом.

    6. Від осені 1929 до осені 1933 року в селі працювали лише одна влада – комуністичний осередок. Це була водночас і партійна, державна, прокурорська й судова влада, яка виконувала винесені нею вироки.

    До осередку входили найбільше 16 комуністів.

    Вони діяли ціпком незалежно від закону, що формально існував в країні СРСР, і користувалися цілковитою підтримкою з боку комуністичної партії, ОГПУ та других органів влади.

    7. Беззаконні дії, виселення найкращих селянських родин, прагнення знищити приватне господарство кожного селянина, суцільний грабунок протягом кількох років, вилучення всіх харчових запасів – усе це не могло призвести ні до чого іншого, як лише до масового голоду.

    Якщо декому на перший погляд здається, що комуністи не передбачали голодної смерті мільйонів селян, то таке припущення не витримує жадної критики. Комуністична організація села ретельно виконувала усі накази згори і вперто йшла до того, що планувала – голод.

    Треба було бути сліпим або божевільним, щоб не розуміти, до чого це приведе. В наслідок цих дій в селіКотюжани, весною 1932 року почався голод, дедалі більше масовий, і до осені 1933 року знищив третину селян.

    Нема жадної змоги перелічити загиблих від голоду. Пригадую лише прізвище дітей-сиріт, які вціліли, а їхні батьки згинули голодною смертю:

    Байда Фелікс – 9 років та його сестра Марія – 7 років; Безпрозванный Броник - 9 років; Бондаренко Сташок - 7 років та його сестра Рузя - 9 років; Лупа Палагна - 10 років; Лупа Марина - 8 років; Граф Дмитро - 9 років та його сестра Надя - 6 років; Гончарук Тімоша - 10 років його сестра Ганя – 7 років; Гончарук Сташок – 12  років (загинув на війні) та його сестра Рузя – 9 років; Овчарук Марія - 7 років та її сестри: Надя – 5,  ще сестра – 3 роки; Овчарук Грицько - 17 років та його брат Олекса – 8 років; Хода Марія – 9 років та її  брат Коля – 8 років; Лисак Харитина – 11 років та її сестри: Ксеня – 9 років й Ганя – 5 років; Петлюра Іван – 2 роки; Гнатюк Іван – 15 років його брат Коля – 8 років та сестра Маня – 7 років; Гончарук (?) – 17 років та її сестра Євдокія – 11 років; Солоненко Марія – 8 років та її сестри – 4 і 6 років; Цибульский Іван – 10 років; Швець Марія  – 12 років та її брат – Василь; Ковальчук Маня –10 років.

    Були в патронаті ще діти, призвіща їх не запам’яталися: Наталя –  9 років та її молодший брат (?) – 7 років; діти дошкільного віку, не менше, як 40 малят.

    Це діти-сироти, призвіща або ім’я яких запам’ятав автор. Але значна частина призвіща й ім’я дітей за давністю років в його пам’яті не стерлася.

    Понад сто дітей-сиріт було прийнято в осінні місяці 1933 року до колгоспного патронату, де авторові довелось перебувати до 1940 року, поділяючи з ними сирітське дитинство та юність.

    Значна частина з них тепер (1979) уже звичайно літні люди живуть в селі Котюжани працюючи в колгоспі, організатори якого згубили їхніх батьків, братів, сестер.

    Хто ж вона, ця більшовицька верхівка села, що довела до голодної смерті понад дві тисячі селян? Хто належав до цієї зграї нелюдів-убивць? Подам ті прізвища та відомості, які запам'ятаю.

    Перший злочинець – Зброцька Августа. Щось таке середньої статі, схожа на гермафродита, Узимку й улітку в шкіряній куртці та кашкеті, підперезана широким ременем, на якому висів наган.

    Страшенно худюща і виструнчена наче проковтнула дерев’яний кіл. Вік визначити майже неможливо. Українською мовою володіла погано, вживала багато польських слів. На селян дивилася з ненавистю й недовір’ям.

