Вода – це форма життя
Тече серед заздрісних схилів
Топить – рятує, змінює світ
Ніби кличе Морфея на сповідь
Я – відображення Бога. Бога змін. Третьої частини.
Якщо гріх є щирістю для тебя, якщо любов є злом, то тобі доведеться потонути в озері власної величі...
Так чому я як звір? Чому втілюю в собі злі образи з інших країв, обираю нарцисів егоїзм та сягаю його глибини? Зневірення – мій шлях пізнання людських слабкостей. Байдужість – вада зайнятих сердець. Байдужість – це вада богів. Але не моя. Мені краще дивитися на все це. На спроби людей спіймати зірку, схопити давню істоту, стати нижче себе.
Немає в мені нічого огидного, крім мінливої краси. Хоч які ваші норми, виверти уяви, мені добре бути собою. Полюбляю вигинатися під товщею води, кістками голови. Закохую в свободу, якої просто не існує. Дарую оман. Різнобарв’я.
Інколи навіть не вистачає пориву для всіх цих розмов. То якась жага відволікає, то світ знову вимагає знищення.
І я не думаю, що це погано. Особливо відчувати його, який він насправді. Пірнати туди, змушувати вас це робити. Топити інших заради себе. Одне ж тільки залишиться живим.
Й правильно вибирати смирення – мій промоклий сон – смерть, довгу дорогу до щастя та холод. Адже нащо ця боротьба, війни? Коли там можна жити в рівності й не мати вад. Однаково стояти у воді. Нащо підіймати в голові борця, янгола, інших богів, які не мають змін, які сталі й відсталі від себе?
Чому світ такий? Йому просто подобається бути таким.
Він забавляється, регоче з ваших зброї, думок, слів, кнутів, відображень, які лише, як для мене – спосіб самознищення, бажання бути незмінним.
Нумо, люди, придумайте щось, що нарешті вразить безсмертну істоту! Адже Я чекаю. Живу серед вас. Бачу. Кохаю.
Й огні ваші, й полум’я, як шути, характери, вагони сміху й веселощів, що пхаєте до рота – лише розважають мою натуру, не даруючи натхнення. Знову війни, ножі в груди, горлянки, серця – радість для тих, хто все це влаштував. Творіть же! Киньте їх до виру!
Все не так погано, як складають про це піснярі, дурні істоти, такі як янгол і звір – мої іграшки. Не звертати уваги й насолоджуватися, діти! Робіть це, моя справа – наслідки. Зло не завжди є злом.
Киньте же свої роздуми, жагу до миру, вчинки й розуміння. Завжди легко порушити задоволення поміркувавши. Про знищені душі, дірки в голові, кров у роті, імпресіонізм. А потрапивши туди, миттю доторкнувшись ножем радості до скроні, вже думаєш, як швидко дістався свого неба; відчуваєш те, що майже всі твої минулі старання були марними, прикритими вуаллю величі та зневаги.
Смирення? Так! Я обираю смирення. Безвихідь. Адже так можна хоч повернутися додому чи сну, на деякий час позбавитися зайвих почуттів. Побачити кохану, дітей, рідних, деяких друзів. Стати собою. Зробити все, щоби після, помітивши інших, не смиренних вояк, відчувши їхню смерть, безумство – швидко виникало бажання бути зі світом, що ось поставив на коліна особистість й повторював: «жити – вічна жага».
І будь ти на місці ката, ніколи не подумаєш про тих, кого вбив, а коли сам на столі, подумки вимагаєш духовної уваги вбивці.
І де ж виходить шукати місце? Сховок від цього чарівного світу, від його крові, правил, поганого зору, від звуку, що вбиває, темряви думок? Тільки в людях. Інших шляхів не існує. Там не боязно жити насправді. Змінюватися як заманеться. Рік, місяць, мить або вічність. Адже тільки в роздертих грудях залишається снувати, що ніби стоять проти цього ладу. Що можуть жбурляти богів, не знати недоліків, не думати про інших, бути мною.
І як же мріється інколи поділитися своїми почуттями. Щоб від того здригалися тіла. Як хочеться відчути щось таке всередині вас. Беззмістовні розваги, вічній блуд, полум’я в серцях, ваш сміх, голки в руках, прикраси, дотики до тіла, вулиці в очах. Ви, немов давні Атланти, прагнете знищення. Горді Помпійці, що рвуться втопитися в чорному диму, темному огні та зневазі.
Але все ж мені подобається як ви жадаєте бути з іншими людьми, як боїтеся залишитись один на один із собою, зі страхом вічного забуття. Місто. Місто. Місто. Ви всі там. Колом. Крапкою. Знову повзете до чогось, часом намагаєтесь змінитися на краще, думками чи діями. Хочете ще глибше пірнути в задоволення. У страх та наслідки.
Але вас сягає темрява. Кожен від того є темрявою. Кидається цим почуттям в інших. Немов вирваним м’язом, справжньою душею. Бажає викликати епічне сприйняття. Дурну прямолінійність. Та знову зневагу.
Від яких завжди зморююсь я: заплющую очі. Вмираю у втомі-нудьзі та блуканні по Місту. В щирих поглядах людей. Бруді. Світлі. Пірі. Від того, що набридло стояти в кожній калюжі по року. Дивитися на спроби торкнутися моря. Почорнілого неба. На бажання піднятися проти Зеленого Бога, вашого справжнього господаря. Що зміг стати Редеріком з мільйоном вбивць. Обернутися незбагненною величчю, яка могла втопити навіть улюблену Королеву. Вбити нарешті нелічених демонів, її слухняних борців з розумом, що весь час з’їдали душі навколишніх, формували з них глиби каменю, шмати ладу та розважливої жорстокості. Породжували подібних істот, яких ніби нічого не дратувало, а лише повертало назад, у лігво війни, до смерті, падіння, Ешера, на дно озера біля квітки Нарцис. До свого відображення...
* * *
Навіть смерть не зможе залишити більший відбиток, ніж це
Так казав мій звір на початку, у сні. Темна сторона вже того Чарлі Фора, що була улюбленою частиною твору. Як і все його єство.
Це, напевно, єдина вагома істота з всього потворного Міста, яка, не порушуючи кордону свого дому, здатна була побороти навіть мене. Він був настільки сильним, злим та рішучим, що завжди забував перемогти власного себе. Море почуттів змушували його весь час хапати на гачок царів океану.
Від того й я був тут, бачив, яким важким він володів спокоєм, існуючи там. Ким він був для людей, якими жахливими зображав істот, як їх вбивав у кожній своїй вологій думці. Нагадував Габріелю кошмар хвиль, вояка-ката, що не міг вийти з моря крові; як його очей лякалися діти, уявляючи глибинним страховиськом. Як давав пам’ятати, що його гнівало, знати, якими нікчемними були мрії й ідеї в голові; як змушував називати королем та прихильно блукати поруч.
Як, наостанок, наказував забувати богів, тому що не відчував на їх сили. Але потайки тримав у голові страх, що кожен, хто ставав проти них – помирав для світу. Навіть тоді, коли бог – він сам.
І я вивчав його нудне життя проти волі, повсякденність – все, що було з ним пов’язано. Дитинство, становлення, душу, стиль. Гортав перші сторінки, кохав його звичку вивертати шию, коли ставало погано. Торкався кісток, порізаних пальців – відображень болі душі й солодкого божевілля; відчував його натиск та мріяв помститися. Знав я навіть уривки листа-запрошення, яке нещодавно опинилося в руках. Яке він без почину гортав:
"Шановний містере Фор, володар зеленого будинку! Будемо раді Вас бачити на найбільшому в Місті вечорі, який проходитиме в Домі Культури. Ми запрошуємо Вас продемонструвати свій незбагненний талант…"
Пам’ятав я, як він радів шматку паперу, як час від часу стискав його, гниючи одночасно зі своєю чутливою квіткою. Я бачив, що він сильно жадав скористатися нагодою показати свої здібності, невибагливу велич хоч вже в тому Домі Культури. Щоб спробувати змінити людей, які, на його думку, саме цього потребували.
І нарешті йому було даровано надію на успіх цієї мети.
Для мене Чарлі Фор завжди був сильним, лютим, молодим ідейним бунтарем, якого весь час стримували від омріяного вибуху. І саме зміст прочитаного мав би спонукати його, як інших, кричати, плескати кінцівками, своїм не людським тілом, але навпаки – зосередив його нутро, підкресливши навіяне кредо уникання крайнощів.
