Бог, як дитина в захопленні, бігав по пустоті. Він брав нічого і ліпив із цього щось божевільне. У нього пітніли долоні, коли він плів з намистинок галактики. У нього голосно калатало серце, коли він натхненно вигадував небо і землю. Він затримав дихання, коли з його рук вийшло перше полярне сяйво. Він перший обпалився об вулкан. Він перший злякався гуркоту грому. У нього пішли мурашки по шкірі, коли він створив океан і пустив туди перших китів.
А потім втомився і сів під квітучою абрикосою. Він дивився на все це й радів. Бо це був його твір.
А потім відчув, що його щастя неповне. Що щось йому не вистачає.
Він набрав у жменю пустоти і додав частинку своєю свідомості.
А потім сказав: «Ну, людино, дивись. Це я створив. Що ти скажеш?».
Людина подивилась і завмерла. Вона сказала: «Ти – геній, а все це – прекрасно».
І Бог був задоволений.
Але раптом почув: «Хоча дещо я б тут змінив…»
Бог обернувся і побачив, що людина ламає створений ним твір. Вона брала щось і створювала щось інше.
Бог незадоволено стиснув губи. Він сказав: «Ну добре, роби що хочеш». І повернувшись до людини спиною покинув недобудований світ.