    У минулому учасниця громадянської війни, на Вінниччині з’явилася під час колективізації й була уповноваженим обкому партії в Муровано-Курилівецькому районі.

    Другий злочинець – Вержук (ім’я не пам’ятаю). Вважав себе за росіянина, чого ніяк не могли усвідомити селяни. Казав, що його прізвище слід вимовляти з наголосом на першому складі, а не на другому, як це могло бути на українській мові.

     Говорив мало, слова його були уїдливі. Сільського господарства не знав, не міг відрізнити колосся пшениці від колосся ячменю, не кажучи вже про інші культури. Призначений першим головою колгоспу в селі Котюжани, головував до осені 1932 року, а потім зник і ніколи до села не повертався.

     Третій злочинець Остапчук (ім’я не пам’ятаю). Коротконогий дуже довгими руками. Улітку в гімнастьорці та військових штанах – галіфе. Зимою прикривався шинелею, підперезувався ременем, на якому висів з одного боку наган, з другого – шабля.

    На петлицях мав три трикутника – помічник командира взводу. Від 1930 до 1941 років – дільничний уповноважений районного відділу НКВД. З початком війни подався на схід і більше ніколи в селі не з’являвся.

    Четвертий злочинець – Щербанюк Парфен. Народжений в селі Котюжани. Після громадянської війни повернувся в село з орденом Червоного прапора, що був найвищою військовою відзнакою.

    Між 1927 та 1941 роками декілька разів був головою сільської ради, то головою колгоспу. У селі не було жодної родини, яка не мала б особистого рахунку до цього «героя».

    На початку війни хутко втік на схід. За німців у селі раптом з’явився його син. Молодий Щербанюк звернувся до Барської ортскомендатури (25 км від Вінниці) з пропозицією співпрацювати з окупантами. Пропозицію прийняли і призначили Якова до однієї айнзатцгрупи «Д», яка винищувала єврейське населення.

    В 1944 році після повернення радянської влади на Вінниччину в селі знову з’явився Парфен Шербанюк. Його син з невідомих причин не подався на захід разом з німцями, а перебував на нелегальному становищі приймав участь в грабунках і вбивствах на мережі Південно-Західної залізниці.

    В 1947 році його зловили й засудили . За зв’язок з сином-злочинцем і спробу організувати втечу з-під арешту Парфена Щербанюка звільнили з районних посад. які в ін на той час посідав.
 
    Парфен остаточно перебрався до села Котюжани де працював завгоспом у колгоспі.

    В 1976-му, після 25 pокiв ув’язнення в таборі та кількох років заслання, повернувся до села Яків Щербанюк. За деякий час старий батько i не молодий вже син подалися кудись далi від тих i місць, де на цвинтарях i силосних ямах повно жертв їх злочинів.

    П’ятий злочинець – Полотнюк Павло Петрович. Товстовидий з бичою шиєю, він був довгий час постійний керівником партійного осередку пізніше – партійної органiзацiї села Котюжани.

    Жив у ceлi i займав хату розкуркуленого Франка Козаченка, який з родиною тинявся по хатах співчуваючих селян. Полотнюк привласнив собі як це велося в той час право вирішувати долю кожної селянської родини.

    Селяни влаштовували замахи на його життя, але невдало. З початком війни втік з села подавшись на схід. Після війни працював редактором районної газети в Дунаївцях, що в Хмельницькі області.

    Шостий злочинець – Соколов Олександр. Росіянин з вищою освітою. Працював директором Котюжанського робфаку, який готував фахiвцiв з сільського господарства.

    За характером обов’язків не мусів брати участи в злочинах, а робив це з власної iнiцiативи. Жив в палаці колишнього поміщика Ценiна, де розташовувався робфак. В 1934 року був заарештований НКВД i зник.

    Сьомий злочинець – Марчукiвський Костянтин, народжений в селі Котюжани. Перший комсомольський ватажок на селі, Наймолодший серед злочинців, організатор i безпосередній керівник розгрому католицького костьолу та православної церкви.