Я прагнув, щоб він пав, щоб розкрив свою сутність і змусив інших відвернутися від себе, підняти владу, диявольськи зареготати й вийняти серце.
Але в ньому справді ніби жив якийсь талант, супротив незрозумілим словам, мені. Запал змінюватися, сприймати це – як мету життя – найсильнішим поривом відрізнятися, бути наче однаковим і різним, справжнім собою. Тим, ким він хотів стати.
Навіть незвичний дарунок Міста – старий, за часом не гострений ніж, який вкрашав стіну в будинку – втішав та надихав його, кожного разу нагадуючи нам обом про існування сил й невідомого дару, за які він висів тут.
Мені подобалось, що Чарлі завжди себе звинувачував, бачив причину всіх штормів та невдач саме в собі – заплутаних думках, здібностях, дрібницях, придбаному обмані; що здатен був інколи пробачати через це суспільство, яке його весь час поглинало й відкидало, немов бриз. Тому що, як гадав, він весь час наближався до визволення – мав для того одну річ, яка могла допомогти; шанс, надію, які останнім часом не давали спокою. Мав заховану стару картку, що відволікала навіть від свого єдиного друга та була важливіше життя.
Як кожен із нас, він бачив свій світ, хотів чогось більше від цього. Щоби навколо стояли королі таланту, було епічне мистецтво, особливо тих, в кого ще залишилися сумніви щодо існування. Хотів радіти від того, що всі люди різні, що вони завжди його собою вразять. Бажав бачити навпроти жертву, вознесіння інших над нею й після, уявляв на горі себе. Настільки сильно, що його підкорювало глибоке темне море, яке змивало та топило все це неявне добро.
Від того він не припиняв працювати, творити. Бачити істину у важливих внутрішніх змінах. Плисти проти всіх, розбиватися й різати свої руки об скелі. Бути прикладом. Ідеальним. Не залишав прагнень постійно дивувати своїми вбивчими перетвореннями й жагою ставити все заради чогось вищого.
І як не відворотний висновок – в руках мого короля пилилося останнє, нарешті втілене у життя надзвичайне творіння, яке більше за свого власника жадало свободи. Творіння, яке було завершене під впливом оточення Міста. Мрія, що ніби вдало поєднувала всі старі думки та світи, яка повинна була емоційно й легко поставити крапку в усіх спробах зрозуміти помилки свого «я» та відобразитись на суспільстві.
І твір – від того був, на його думку, головним бажанням, основою, єдиною гідною річчю в житті. Піснею, яку на той час міг створити, й виконати перед іншими. Це було його піком, останньою зупинкою – рішенням, дурним змістом, який навіть не хотілося порівнювати з чимось через те, що він туди вкладав; це було незрозумілою нікому жагою, великим божевіллям – дарунком істотам, який колись захопив хлопця; щирою вищістю, знанням духовних нутрощів для тих, хто прийде, торкнеться перших написаних слів та не буде ними знищений.
Це було, з його сторони, першим гідним самовираженням, жертвою для світу, доказом помилки Фібоначчі. Способом завдання собі болю, відрадою. Нагодою нарешті, що для мене принизливо, вибачитись так перед усіма за себе й забути дароване насилля.
Це було новою весною.
Улюбленою, особливою, написаною Фором, казкою. Де кожен мав свій неіснуючий талант. Був пустим переді мною, однаково тонув, не поділявся на чоловіків, жінок та істот; не мав імені, золота в голові, віри, не знищував тих, хто хоч трішки був іншим.
Його душа весь час знаходила вихід у рівності, тому вимагав її й Я.
І навіть велика річка Міста, те найпотворніше місце, хоч і постійно була темною та заглиблювала в собі думки – там вона теж підкорювалася цьому, теж була рівним шматком світу, темряви. Частиною, яку теж безпричинно треба було поважати. Як його, як кожне дерево, тіло, світило, кожну живу квітку. Щоб усі пізнали справжню ціну життя, відчули спорідненість й зв’язок з природою. Знайшли свою любов.
Він знав, що люди давно стали володарями світу, що мали спільний талант – знищувати все, що існувало поруч. Тому хотів, щоби це правило було зруйнованим, щоби кожен був собою та мав власний дар, який ніколи би не нашкодив іншим.
І щоразу, коли мав вільну годину, він починав думати про це чи просто сідав творити. Ще з тих часів, коли він не жив в Місті, я завжди намагався завадити йому, хотів переконати в іншому, катував темними снами, нагадував про погане минуле, його внутрішнє зло – заздрість до тих істот, їх можливості хоч якось існувати, навіть до свого, вкрай вродливого малого брата Лева, який і зараз не вмів стояти.
Я його так перевіряв. Я бачив, як це час від часу його руйнувало, як він дійсно жертвував усім, щоб позбутися свого надмірного егоїзму(мене), який навіював сум. Щоб виправити це саме в казці, стати відвертим і мудрим. Повернути внутрішнє сонце. Покращити створене й подарувати іншим. Щоб ніхто не припускав його помилок й позбавився злості.
І ця змога – робити в головах інших все що заманеться там – кидала та розривала його душу, не давала спати, впливала, як ніщо живе до того.
Я бачив, що він постійно карав себе за те, що не ставив істот над собою, що до цього часу не міг створити дійсно щось варте. Був, на відміну до інших царів, аж до сміху розсудливим протиріччям, оберненою стороною вогняного чуття. Що завжди жив у пітьмі, сумував, тому тільки й думав про ті рівність між усіма та гармонію зі світом. Планував, уявляв, як буде презентувати єдиний твір перед іншими. Як вечорами, тижнями, роками він не відходив від океану слів, свого столу, вікна, дзеркала, чудових краєвидів. Як не хотів втратити розум, талант, можливості та контроль, відчуваючи королівську лють, яку теж, як чужого птаха, намагався відтворити у казці.
І це – від того було великою таємницею, яку мій Чарлі не розкривав навіть перед польовою красунею. Змушуючи низько схилятися для неї в той час, відволікати, руйнувати зв’язки, змушуючи млосно її слухати. Щоб я не бачив усього того, що він надійно там ховав. Що найсильніше підкреслювало єство та головні мотиви чоловіка. Й було найважливішою рисою-вадою, про яку тільки й залишалося казати. Без якої він би не був тим, ким є.
І твір для нього залишався дійсно вартим. Надзвичайним, набридливо новим, до чого довго прямував, що повинно було змінити погане існування, як війна чи велика хвиля. Зробити кожного й автора гуманістом, цінителем усього, з чим має справу. Навіть з моїм нутром, яке це чомусь дратувало.
Від того все нагадувало не рівний шлях до вершини, а лише гострі брили до неї. Нагадувало спробу приборкати свою силу через нескінченне створення синьої картини, скульптури, танцю, де був відображений стан всіх тих людей, хто хоч якось вплинув на його долю. Була зображена пам`ять про це, яка вічно буде там жити.
І я бачив, що свою справу він робив без зусиль, що кожним написаним словом там, та й взагалі, намагався дати нове визначення смерті, хотів роз’єднати віру, стерти до основи правила, забути сумніви щодо щирості слів, вчинків та рішень людей, порушити усі догми за раз, змусити думати. Міркувати як він, а не здаватися розумнішим за інших. Змусити хотіти. Викручуватися в колі, ніколи більше не страждати та відчути красу – ту велику жагу до створення чогось ідеального. Що стало б єдиним у світі. Що обрало би свій шлях розвитку. Відкрило будь-яку поведінку. Життя безлічі особистостей, тривоги від протилежного та подиву від спорідненості хаоса й ладу…
Чарлі хотів показати через себе вірність справі, і чому саме ця казка відділяла його від якоїсь зміни, свободи душі, що вже ледь стримувала викиди справжнього єства чоловіка. Через що можна було дійсно розгледіти його темряву. Ту стару мінливу готовність до небезпечного стрибку, яка завжди народжувала за собою пристрасть, добрі сподівання, та просте бажання бути з кимось, торкатися душ, жерти, говорити, відчувати вплив-розуміння, гнутися. Летіти за любов’ю – злом – та усім тим, що завжди було чужим для нього, і що він так сильно жадав пізнати.
