Це була зима i кладовище. Онука дивилась, як закопують бабу. Онука не плакала. Їй було цiкаво.
Вона бачила, як летить услiд бабi замерзла земля. I думала: "А я й не знала, що люди - це насiння". А ще вона думала: "А що ж з баби виросте? Може, дерево, з якого посипляться дiти восени?". I вона стала кожного дня ходити до баби i шукати росточки. А їх все не було. Онука хвилювалась: "Це все тому, що її посадили взимку. Нiчого тепер з неї не виросте". Але не перестала ходити. Думала: "Почекаю до весни". Їй було цiкаво, як буде квiтнути баба.
Розквiтли пiдснiжники. Потiм розпустився квiт на абрикосах. А потiм квiтнув бузок. Баба ж не думала проростати. Онука вже не вiрила, що з цього щось вийде. "Мабуть, це та коробка, в яку засунули бабу, заважає їй пробитися". Але вона i далi ходила.
Одного осiннього дня вона ще з далеку побачила - у баби на могилi щось було. Цього не було ще вчора. Воно з'явилося враз i вже не змiнювалось.
Онука дивилась на великий сiрий камiнь. I камiнь дивився на неї бабиними очима.
Це була баба, але вона не клiпала, не всмiхалась i мовчала.
Це було лише сipe обличчя на сiрому каменi.
"Отже, люди народжуються, щоб стати камiнням?" - подумала онука. "Ось звiдки воно береться".
Вона подивилась пiд ноги i побачила сотнi дрiбних плодiв з людей.
Подивилася ще раз на пам'ятник. "Дурнi люди. Нащо було її садовити? Хай би краще була жива баба, нiж холодний камiнь".
Онука помiтила, що камiнь люди любили бiльше, нiж бабу. Вони носили йому квiти i цукерки, говорили до нього. Тодi як бабу колись навiдували рiдко. I ще рiдше носили їй цукерки.
"Це тому що камiнь не говорить" - думала онука. "Їм зручно, коли замiсть баби - камiнь. Вiд нього можна пiти коли захочеться".
Вона сердилась на бабу за те що та стала зручним каменем.
Сама онука вирiшила залишитися насiниною.