    Особливо відзначився у знущаннях зі священиків та родин «куркулiв». Помер у молодому вiцi в 1936 роцi – хворів туберкульозом.

    Восьмий злочинець – Овчарук (ім’я не пам’ятаю), місцевий з заможних селян, потім  перекинувся до бiльшовикiв, виконував їхні найбруднiшi завдання. Бувший голова колгоспу в селі Котюжани.

    Вбитий ceлянами в 1933 році. Це його двоє  дітей  –  семирічна Маруся, п’ятирічна Надя та третя - зовсім мала дитина опинилися в колгоспнім пaтpонaтi пiсля вбивства батька й голодної смерті матері.

    Дев’ятий злочинець – Деда Павло. Уродженець села Котюжани. Незмінний бухгалтер колгоспу від його постання аж до 1975 року, коли помер. Ретельний захисник державно-комуністичних iнтepeciв i жорстокий утискувач селян.

    Десятий злочинець – Столяр Андрій. Народжений в селі Котюжани, незмінний комірник колгоспу від 1930 до 1977 року його смерті. Цю особу за рiзноманiтнi зловживання свого службового обов’язку слід було б, за наявними в СРСР законами кілька разів судити, але такого не сталося.

    А ось деякі призвіща допомогачiв вище названих злочинців:

    Михайло – бувший голова колгоспу. В 1936 році втік з села і більше ніколи туди не повертався. Ліда Рибінська – комсомолка, активістка і учасниця грабунку селян. Іван – брат Ліди, ще бувши підлітком, був завербований до НКВД і старанно співпрацював з ним. Був вбитий селянами 1949 році. Крисько – комсомолець, активіст.

    Рільник Янко Антонюк, бригадири Конон Дорош та Мирон Пясецький не були прихильниками колгоспного ладу, працювали в ньому з страху перед владою.

    Під час війни румунські окупанти намагалися зберегти колгоспну систему хліборобства. Але бувший рільник Янко, бригадири Конон та Мирон відмовилися працювати в колгоспі за своїм фахом. Їх розстріляли румунські окупантами в літом 1941 року.               

    Як формувалася, діяла та існувала ця група злочинців?

    Як уже згадано вище, комуністична організація в селі Котюжани нараховувала не більше, ніж шістнадцять членів та кандидатів, її довгий час очолював Павло Полотнюк.

    Комсомольська організація була трохи більша – біля тридцяти осіб. Не всі члени партії та комсомольці були завзятими прихильниками колективізації. Деякі з них належали до заможних селян. Але опинившись в зграї злочинців, вони слухняно виконували всі її накази.

    Місце, де збиралися сільські більшовики й комсомольці, було незвичайне. Вони уподобали кілька кімнат в великому палаці колишнього поміщика Ценіна. Там перебував Котюжанський робфак, на якому навчалися переважно молоді жінки й дівчата. Цю молодь комуністи часто  використовували як статистів на всіляких зборах, на які важко було зігнати селян.

    Таким чином на цих зборах вдавалося одержати кілька десятків голосів на підтримку тих ухвал, які ставилися на голосування.

    Серед партійців та комсомольців не було таких, що відмовлялися від доброї чарки та закуски. Усе це вмів добре організувати директор робфаку Соколов. Це робилося за рахунок «столовки» — їдальні для студентів робфаку.

    Інколи випивку влаштовували коштом невеликої групи заготівельників Одеської заготівельної контори, яка діяла в тій місцевості, а село Котюжани було місцем її постійного перебування.

    Всі ухвали партійної організації обговорювали вночі, коли село спало. У палаці збиралися комуністи і комсомольці, ухвалювали рішення, а потім відбувалася випивка. Ранком, ще вдосвіта, зграя похмелялася і розповзалася по селу, виконувати ухвалене рішення – найчастіше черговий злочин.

    Так було від початку 1929 і майже до кінця 1938 року. Час від часу між одним з членів зграї та студенткою робфаку зав'язувався черговий роман, який звичайно закінчувався скандалом.