Що давало мені змогу думати, що я знав його майбутнє. Дозволяло уявляти образ краще ніж інших, та від того сильніше не розуміти, як саме потрібно до нього ставитися, як зрадити, як поспівчувати. Як забути нарешті чисельні гортання запрошення листа. Та знищити особливості стилю, який, на його думку, міг передати все, що він хотів насправді сказати.
І я пам’ятав його швидке рішення піти туди. Прекрасний чорний, ні з чим не порівнюваний, саморобний капелюх-корону із маку та троянд. Сіро-блакитний, абияк нанесений і розмазаний грим. Темний, ніби занедбаний одяг, такий же довгий подертий плащ – все, що крила в собі його сутність, яка так мала викликати й подвоїти емоції у істот до й після вечірнього виступу в тому Домі Культури.
Бачив млосний вигляд і гарний настрій, з якими він упевнено незабаром вирушав на зустріч. Пізнав щастя від нагоди, що нарешті головна мрія могла здійснитися, що це не давало згубити витрачений час, сили та життя. Бачив те, як він з гордістю минав Місто тоді, де все нагадувало його прибуття. Потворне та бездонне Місто-море, яке завжди однаково зустрічало кожного подібного борця зі своєю владою. Пам`ятав, як він виходив, як плив серед дощу, бруду до чорної діри, де все також було миттєвим, немов спалах світла. Як знову дивився на сірих, потворних і ненависних до нього людей, яких хотів подолати, тримаючи свій доказ-твір особливості біля серця. Бачив я в очах Фора дотики неминучої смерті, нового життя, які ніхто ніколи би не помітив…
* * *
Яка образа тобі довподоби?
Ти повіриш в усе, що я скажу
Повіриш навіть у те, що для людства вже не існує кордонів. Але для потвор – вони все-таки є. Повіриш, як це робив Фор, коли наближався до найглибшого місця краю від свого маєтку. Як це робили тисячі рабських душ, перетворюючись ніби у свої мрії та сни.
Чарлі жодного разу за своє життя не бував у тому Домі Культури. Мій Чарлі не міг навіть уявити дарунків, які йому там могли підносити кожного року за свій талант. Але він чітко знав однаковий настрій людей, які відвідували такі заходи. Пам`ятав звідкілясь їх зрадливий штиль. Те, з якою незрозумілістю й аморальністю до всього ставилися.
Долетівши незабаром до призначеного місця, мій король побачив перед собою осяяну, велику, багатоповерхову будівлю, надзвичайний кам’яний театр, невпинний водоворіт бажання свого творця, що всмоктував будь-які слова, тіні й відчуття, які хотіли це описати, даруючи в обмін лише слабке тепло, яке невдовзі перетворювалось у холод вічного дощу, запах крові-заліза навколишніх страт, і попіл.
Це було ерою малих, змоклих та набридливих описів, під які припадало дійство. Моїм останнім поривом людяності, наказом. Це було настільки огидним, що тільки ланцюг міг мене відкидати. Стримувати для того, щоб я залишався тоді поруч, не ліз у думки бранців, що вже собою оточили Фора, і не розбивав ті величні, на його думку, вікна будинку через них. Не викликав повінь коли так хотілося. Не вбивав образи, та не руйнував стіни й старі невдалі подоби-скульптури моїх, вишикуваних там братів, в очах яких завжди було порожньо, родичів, яких я ненавидів.
Але мій Чарлі не почував себе тут так жахливо як я, а навпаки – був наче біля свого незгасимого каміну, відчував смирення коли на це дивився, йшов з людьми. Знав, що кайдани просто не розірвати, що мені вже не довго бути відображенням його егоїзму. Віра в непереможність власної сутності перекривала безбарвність і оманливість цього світу, в якому бридко було жити в усі часи.
Велику загадку ховав у собі цей архітектурний шедевр. Таємницю краси, через яку кожен, хто мав бажання завітати туди – мав принизливі сірі вбрання. Кожен мав дотримувати якихось невідомих норм, котрі, як на мене, ніколи нічого не коштували. Кожен наче був закритим, залежним від інших людей, своїх знань, страху, катів, які могли зайти в будь-яку мить до душі й стратити особистість. Всі були в пастці одного кольору, нерозуміння своїх дій – тому: що вбивство, що пожертва – виглядали тут однаково й лише забавляли.
І тільки Чарлі, немов найяскравіша зірка океану бруду, ухиляючись від цих забобон, летів серед них і виглядав так, як він хотів. Він був особливим, гарним, чистим та витонченим, як ніхто там. Ступав між іншими найтемнішим, намагався наслідувати їм. Вирізнявся як істинний король. Навіть у душі мав таке ставлення до оточення. З найперших хвилин почуваючи себе тут наче унікальною істотою, дістати й змусити слухати яку було вкрай важко через мій вплив та звірині дурниці. Ніщо не могло подолати його полум'я бажання й смаку, що виривалося з серця.
І тепер, сміливо для себе крокуючи повз набіглий натовп, він зміг гордо увійти всередину, одразу ж потрапивши у великий зал Дому Культури Міста, як давно мріяв. Де, проти своєї волі, миттю провалився розумом у пастку дійства світла, де дивні шути, радісні жонглери та інші вбогі створіння надавали і йому право бути подібним морським богом.
Чарлі був серед усіх гостей великою рибою. Яка могла спалити все, що було перед нею, затопити лише одним своїм жестом, криком чи дією, постійно залишаючись мовчазною й безтілесною. Чарлі був важливою особистістю, яку кати-охоронці, що тинялися біля входу, люб’язно впустили без потрібної зупинки, нагородивши особливим презирством та посмішками.
Істоти викликали в Чарлі, як зазвичай, лише недобрі відчуття, що скручували й обмежували думки, помножуючи враження.
І вже намагаючись крокувати там, він ніяк не міг звільнитися від влади спалахів та галасу. Не мав можливості описати навколишнє, а лише відчував, що поруч були якісь дірки, дівки, дзвін, тепло свічок, стрибки, хитання-танці та гра інших. Що вони робили все, аби тільки привернути до себе увагу, стиснути сутності людей та породити темну заздрість, яка, зазвичай, давила сильніше будь-якої феєрії.
Непомітно кидаючись до різних країв споруди, мій король все сильніше захоплювався тим, що вперше бачив. Його, чутливого до вогню, непомітно втягували в себе нові для очей дива: тварини, ковтання зовсім не їстівних речей, фарбовані зброєю люди й виродки з важкою долею. На мить навіть здавалося, що Чарлі мав принизливе бажання поріднитися з ними, їх прекрасними витівками, які майже жодного не лишали без участі.
Все нагадувало брехливе бажання позбутися зла, нескінченний бал жаху реалій морських потвор, близькість з якими була нісенітницею…
Але більше за незвичну красу того вечора, вистави, тепла й уваги, що різко, впродовж блукання повставали перед очима – Чарлі все ж таки вразила одна боротьба, що проривалася з іншого краю дому. Де нелічені стовпи тіл ломилися на малу сцену для творів, де кожен кидав свої порожні, мокрі, з бридким змістом папірці, щоб продемонструвати талант скаженістю й великими очима. Де кожен чекав вигуку свого ім`я господарем, як символу нового дня у житті, й сильніше гарчав на того, хто хоч якось був кращим (для кого заздрість і відраза – не залишалися сторонами однієї безгранної медалі).
Фор, час від часу блукаючи неподалік, розумів, що теж належав до них, й був останнім серед цього безладу. Фор знав, що і йому для того буде відведений час, за який доведеться розкрити ту роботу, якій він віддав життя.
Але його, ще з першого разу, роздратувало те, що все мистецтво тих істот мало за мету лише здивувати, збентежити та розладнати інших. Що вирвані в світ свідомості стирали своїх творців, і в повітрі над кожним панувало забуття. Про мрії, місце, жах, талант, лад, хаос і море. Що тут була збережена зневага до краси. Ненависть до природи, неба й мене як бога. Чарлі бачив, що жоден виступ не міг порівнятися з тим, що він підготував.
Тому що тільки його казка могла все змінити, адже йшла від серця, викликаючи різкі біль, жар, пристрасть і спокій. Була його сенсом, можливістю творити. Тому що змушувала постійно бути кам’яним витвором, перед яким те оточення в думках наче покірно схилялося, повзло та перетворювалося в чотири чорні смуги, надаючи силу, яку ніхто не міг зрушити. Від якої його сутність навіть мені здавалась стійким, змішаним дивом – результатом праці над твором, ідеалом, який нарешті мав дати відсіч навколишньому кошмару. Вбити собою все, але не змогти передбачити відносин…
- Чарлі Фор? – вперше за вечір, несподівано, саме в розпал міркувань почув чоловік позаду себе.