    У таких випадках ученицю (найчастіше, вагітну) намагалися стиха виключити з робфаку й усунути з села, а партійний чи комсомольський активіст, певна річ, виходив сухим з води.

    Все це відбувалося й тоді, коли в селі царював голоді селяни, наче мухи, вмирали щодня десятками, іноді цілими родинами.
 
    У середині 1933 року (саме на цей час голод досягнув апогею), Котюжанський робфак перестав існувати. Пізніше в приміщені палацу влаштували державний дитячий будинок.

    Сюди стали привозити дітей-сиріт, батьки яких померли з голоду. Дуже дивною здавалося та обставина, що до цього дитячого будинку не приймали дітей з Котюжан та навколишніх сіл

    Привозили дітей здалеку, з місць віддалених від Вінницької області. Довгий час цієї загадки ніхто не міг розгадати. В 1936 році в дитячому будинку почалась якась незрозуміла метушня з дітьми: одних провозили інших відвозили за межі області.

    В 1939 році дитячий будинок був цілком укомплектований дітьми дошкільного віку. Трохи пізніше, уже за німецької окупації з’ясувалася загадка Котюжанського дитячого будинку.

    Починаючи з 1936 року, сюди привозили дітей розстріляних «ворогів народу». З’ясувалося, що жодна дитина не записана під своїм  справжнім прізвищем: прізвища вигадували, щоб діти не знали своїх батьків.

    За задумом комуністів ці діти мали вирости «справжніми радянськими дітьми». Напевно і НКВД мало плани в майбутньому добирати собі серед цих дітей кадри.

    З 132 малят, яких виховували Котюжанському дитячому будинку, під час німецько окупації вижило 124. Шістьох малят потрактували як «жидівські діти» і розстріляли 21 серпня 1942 року, двоє померли з голоду.

    Уціліли діти-сироти колишні вихованці Котюжанського дитячого будинку, мабуть донині (1979) живуть під чужими іменами і прізвищами.

    Село Котюжани не було винятком серед інших сіл Вінниччини, та й взагалі всієї України. Це було звичайне велике село, яких багато. Вони розташовані здебільше на відстані пять-вісім кілометрів одно від одного.

    У селі мешкало понад шість тисяч селян. До села належало два хутора: Вільшанка й Діброва, у кожному понад тридцять хат. Пізніше ці хутори збільшилися й тепер налічують понад сотню хат.

    Село розташовано на берегах невеликої річки Лядови, мало в своїх межах  близько чотирьох тисяч гектарів землі, з яких було дві з половиною тисячі  ораної, а на решті – ліс, та невелика посадка хвойно-листвяних дерев (парня); шляхи, річка, бувший поміщицький маєток з парком (понад 40 гектарів) й саме село з хуторами.

    За старих часів, коли значною частиною землі володів селянин-хлібороб – справжній господар, він збирав чудовий врожаї. Особливо високоврожайними були зернові культури: пшениця, жито, ячмінь та інші.

    З технічних культур тут чудово родить цукровий буряк. Не диво, що на Вінниччині в сучасну пору (1979) працюють багато цукрових заводів і всі вони без жодного винятку збудовані ще задовго до комуністичної влади.

    На Вінниччині в минулому не пам’ятають таких голодних років, якими були 1932-33-ті, та ще після війни 1946-47. Землі Вінниччини здібні були годувати набагато більше населення, крім того, яке жило тут.

    Для цього потрібне існування звичайного господарства, мінімально людського суспільного устрою. За минулих часів тут панували: татари турки поляки, росіяни, але ніхто (можливо, лише татари) так не нищив і не грабував селян, як більшовики.

    Ніхто з іноземних поневолювачів не додумався влаштувати штучний масовий голод. Наше справді божевільне двадцяте сторіччя породило жахіття, для правдивого опису якого бракує слів у кожній мові, і не знаєш коли застосовувати моторошніше словесні фарби: коли пишеш про злочини більшовиків чи коли намагаєшся розповісти про нацистський геноцид,
 
    Численні українські селяни за років колективізації боролися, чинили опір і воліли, краще йти на заслання, на смерть, ніж підкоритися більшовицькому насильству. Тоді ще не знали приказки «Краще бути мертвим, ніж червоним», але скільки людей віддавали перевагу смерті перед підкоренням комунізму!

    Тепер у багатьох частинах Європи і світу не лише селяни, а й робітники, а особливо - інтелігенти і навіть промисловці проголошують гасло: «Краще бути червоним ніж мертвим» 

    Чи бажають вони, щоб їх країни перетворилися на Україну 19ЗЗ року, або на Камбоджу?

    Які досягнення має сучасний Котюжанський колгосп, організований понад п’ятдесят  років тому ціною смерті двох тисяч селян?  Колгосп не збудував жадного великого приміщення.

    Контора комора, корівники, свинарники, майстерні - все це розташоване в камінних будівлях, побудованих ще поміщиком Леніним.

    Сільський клуб займає кам'яницю колишньої католицького костьолу, сільська школа приміщення, побудоване перед революцією княгинею.

    Сільська торговельна кооперація опанувала приміщення його колись збудував якийсь непман – тобто приватний ділок за часів НЕПу. Сільська медична амбулаторія та пекарня розташувалися в приміщеннях розкуркулених в 1930 роках селянських хатах Франка Козаченка та Андрія Мельника, так само розкуркулених 1930 року.

    Отже, понад п’ятдесят років жодної великої будівлі.

    За всі роки існування колгоспу там жадного разу не зібрали врожаю, який бодай наближався б до нормального пересічного врожаю, що його збирали з такої самої площі за перед колгоспних часів.

    В 1979 р. Муровано-Курилівецький район здобувся на найвищих результатів, як повідомляла районна преса, з одного гектара було зібрано пepесiчно 28 центнерів зернових.

    Селянин-односібник за кращих років збирав по п'ятдесят центнерів! Але й цей так званий рекордний урожай 1979 року обраховували не в коморі, а на ланах. Його слід було ще зібрати й довезти до комор та елеваторів.

    При цьому в СРСР втрачають щонайменше 20 відсотків зерна, а буває ще й 50. Я бачив, як на залізничній станції Котюжани біля заготівельного пункту «Заготзерно» під відкритим небом лежали гори зерна.

    Втрати зерна зводять на ніщо працю колгоспників. партію мало що хвилює тих, хто вирощує хліб. Давно загинули або померли природною смертю генерації селян, в яких ще боліло серце за хліб.

    Тепер ніхто ні про що не дбає, ніхто не господар на своїй землі, все належить державі, яка для українського селянина є чимось чужим і далеким, як турецький султан триста років тому назад. Колгоспник йде до крамниці, же хліб купує «цеглину» - формований хліб, що за якістю не йде в порівнянні з тим, що колись пекли вдома.

    Нема селянина, справжнього селянина, яким він був колись. Е сільський житель, сільський механізатор, або скотар. Колгоспники працюючи на колгоспні праці, на поспішають. Та й притягти до колгоспної праці не легко – молодь взагалі тікає з села, працюють старші люди, яких щороку стає менше.

    Перемога колгоспного, як здається, врешті обертається без продуктів. Пробуй воювати, спробуй годувати величезний державний партійний, кегебістський, військовий апарат, коли харчів стає що раз менше.
 
    Півстоліття, що минуло від часу голоду на Україні – повчальна наука світові. Біда в тому, що світ не зробив належного висновку з цієї науки. Залишається старий мудрий вислів: «історія навчає лише того, що нічого не невчас»

     Вперше налрковано в журналі «СУЧАСНІСТЬ», грудень 1986. Мюнхен, ФРН.


     Д О П О В Н Е Н Н Я

     До статі те, що не було надруковано та інше
 
     На сторінках моєї книжки вже розповідалося про те, що мені не грішно ще раз повторити й доповнити не сказаним. Моя мати була зовсім неписьменною (безграмотною) жінкою.