- Так, це я. – трохи зніяковівши, відповів він незнайомому жіночому голосу, який ледь не змусив його забути про свого бога.
- Більшість з присутніх гостей вражені вашим талантом, містере. Невже Ви прийшли сюди, до Дому Культури, щоб підтвердити це? – знову питав голос, в якому ніби не було чутно брехні, який чомусь одразу почав викликати сумнів, лунаючи тільки для Чарлі.
- Так, я маю для того твір. Дякую. – згодом мовив він, і роззирнувшись, нарешті побачив ту таємничу постать, яка до нього звернулася.
Перед Фором, посеред жахливо-яскравих вистави, сірих істот, залу, балу та карнавалу, стояла неперевершена, тонка жінка в блискучому червоному платті. Жінка з довгим чорним волоссям, великими карими очима. Яка, не дивлячись на свій особливий, виразно-сліпучий вигляд і холодний голос, робила зовсім не такі брудні речі, як інші – просто цікавилась про нього. І чомусь цим ніби легко причарувала короля, змусивши його, не змикаючи очей, похитнутись, й на мить втратити розум, як від могутніх чар.
- Х-х-хто Ви? І що с-с-спіткало п-прийти сюди? – ледь насмілився сказати він, ставши на крок ближче, спіймавши себе на тому в той час, що вона йому подобається.
- Мене звуть Марі, містере. – грайливо та з посмішкою відказала вона, знаючи про свою ганебну і безмежну владу-красу над усіма кого бачила, - Мені кортить допомогти світові, показати свій талант, завдяки якому я ще живу в цьому Місті. Тутешні кати, діти, старці, вічні потреби потвор-людей, яких доводиться завжди задовольняти – все це – моя робота – принцип – тягар – блакитний сон, що народжує монстрів, дар-прокляття, який мені тепер використовувати. Про який доводиться пам’ятати, як про матір, яку стратила в дитинстві Королева за те, що доглядала безнадійно хворих; про батька, випаленого колись дияволом, якого я ненавиджу всім серцем. Про не можливість позбутися вночі сліз, чекаючи смерті в темряві-морі самоти… Я прийшла сюди щоб віддатися світу, як Ви, містере. Так само, як, можливо, роблять ваші герої. Від того я тут, від того кожен має право на мене, як і я – на людей…
Як і тепер Чарлі, що вже не розрізняв останніх її розпутних слів, а чомусь мовчав та роздумував про початок відповіді, який був так схожий на його долю. Мого короля вразила та зацікавила мінлива відвертість жінки. Але він досі не міг повірити, що був насправді вартим того, щоби вона могла казати йому правду.
А дівчина, всупереч не простоти своєї відповіді, стояла собі загадково й непорушно, як ніби цього не було, невпинно продовжуючи чарувати своїми гарним станом та посмішками, народжуючи в Чарлі ненависні тваринні чуття, від яких навколишній хаос музик і натовпу для єства начебто приглушувався, незвично ставав ближче, ніж будь-коли, та здавався повсякденністю.
І згодом побачивши, що для оточення його поведінка була зовсім звичною, що багато з присутніх теж були зваблені навколишнім дійством, як він, Чарлі нарешті зміг трохи заспокоїтися. Ніщо йому тепер не заважало подумки снувати перед нею. Розчинятися в залі, летіти, а після незручного мовчання – ніби випадково торкнутися її тонкої руки, боязко запропонувати так разом увійти в мистецтво, як це вже давно робили інші, щоб ніколи більше не мати страху перед усіма негараздами з ним.
На що й ця дівчина майже без вагань відповіла згодою, можливістю згаяти час, розважившись танцем у часи війн і смерті тут, тому що також прагнула цього, й вважала черговий вибір чоловіка справді вартим уваги більше, ніж усі попередні. А мій Чарлі, водночас остаточно для себе вирішивши, що їй все-таки можна було довірити це, вже тримав її коло себе та намагався не зважати, що досі не дозволяв собі братися за людей через страх залишитися осоромленим.
І вже роблячи перші кроки, Марі ніби почала замінювала собою світ Чарлі, влучно відповідаючи йому всім, що він потайки хотів. Бажанням забути мене, про долю помсти. Дозволом уявляти те, як він незабаром здивує її своїм даром, заволодіє та втопить десь у душі. Як сам буде тонути там. Бачитиме її своєю лялькою, м’якою, без хребта, яка чарами змушувала би його вірити в зміст будь-яких речей та всіх її можливих відповідей...
Дівчина без зусиль робила свою справу краще ніж усі боги водночас.
І навіть хвилини, коли вони були тоді разом, минали з таким неймовірним напруженням, що їх танок та всі наступні дії для мене – були то бурними потоками, що невпинно наставляли то летіли їх далі, стрибаючи в кожному кутку будівлі, то льодовими скелями, від яких вони, ледь пересуваючи ноги, куштували всі страви, і долали свій смуток удвох.
Їм обом подобалось відчувати себе частиною вечора, життя світу людей, забуваючи, що цим – все не обмежується.
- Для того, щоб дійсно врятувати когось, достатньо лише повірити в жорстокість – стати боятися кривдити, відчути жаль до інших, – міркував чоловік про перші слова Марі, кружляючи з нею, й стежачи за кожним її прекрасним, спритним, але в той же час і безглуздим рухом; починаючи розуміти, що це лише дія сплетіння їх вмінь, вияви неусвідомленого лицемірства з обох сторін, які давали відчувати себе справжнім.
- Обравши такий шлях, я загину, - казала йому жінка, на миті повертаючи богу владу. – Мої почуття любові до всіх істот – залишають свою діру: змушують байдужості й значимості бути одним цілим, містере, бути тим, без чого мене би не існувало. Ні планів, ні ідей, ні тіла. Була тільки би порожнеча, яку не змогла би врівноважити навіть ваша певність. Через що я бачу кожного наскрізь, але боюся сказати правду, чому раніше не з’являлася поруч, старанно ховалася від долі…
Та теж, як мій король, була для світу помилкою. Яку осліплений Чарлі, за небагато часу перебування коло, почав ніби розуміти, відзначивши подумки ті порив, спокій, талант, погляд на життя та щастя, яке вона тепер з кожним наступним рухом все більше намагалася подарувати через гнучке й тендітне тіло.
Вперше незнайомка, людина, саме потворна людина, стала йому ближче через свою довірливу, не прикриту духовну симпатію, стала важити більше розуму, який хотів вирватися й сказати щось протилежне. Подіяла на нього своїм знанням так, що наче впустила з тіла струмінь невідомої пітьми, який знищував полум'я казки, викреслюючи будь-який зміст її перебування. Вбивав його-моє безсоння, залишаючи право тільки розважатись, зі взаємної згоди вдруге, втретє, після слів, вливатися в людей з надприродним, але штучним спокоєм, що гамував собою всі його змісти.
Чарлі невдовзі й злякано для себе зрозумів, що колись він мав відчути це, повинен був стояти з присутніми на цьому жахливому гротескному вечорі виродками та красунею в сліпучому вбранні. Яка змогла вразити його середину, відкрити собою ніби інше обличчя світу, проявляючи співчуття; й змусити з’явитися сумніву висновків щодо людей. З’явитися намаганню існувати наче вільним, стрибати від того, від чого раніше не міг і ворухнутись. Бути поруч, вірити, невідомо через що тепер любити тепло, не відпускати, не розставатись, всупереч своїй головній меті тут – твору.
Меті, через яку навіть ця особа вже й не могла стати до нього ближче, ніж крок вальсу, й не здатна була викликати в ньому більше подиву, ніж це робив я. Адже не існувало такої незрозумілої пристрасті, яка би виглядала краще за всі думки та бажання там. Яка була би щирим, немов до людей, яких хотілося вбити. Та була сильнішою принадою морів.
Що завжди й відштовхувало, відкидало навіть мене, як від вогню. З часом надавало королю право вибору: лишатися чи ні поруч з тим, хто перший до нього звернувся тут, особливо поставився. Хто єдиний його терпів, й не дивися задля цікавості на потворність. Не ображався, коли вже вимушено нагадували, заради чого він прибув на цей захід. Коли нарешті прийшла й до нього черга ввійти до сліпучого лона майстерності.
Хто, наостанок, не занепадав, всупереч до нових почуттів, навіть через швидке розлучення для цього. І був певен, що після виступу, знову буде зустріч, що це стане новою сторінкою в житті. Й ця прірва зникне скоріше за перший поріз долі.
Зникне скоріше появи чоловіка перед людьми, які його вже чекали, яких він наче поважав, і до кого без сумнівів мав ненависть. Для котрих він, швидко оминувши перепони, з новим задоволенням розгорнув підготовлену, нудну та коротку розповідь з надією, що незабаром – все стане іншим, що він і я повернемося до свого нового дому та забудемо цей вечір.
Починав він одразу, як зійшов на сцену. Як і хотів – з тихої промови про бруд, з гадів, любові в творі – тієї Марі, яка була ось коло нього. Пристрасті роз’єднаних рік, яку й сам ніколи не знав. Про мій дар – своє «я», про інших, вказуючи на один початок, історію, мистецтво-магію, яка, прориваючись до реальності, жила в кожній речі, й захоплювала своєю невимушеністю та впливом.
Чарлі казав, що його твір був створений для розрішення та розуміння важких питань єства. Наголошував на тому, знімаючи водночас з мого тіла свої кайдани, що народившись ідеальним чи виродком, будь-яка істота не залишила би своїх ідей, не кинула би жодну потвору, яка навіть зараз стояла навпроти, гнити, а допомогла, створила би краще життя, навіть ціною затоплення своєї.
Фор, немов блідий імператор, живий скарб, раптом подарувавши мені волю від свого розуму та розв’язавши руки, невдовзі вже не соромився використовувати всі відомі йому види художнього слова перед глядачами, щоб підтвердити свою думку. Не вагався він і наводити невідомі чарівні приклади, де все зводилося до ідеального, краси, бажання кожного створювати її, поєднувати з усіма справами, що мали бути вартими життя творця й будь-якої внутрішньої водойми.
Чарлі витончено літав перед людьми, зважено шматуючи сутності. Показував, що підготував, на що був здатен тепер без мене, грайливо інтригуючи кожного, хто розкривав рота. Він малював їх обличчя, ліпив з глини думки, після чого ніхто вже не міг уникнути його дотику. Від чого у деяких особ виникало відразне бажання зупинити його, сказати, що все це – останнє та найдивовижніше з усього світу людства. Епічне мистецтво, яке варте чогось більшого.
Навіть обурений та кинутий я, ставши на місце натовпу, побачив в дії його огидний твір, відчув контроль над ним, як не відчував жодне тіло. Наче переді мною стояв величний капітан, серед моря, на своєму кораблі, що жодна буря не здатна була зрушити. Воїн, який міцно тримав спис, вдивлявся в далечінь і чекав на смерть від суму війни.
І король знав про цей сум. Бачив втрачену доброту, невдоволення світом, що ніхто навпроти не розумів сторін існування, можливостей, життєвої грації, яка повинна була зійти після. Бачив, що кожен в собі ніс печаль, смерть, штовхав в собі невідому втому, яка залишалася на обличчі після спалахів; яку йому так і хотілося подолати, змити. Яку він помічав навіть у тих, хто ніби чогось коштував.
Для того він і дістав рівність. Обожнювану, ледь відчутну, але могутню рівність. За яку роздерти когось – було найлегшим із випробувань. Пам’ятати про яку – було не гірше, ніж знати тих, кого забрала з собою вода.
Адже крім неї та свободи, казав, ніщо не могло принести радості, породити великих почуттів, шкоди за свої вчинки, справедливості. Без них та вічного повтору слів-ритму, з наявністю критики, міри й часу неможливо було вирватися з реального кола, обрати кращу сторону. Не можна було й творити, змінюватися від того, та не лежати під тиском власного вибору.
Під яким й снував раніше Чарлі, від якого він тепер розумів, що все минуле життя та я – були марними; що тепер ніби залишилося пізнати допомогу й враження інших, щоб до кінця розчинитися в світі, тих почуттях, і звільнитися. Щоб повністю усвідомити, що він сам собі Тартар, сам собі Олімп. Що він нарешті був частиною миру-любові, того оточення, а не одинаком. Що летів у невідому прірву до «шостої глибини», яка розривала своїм вибором. Де все перетворювалося у мою помсту – темне каміння, зняти з шиї яке було неможливо. Де залишалося пізнати через Сізіфів поклад мотив власного божевілля.
Тому що тільки там він по-справжньому кидав собі виклик, розуму й майбутнім думкам. Тому що тільки там губився зміст його життя, який вимагав постійної боротьби наосліп з іншими «Я», творіннями, рухом в добре майбутнє, яке несло в собі смерть. Непотрібної боротьби! Яка не давала зрушити з місця й завжди нагадувала смирення.
Нагадувала прихід злої сили, з якою навіть я став би володарем світу; з якою мені не доводилося би підкорюватися наказам чи стояти та ганебно вибачатися перед іншими як йому. Навпаки – інші би тоді стояли переді мною. Люди би вмирали за мене, не знали би розбрату. Навчилися би нарешті рахувати до чотирьох, правильно ковтати воду. Не дарували би після своєї смерті квітку, не слухали вже би цього Фора, який лише схилявся перед усіма, бачив у навколишніх десятках богів, кожним своїм рухом, кожним словом намагався допомогти, і вважав все це частиною мистецтва духовної рівноваги, яку й сам не міг пізнати більше, ніж своє «Я»…
І ніхто, ніхто, крім мене, не був здатен торкнутися цієї сили, відчути тремтіння серця, яке вже збуджувала створена бездоганність. Ніхто не міг знати страх розчарування Фора; й бачити, як цей світ різав йому тіло, коли він казав останні лагідні слова, сягав піку величі й противаги.
«Література – це зрештою, книжка, а не дикція, і виконувати її прилюдно так само чудно, як і читати без рояля музичні твори».
Як і раптово для глядачів, без заяв закінчувати грандіозне дійство. Так само квапливо, тихо, витончено й впевнено, як і колись починати.
Що для усміхненого, повного сподівань про ввічливе ставлення, й досить бадьорого Чарлі не було несподіванкою, а лише частиною його важкого ідейного висновку. Після якого, низько віддавши пошану, він завмер в очікуванні дива-результату та омріяних овацій.
Усього того, що згодом могла подарувати йому ніби жива публіка, відкривши й в моїх очах його тріумф.
Який, по правді кажучи, ніяк не міг для нього настати, та був наче мрією через банальне нерозуміння кінця та бажання натовпу почути все ще раз. Через те, що кожен, знаючи про роль Фора для Міста, чомусь намагався уникнути будь-яких оплесків та змушений був звертати увагу зовсім на інше.
На непотрібні спалахи, продовження танців десь у кутках, ніби задоволених людей, що створювали новий шум десь неподалік… Та підготовлених мною, потворних та недружніх посмішках, які раптом винирнули з обіймів мовчання серед них. Які нарешті підтверджували, що суспільство все-таки вразило це, й воно довго не могло визначитись, як саме потрібно було знищити.
Через що сотнями, без непотрібних перерв, наче по моєму наказу, почало тикати в нього пальцями, хапатися за обличчя від подиву, кричати, вільно реготати: з його дурного бажання стати рабом, обраного одягу, спроб допомогти, можливих помилок, не ідеальності, яка створювала обернене. Навіть з мого приємного тону, яким він починав.
Перед королем, що ледь тримав папірець у руках, відчайдушно та голосно стали грати заплановану кимось принизливу виставу, яка сильно ображала, робила із нього перед усіма блазня, що наче кидався собою, й не міг жити у вирі.
І Чарлі. Мій Чарлі, стоячи там, раптом почав втрачати розуміння духовних потреб істот, своєї виконаної пожертви. Він знайшов доволі простий спосіб знайти мир та позбутися мене, але побачив, що чомусь тисячі людей раптом піднялися проти нього, що вони нічого не розгледіли в цих вчинках, не знайшли пояснення думок і слів. Що майже не звертали уваги, колі він читав, заздалегідь тримаючи інше – більш просте та логічне – свої міри краси, стійкі правила-закони, цінності, яких йому не можна було торкатись.