     До проживання в селі Котюжани (з зими 1929-30 рр.) вона володіла й користувалася лише мовою идиш. За майже трьох років прожитих серед селян мати вивчила й з акцентом змогла вимовити при контактах з жінками нашого села, які приходили до неї замовити пошити собі не більше сотні слів. Так було майже до початку 1932-го.

     Ранньою весною її «навчання» котюжанського сільського говору припинилося, тому, що ніхто з селян до матері не приходив, щоб щось йому пошити – селянам було вже не до шиття – голод охопив населення від малого до старого. 

     З перших років нашого життя в селі мені й сестрам – місцева мова, а нею до навчання в школі вже був нами освоєний сільський говір. Потім, в школі ми учили українську мову, яка також давалася нам дуже легко.

     В 1931-40 роки для своєї матері я старався бути не тільки сином, але й постійним помічником в її нелегкому житті, а відносно мови – незамінним перекладачем. Мову идиш я розумів і користувався нею при розмові з мамою.

     В тому середовищі, в якому ми жили, крім матері було ще дпне було іншого співрозмовника.

     З часу організації патронату до призову в армію (1940) щотижня мені доводилося складати авансові звіти, які мама мусіла здавати вчасно колгоспному бухгалтерові Павлу Деді.

     Бо він вимагав викладати на папері скільки грамів щоденно з’їдала: муки, крупи, картоплі, квасолі, буряків й тощо сирітська дитина. Треба було написати скільки щоденно вживалося рапсової, гіркої, як по линь олії, з одержаної півлітрової пляшки – тижневої норми на всіх патронатських дітей!

     Всього того що діялося в селі Котюжани в 1929-1941 роках, зокрема в 1932-1933-ті очевидцем яких був – є якась частина мого життя. Божою милость голодна смерть обійшла мене стороною – я вижив. Не обділив мене Бог пам’яттю, в якій виділив достійте місце в обміркованій тут темі.

     На 40-42 сторінках цієї книжки зроблений короткий відступ від основної теми. В ньому розповідається про трагічну смерть селянина села Котюжан Григорія Овчарука, яка сталася з ним на дні дуже глибокої криниці в саму центрі села.

     Після смерті Григорія, діюча в селі поховальна «бригада», а це були назначені сільською радою по черзі декілька селян, з лопатами й парокінним возом, раз в тиждень обходили вулицями село, збираючи по хатах померлих с голоду селян, а потім відвозила зібраних в цей же день покійників до сільського цвинтаря й там хоронила в братських могилах.

     Одночасно в  селі діяла так звана «колгоспна комісія» в складі якої крім чотирьох селян була моя мати, зовсім недавно назначена сільською радою й правлінням колгоспу організатором і завідуючою колгоспного патронату.

    Ця «комісія» також ходила по селянських хатах, збираючи дітей, щоб їх згуртувавши в колгоспному патронаті й таким чином спасти від голодної смерті. Дітей возили, або на ношах носили до порожньої хати  Андрія Мельника якого розкуркулили й вислали  з сім’єю два  роки тому назад – це в самому центрі  села – на вигоні, напроти хати померлого Григорія.

    В таких й подібних випадках частіше в хатах знаходили померлих з голоду батьків, трупи яких ще не встигли поховати. Поруч я їх лежали виснажені голодомором, ледве ще живі їхні діти.

    Невільним свідком цієї жахливої події мені – 10-річному хлопчикові, що всюди ходив зі своєю мамою – довелося бути очевидцем  в хаті Григорія Овчарука. На голому ліжку, накритий якоюсь рядниною лежав чекаючи смерті молодший син покійного Григорія – восьмирічний Олекса.

    На 41-й сторінці книжки помістина фотографія дочок Олекси, яку вони подарували моїй матері восени 1973 року в дні її перебування в Котюжанах при зустрічі з бувшими патронатськими вихованцями, зокрема з родиною Олекси в його хаті.

    Мав надію з допомогою Інтернету зв’язатися з одною із дочок Олекси, яка постійно жила в сусідньому селі Снітків, щоб прислала мені фото свого батька, але відгуку не одержав.

    На цьому я закінчу доповнення до статті – Автор.