Через що жоден з натовпу не хотів бачити його в своїх лавах, а лише подумки бажав жорстоко зсунути, розірвати його, щоб вже просто не казав зайвого. Щоб він переконався, що ніде не існувало його правди, що всім було байдуже на його пориви та намагання стати хоч кимось, на спроби дати вибір кожному.
Ніщо не могло порівнятися з істинною єдністю людей.
І не те, щоб його ідеальній світ із істотами, почуттями та природою був непотрібним тоді, а те, що навколишня байдужість перетворилася в супутника людської люті – викликало справжню відразу. І не тільки у Фора.
Те, що мій Чарлі став останнім прибитим до деревини лицарем, що тепер розчаровано стояв проти мільйонів завжди розмальованих клоунів із оскалом, зеленим волоссям і розведеними руками; що всі його наче божевільні мотиви були знищеними щирими огидними посмішками морів – демонструвало купу реальних ідей, які потонули, так і не набувши свого змісту.
Демонстрували океан, нескінченну водойму, яка поділялася навпіл. І знищувала кожного своїм подвійним й незрозумілим потоком, нагадуючи сум поруч граючого скрипаля, який з кожною наступною миттю роз`їдав серце чоловіку через втрату форми, пригнічений й обурений настрій...
І Чарлі, так несподівано засмутившись, так і занімів там. Й не міг від того відновити себе, скинути вагу. Прийняти огидну долю, програш легковажності. Не міг мій четвертий король вже не стояти як посміховисько! Не міг він нарешті бути НИМ. Втішати мій погляд, як попередні. Згадувати приємні миті на початку. Знати, що в кожному тепер жила МОЯ частина. Не міг більше бачити через це тих людей, які ззовні були його відображеннями, які наче були чимось вищим, володіли красою, але все дужче розкривали роти, ніби різали його духовне нутро, ображали, кидалися речами, постійно ховали очі за помилками задля того, щоб той не бачив напряму поглядів та так пізнав їх вічну незмінність.
Від чого йому ставало важко дихати. Вмить у ньому з’явилася невідома досі сміхотворна незграбність, неможливість триматися, дивитися на те, як вони тепер вбивають. Неможливість правильно тонути, через яку заглиблювався сильніше, ніж хотів, швидко затухав – кволо падав на коліна від того, що його реальна допомога заради морального переродження, що його найцінніший дар – життя – обернулися гнівом інших, стогоном внутрішньої порожнечі, зрадою. Усім, що тепер мали на душі ті потвори й Я.
Й після, не встигши навіть закрити очі від ганьби, відійти від отриманого та зникнути, він відчув на своїх плечах великі, стискаючі сталеві руки катів, які довго готувалися до цього моменту, чекаючи вдалої нагоди. Які завжди трощили кожного, хто хоч якось не задовольняв суспільство. Відчув він, як вони силою потягли його зі сцени, як ламали руки, шию по дорозі на вулицю, як зв’язували розслаблені ноги, вже стоячи коло дверей театру. Як били тіло об стіни, землю, підлогу, вминали туди, скручували й розтягували мотузками. Руйнували, торкаючись зброєю до грудей. Карали немов Прометея.
Пам’ятав він, як вони роздирали його брудний одяг, як ще довго витирали свої руки від крові. Як потім просто реготали з іншими, навіть були горді від того, що Місто досить швидко змогло розправитись із великим господарем зеленого дому. Від того, що, зникаючи, подарували йому зламане життя, кинули там, серед байдужого до горя, жалюгідності, слабості, безпорадності натовпу, напризволяще, лежати в пітьмі...
Що наділили його талант смертю. Образою, до якої тепер можна було торкнутись. Зникненням можливого світла. Низкою реальних вчинків, гнівом, який навіть товща не змогла би в собі роздавити. Народженням найвищих почуттів, від яких вивертало й кровожерливих китів. Наділили насолодою, незрівнянним дійством. Від якого здіймалися на поверхню всі колись загиблі кораблі щоб вмерти знову. Як вмирали тепер той світ, всі мої сни, і моя влада…
* * *
Я не хочу більше бачити твоїх снів
Я не хочу більше чути твоїх слів
«… Знову як колись. Неможливість почати. Ні свого серця, ні пориву тут.
Знову… Почуття втоми від людей. Схований біль. Зрада істот, що змушують руйнувати небо. Наставляють закривати його чорними хмарами. Потвор, які більше за все бояться правди й стирають живе за це.
І нехай навіть море на землі, нехай навіть великий океан із слів і почуттів, його дух – відрубають мені руки, пустять до нутрощів найлютішого самогубця. Похолодніють так, що навіки закриють обличчя брехливих людей, замурують це кляте вікно льодом! Горами! Залишать одного. Знищать світ цих істот! Й піде невибагливий, живий чорний сніг. Зійде пекло! І навіть колишній друг Морфей із своєю магією змін, його володар Посейдон із армією вбитих, з сталевою флотилією, разом, програють, потонуть як паперові, і не стануть втручатися. Вриватися саме в моє життя, даруючи марні надії, синь води, занадто привабливий тон.
Але навіть відсутність глибоких думок не дарували спокій, витончену ганебну епічність.
Навіть невдалі посмішки, реальна напруга, життя – не допомагали здихатися чарів-брехні Морфея.
І навіть у гонитві за щастям не виходило зрозуміти світ, свої потреби, стан, думки. Через непізнану ідеальність, занадто глибоку прірву, крижану перепону, яка ламалась під ногами весь час.
І злість моя від цього – лише викликала зневагу. Була брехнею, брилою. Піком – ілюзією. Сном. Стражданням від реального кошмару. Від істот, які не могли змінитися. Відчаю, що породжував силу, нестерпну важкість від викуваної свободи. Втіленої лише в сторінках. Творі, який був готовим, але мав вже яскраво горіти коло звалищ забутих старих книг.
Який був знищеним відсутністю слів, останнього бою, розуміння та поваги. Тими людьми, які навіть не бачили того світла, не могли виправдатись перед своїм незнанням та байдужістю, і лише сміялися у відповідь. Руйнували життя, як кати. З’являлися, як ця злість і падіння. Відчуття програшу, не бездоганності казки, запалу підлітка, в якому наче існувало проросле зерно надії.
Хоч скільки не будь ними, все одно не зможеш не поділяти їх на свій лад. Не пізнаєш, що ти гірший за інших, і пав в очах ідеалу. Що ти – не людина. Що ти лише син. Сонця, якого не існувало. Вітру, який все холоднішав. Дерев, які гнулися від тиску. Настрою, який контролював демон. Болю й пам’яті, що подарували за безцінь.
Навіть мої темні речі не могли вже триматися на тілі. Пам’ятаю, як вони злітали від поривів, подиху катів, як, заплутані й криваві, змушували повзти Містом, по цих померлих вулицях, по життю зараз. Давали тільки вигинатись, з’являтися цим думкам, новому болю, сорому. Холоду, який обіймав, все сильніше стискав груди та змушував з’являтися образі, що знову й знову нагадувала темне суспільство, яке декілька хвилин чи днів тому роз’їдало присутністю. Яке кидало будь-які почуття та намагання до ями. Позбавляло правди. Било по недолікам, наче мотузка. Було невід’ємною частиною цього померлого світу, який також трощив індивідуальність. Світу, що знову гарчав, називав невдахою, кидався своїми бездумними словами, знищуючи довіру найдобрішої істоти.
На мить здавалося, що цей сон пройде, що впавши, ми прокинемося, піднімемося, побачимо світло, сонце, що прийде спокій після бурі. І можна буде довго-довго плити серед інших, бути рівними. Бути людьми.
Але кожен мій дотик до води перетворював її в лід. Кожен мій рух змушував землю твердіти; сипатися снігу. Все це не давало змоги бути звичайним, частиною світу, потвор, які вбивали себе за ніщо. Я відчував їх, але ними не був. Не міг я стояти поруч, хапати за них хвилі, битися з водою, тонути. Не хотів я тримати в руках зброю! Вбивати, як вони. Псувати чи кривдити.
Я просто йшов по життю, зустрічаючи жах. Їх волю, швидкі думки, вчинки, від чого постійно кам’яніло серце. Бачив, як вони боролися з собою, з тисячами відображень, темрявою, однаковістю та Морфеєм. Остання щира віра якого в те, що після великої битви, кривавого моря, всупереч заборонам, всі живими повернуться додому – кожного разу надихала мене, дарувала надію, була паперовим шедевром, вміст якого вже десь палав.
Я вірив, що люди, існуючи в такому світі, повинні були мати в собі більше добра й чутливості до інших, ніж будь-де. Що всі намагалися жити в мирі. Але після того, що сталося, я переконався, що навіть смерть не знищить їх впертість, егоїзм та дурість, і що в них ніколи не з’явиться милосердя.
Осліп я від питань щодо того, ким після для себе став. Для кого почав важити хоч трішки більше. У що перетворився, коли зазнав цієї поразки. Що робив неправильно. Не знав вже я навіть, у що потрібно було вірити мені та їм, щоб стати краще та забути цей провал. Де шукати головну істину, як творити нове, як взагалі правильно одягатись, говорити чи їсти, щоб не дістати прокльонів. Не знав, чому викликав відразу серед інших. Чому став відразою разом із своєю ідеєю, й чому люди тепер для мене залишалися останніми істотами, до яких можна було бігти за допомогою.
Чому з ними не хотілося говорити, коли вони були разом. Відчуваючи їх скелями, перед якими в дитинстві тільки й вбивали. Чому я у творі вимагав від кожного бути чутливим. Просто говорив бути хоч кимось у житті, створювати та любити. Вірити, що «життя – це ніби шлях творця, художника». Що це – море мистецтва, праці, добра – єдиних речей, що відділяли від зриву, тваринних емоцій. Що людина тоді є ідеальною, без вад, коли вона там існує й панує сама. Не залежить від слів чи думок інших, не вмирає, як зараз я, через дурість – від ганьби суспільства, тому що тепер знає – що це не головне. Тому що бачить – що вона не частина вигаданої свободи, яка існувала лише на словах катів, привидів, образів, які завжди боялися повстання. Боялися себе…
І не було ніякого розуміння. Ні до, ні після. Не було й спроб згадати свої давні слова, обітницю. Через що тепер людям зі мною неможливо було стояти, через що вони відверталися, клеймили, не приймали, знову не розуміли того, що твір-подарунок і я не були злом.
Моя єдина спроба змінити, врятувати хоч когось, подарувати себе – закінчилася провалом, вигнанням, болем.
І я пам’ятав це, пам’ятав, як розводив руками ті обличчя коли підіймався. Як сам кричав, так сильно, що не міг чути вже слів, бачити снів та відчувати, що ще хтось руйнує мої ілюзії. Пам’ятав я, як плили та тонули поруч істоти, тіла. Пам’ятав смерть, як сам падав туди чотири рази, в темну річку бруду. Коли навіть стихія, янгол, заздрість, камінь, дурість, страх, майже стерті інстинкти та мрії – кожного разу кидали на берег, не давали втопитися в надрах, де постійно холодніло. Не дозволяли, як вже сірий сніг, що тепер сипав і з навколишніх горнів, стати собою й тим, ким хотів. Не давали мені торкатися води після, а тільки змушували розуміти гнів, який ніяк не можна було пробачити, загасити миром-самогубством, залишити на межі…
Я знав, що все заздалегідь було влаштовано проти мене. Відчував, що через це впустив у себе темряву. Розумів, що мені вже краще не мати тіла, ніж мати його потворним. Що світ насправді зрадив мене, й вже не існуватиме спокою тут, довіри, що не відчути мені більше поруч сили хоч однієї істоти, яка би змогла дійсно зрозуміти, побачити, почати боротися разом і спати коло з думками про те, що любить…»
* * *
Навіть море вміло мовчати:
всі слова були зайвими
Починаючи свій шлях з далекої височини, сніг завжди стрімко падав до низу. Ставав все темніше та важче, ніщо не заважало йому тепер набирати свою вагу, почувати викликаним кимось.
Від того й навколо – була сіра пустеля. Роздерті великий чорний капелюх і плащ нагадували про самотність, виглядали як далеке зоряне небо. Як тиша та вітер. Що кружляв поруч. Як відчуття покори перед люттю.
Чарлі, спустошений власним богом, ледь стояв тоді перед своїм величним зеленим будинком, вважаючи кожен свій рух відразою, не вартими існування. Відразою до себе. Жахливого, схудлого. Йому було огидно відчувати розбитість, кинутість світом, якому хотілося допомогти, але ніяк не виходило.
Кожне життя там мало свою ціну, як і суспільство, в якому, на його молоду письменницьку думку, забули про людяність, де все змішувалось у страждання потвори, яка не могла позбутися сліз, і вже ледь дихала тут, у снігу, в білому образі забуття.
Найстрашнішої болі спричиняло не тіло, а духовне падіння світу, за яке, вважав, тепер тільки він ніс кару.
І зараз, стоячи коло свого дому, Чарлі ще швидше падав до низу. Хапав каміння прірви, де були сотні схожих душ, прагнув більше за все знайти вихід. Але всі ті його думки зводилися чи до морального самогубства, чи до пошуку хоч якоїсь істоти, присутність й увага якої можливо могли б допомогти, дати побачити, що тане він не один. Летить поруч з кимось, а не зі світом.
Чарлі завжди був схожий на дитину, яку образили по-дорослому. Був відкритим, розіп`ятим створінням. Злим настільки, що вже не міг самостійно боротися, кидати виклик. Існувати все життя один, і тепер – бачити своє скалічене вояками тіло. Але підсвідомо він ще прагнув чогось, не тільки свободи. Наче намагався подумки знову знайти чи пригадати приклади ідеальності, натхнення, причини творити. Дивувався, що того не лишилося, що зрада змогла прийти від усіх водночас: «я», тіла, рішень.
І здавалося, ніщо не могло тоді допомогти, стати на захист від заздрості до звичайного існування істот, від смерті, що забирала найстійкіших. Від занепаду розуму, що забирав любов, щастя, волю й світ. Даруючи лише холод, залишаючи глибоку ножову рану.
Він був на межі. Маргіналом у брудній темній короні, якому не дозволяли обрати хоч якусь сторону. Якого катували, коли той не був цього вартий. Били батогами, коли проходив повз. Нагадували про те, що він нікчема, що час роз’їдатиме його душу, і він залишиться в прірві, де всі страхи ставали реальними. Нагадували наостанок про той огидний вечір, загублений твір, місце якого було серед уламків; навіть про одну річ того заходу, яка наче мала здібності, якусь магію спалювати всі тривоги, всю зневагу й злість до себе, але також була людиною. Тим, перед яким тепер чоловік ставав злішим. Нагадували про Марі.
Про ту тендітну дивну жінку, яка вічно допомагала світу. Яка, на першу думку Чарлі, не ховалася від життя серед моря навколишнього бруду Міста, не боялася торкатися будь-яких подряпин. Якій ніби не важко було й бавитися з сотнями кинутих на вулиці дітей, втулюючи їм в голодні тіла через горлянку шматки хліба та свою доброту. Могти відчувати.
Чарлі з мінливою посмішкою згадував, всупереч своєму стражданню, як тоді її побачив, захопився нею. Як колись сяяла її червона, вогняна сукня в уяві. Які були пусті карі очі, холодне темне волосся. Вона нагадувала йому – неіснуючу героїню твору, її вигини. Теж була настільки незвичайною, сильною, що могла своїм дотиком, словом чи віршем приспати могутнього звіра, який нещодавно був менш загрозливою істотою.
Наче теж була ніжною, стояла разом з ним. Виявлялася надзвичайним прикладом мистецтва, здатністю кохати, була на свіжому м’якому папері, який можна було тримати біля серця; з яким не потрібно було згадувати минуле.
І Чарлі жадав саме того забуття, кращого сну, він лише хотів чогось нового в своєму бридкому житті, мріяв скоріше позбутися людей у голові, образів, які катували тіло, віддатися спокою. Хотів по-справжньому відкритися, знайти хоч якийсь зміст свого існування, знову бути врятованим, як на початку шляху. Але він все більше починав розуміти, що зла не позбутися, що можливо тільки вплив-голос Марі, уривки якого час від часу лунали у голові, міг допомогти. Повернути йому надію, бажання бути. Міг заспокоїти те, що було роздертим. Бути ліками від найжахливішої хвороби людства.
Чарлі довго не міг збагнути, чому він цього прагнув, чому інші до нього погано поставилися, а вона – ні. Чому виникали питання. Чому його невизначену незалежність перемагало дивне почуття до істоти, що вирізнялася між інших. Чому це виникло саме нещодавно. Чому його не зупиняв сумнів перед людиною, саме потворною людиною, яка майже все знала про нього. Але не боялася звертатися. Чому вона єдина з Міста не викликала відразу.
Чому взагалі бажання бути поруч з кимось і створювати бурю було таким приємним. Чому навіть вирвана чорна троянда зі стіни будинку для дівчини, кров, своя кров від кілок, новий потік обпалюючого холоду – душили біль, розум і пам'ять. Чому існувало нерозуміння, який саме порив змушував кудись кульгати. Чому ніби хтось увесь час вів його тоді через пітьму Міста, вів чи до тієї жінки, чи до свого кінця. Й викликав важкість найменших частин тіла, занурюючи все у туман…
Чарлі блукав серед холодного мороку, але не знав, чи доведе це його до неї, її заспокійливих чар, чи вже прийде час смерті. Але він не хотів втрачати того, хто колись на мить подарував йому життя.
Чоловік ще при першій зустрічі відчув її талант. Тому вже уявляв, що коли буде поруч, коли почне використовувати, дасть волю її вмінням через себе, то вона сама змінить та заспокоїть світ; то він зрозуміє, що з ним коїлося, позбудеться своєї люті, перестане бути нарешті одинаком, здихається образи, почує світ, забуде його знов. І ту важкість, і сум, які перетирали думки. Забуде все й закричить.
Він і до того декілька тижнів після побиття не бачив їжі, відпочинку, тому це – було вимушеною дією. Тоді це здавалося єдиним виходом, перед яким горіло світло. Це було піком почуттів до жахливого роду, шляхом, на якому все життя забувалося й набувало нового змісту. Це було божевіллям, в якому навіть істоти, які траплялися йому, які й вбивали Чарлі раніше, поставали настільки пустими, що втрачали свої обличчя.
Перед ним, осліпленою твариною, розмахували м’ясом, що той нещадно, з останніх сил, рвався вперед, серед завжди брудних вулиць, тільки би стати його володарем.
Він згадав, що бачив Марі багато разів до заходу, коли вона час від часу летіла повз його будинок, чаруючи, як йшла повз той Дім Культури й заходила в якийсь старий притулок, де нікого не лишали без уваги. Він пам’ятав це, й відчував, що вона і його не залишить.
Навіть те, що та жінка могла в будь-яку мить допомагати іншим, гнутися задля добра, що могла бути в руках чужих істот – не лякало Чарлі, це не було тоді рушієм в його виборі, й не заважало йому постійно прискорюватися та промовляти її ім’я, сильніше стискаючи скривавлену троянду та сподіватися на порятунок, який вона могла здійснити.
І вже стоячи навпроти тих місць, прилетівши до того дому через лічений час, чи море, зі своєю новою мрією, через раптове бажання скоріше все забути, побачити людину, якій було не все одно, відкинувши останній сумнів, залишаючи на снігу свій біль, Чарлі нарешті зробив крок, який важив життя. Вмить в ньому народилися невимовні досі почуття, які він не міг пояснити. Які були тривогою дитинства, коли світ був загадкою. Коли він ще не міг повірити, що через якусь річ зробиться перевертнем, який у холоднечу стежив за жінкою; що стане карткою в дуже моторошній грі, образом, який катуватиме кожного, хто буде поруч.
Й через це всередині він мав сильний страх. Щодо того, що ця дівчина, після його провалу, не зможе більше з ним розділяти час, не захоче більше дивитися на його тіло та ніколи не вийде на вулицю. Але коли він незабаром побачив її в дверях притулку, занімілу від морозного подиху повітря, він втратив будь-який контроль.
Він несподівано для себе здогадався, що Марі зробила виняток – що, ставши перед вибором, вона обрала його замість того, щоб пройти повз. Що ніби теж, через свій нелегкий принцип та жалість, подумки стала чекати на цю зустріч, на якусь невідому їй істоту, того, хто більше за все тоді у світі потребував її допомоги, й не був гірше. Здогадався, що вона весь час думала про нього. Була особливою. Мала свою історію. Тому що все колись втратила у вогні. Й хотіла віддати все тому світу, навіть свій талант-данину, як він.
Тому що, на його думку, вона як ніхто інший чула злий порив до та вже після того, як побачила перед собою. Чула все та дивилася на нього. Непорушно стояла. Боялася своєї влади та невідомої стрічної сили. Пручалася, знову вигиналася від зникаючого тепла, але не могла уникнути тиску бажання почати.
Чарлі відчував, що вона теж чекала на нього, вмирала навпроти, чекала дій, великих слів, дотиків. Згадувала спільну невдачу, втрату бога, й від того хотіла дати свободу, як у театрі, коли він перед нею ще не вмирав, а міг говорити – помічати так кожний рух; коли ще не був скреслим тихим морем, в яке тепер хотілося нирнути.
Вони обидва мовчали. Ковтали потік крові не одну годину. Гинули, але не могли знайти потрібних слів, які би пришвидшили розвиток їх «дивних» відносин. Які стали би гарною заміною холодним обіймам звіра з трояндою.
І дівчина, підпустивши, ніжно прийнявши їх, в обмін – дарувала йому все, що в собі мала. Дозволяла уявляти свій трофей-плід-таємницю в руках. Розбивала й зцілювала водночас. Звабляла своїм червоним незмінним виглядом, сама корилася, сама ніби торкалася його болю. Лікувала, заспокоювала, як могла. Била, тішила, крутила, як і кожного для неї вартого. Миттю народжувала в голові Чарлі бажану нею пристрасть, з якою могла порівнятися тільки його лють. І признавала, що чомусь залежить від нього, що вже не зможе більше казати йому неправду. Розуміла, що ця «діра» занадто глибока й для неї.
А він з заздрістю хапав це, з поривом ковтав її подих. Віддавав довіру. Вмирав. Розсипався. Стояв поруч. До крові стискав її нутро. Порівнював це почуття з найвеличнішим мистецтвом, боргом. Поглинав. Сам розумів, що нарешті знайшов великий скарб, що тепер триматиме її біля себе, що вона вічно стримуватиме його та ніколи не зрадить. Знав, що вона не помре так швидко як його твір. Що висловити тепер свою вірність він зможе тільки піснями-рапсодами, які лунали в голові, які змушували забувати всі ті страждання, що дробили йому кістки декілька днів тому. Так як цей вигляд Марі чомусь надихав, дивував, гоїв, був новим у житті, тому що це – також було вартим існувати не тільки в ньому, а й в усіх душах.
Він вів її Містом після зустрічі, дивувався, що когось тримав у руках. Всупереч поглядам стрибав по замерзлих калюжах, вхопившись тільки за душу. І не відчуваючи ніякого спротиву, сприймаючи все як казку, екзистенціальній захват, не чуючи болю, жодного слова від неї й себе, а тільки покору, він насолоджувався цим, він знову й знову танув в її очах, тремтів від запаху волосся, наче існував, радів, кохав отримане тепло, забував гнів і себе, як бажав. Нарешті був задоволеним від того, що ніби вмить майже всього позбувся. Від того, що його втілена надія тонула, роблячи свої останні подихи у відповідь. Що нарешті вій був у ній. Відчував повністю силу таланту, як хотів від людей. Був наче щасливим, відвертим, здатним рухатись, але чомусь і стомленим, знищеним цим життям, яке вже тільки й намагалася наново відбудувати та Марі, яка й сама, через страх розбити завзяття чоловіка, прийняла його, подолавши нове для себе пекло.
І вони, ось стиснувши наостанок один одному руки, бігли Містом, гралися снігом як діти, ковтали думки, жадаючи залишитися наодинці. Просто були. Не відчували жодного впливу, який би вже міг їх роз`єднати.
І не помітивши, як пройшли крізь стіну зеленого дому, вони опинилися в білому саду чоловіка. Краю, де ще були живими дерева, де всюди пахло зеленими рослинами, де все погане втрачало свою владу та розум відривався від тіла, даруючи насолоду перебування, спокій і рівність. Навіть холод пришвидшував потік почуттів, що виривалися з тіл обох істот, які з невимовною пристрастю встигли забігти в будинок, які після тільки й їли себе очима, коштуючи заборонену й беззмістовну красу кожного...