Ми познайомились з Томом в інтернеті. Насправді його звати зовсім не Том, а просто Коля, але то вже з’ясувалось пізніше й не було так важливо. Просто йому подобалось саме це ім’я, таке трохи протяжне: Тооом. Так я його кликала, коли він барився, довго розглядав обкладинки книжок чи листівки, - він працював дизайнером, малював графіку, тому був цікавий до зображень та малюнків, а я ж завжди кудись поспішаю, тому не любила, коли він відставав позаду десь в магазині чи на вулиці.
Здається, в нас було більше різного, ніж схожого, але хіба це колись було перешкодою для стосунків, якщо в них є любов? Та сама, велика й чиста, про яку пишуть в романах та оспівують у віршах. Нас поєднувала жага до пригод та подорожей, книги Керуака та Кіплінга, старі вінілові платівки, кава з сигаретою на балконі, море та інтроверсія. Ми не дуже любили виходити на люди, були занурені в себе, в наші стосунки, в роботу. За кілька місяців почали винаймати разом квартиру, не в самому центрі, але в затишному районі біля самого моря. Особливо мені подобалась назва вулиці: Якірний провулок. 5 хвилин – і ти вже біля моря. Ідеально. Море завжди здавалось мені вирішенням всіх питань й джерелом щастя. Хіба біля моря можна бути нещасливим? Нам для щастя вистачало нашої двокімнатної квартири, двох ноутбуків – кожному для своєї роботи (я працювала тоді редактором одного літературного часопису), маленької кухні з червоними горнятками для кави, балкону з сигаретами, старого патефону, що Том купив на Староконному й платівок Біллі Холлідей. Хотіли купити кота – як же без рудого кота, такого як в фільмі «Сніданок у Тіффані», що ми дивились ледь на тисячу разів, - але не купили, бо ж хто його доглядатиме, як ми будемо в подорожі чи відрядженні? Так і жили, без кота. Романтики нам вистачало, й ми не встигали набридати один одному: Том часто їздив до Львова чи Києва, де проходили дизайнерські заходи чи просто творчі тусовки, я пильнувала свій часопис, займалася книжками, писала статті, прикрашала нашу квартиру різними дрібничками. Все було так добре. І здавалось, що так буде завжди.
Мама звісно була не в захваті від цього нашого «просто жити разом». Вона все чекала, коли ми підемо до РАГСу, влаштуємо свято, станемо жити «нормально», тобто як усі. А ми не хотіли, як всі. Хіба штамп в паспорті щось змінить? Хіба ми станемо щасливішими? І чи вбереже цей штамп від проблем та негод, які можуть трапитись в житті? Мені байдуже на ті штампи. На стереотипи й правила.
Том був мені не просто коханим чоловіком. Він був моїм товаришем, другом, порадником. Захоплювався моїми статтями, читав ввечері мені книжки. Дивний взагалі чоловік, чи це всі дизайнери такі? У вільний час майстрував з паперу фігурки-оригамі, робив листівки, навіть умів в’язати шарфи (це його мама навчила ще в дитинстві). Один раз навіть написав мені вірша, звісно неримованого, трохи куцого, але такого теплого й щирого, що я ледь стрималась, аби не заплакати. Романтики нам вистачало, про це я вже казала.
14 лютого ми не проводили як нормальні люди, тобто не клеїли сердечок по всій квартирі, не йшли до ресторану, не готували один одному каву з тістечками у ліжко, не хворіли всім цим «валентиновим» божевіллям. Ми просто відправлялись в цей день у подорож, на кілька днів, і цей час разом був найкращим зізнанням у коханні. Ми могли просто блукати вулицями, ходити до кав’ярень, місцевих ресторанчиків, часом взагалі могли мовчати, йти поруч і цього було достатньо для повноти буття. Того року ми відправились у гори. Винайняли квартиру в місті, однокімнатну (скільки нам треба на 3 дні?), а ближче до гір і всіх тих мальовничих, розписаних в усіх туристичних путівниках печер можна легко було дістатись тролейбусом. Та тролейбусна система пронизує увесь півострів, тому все просто. Я була в захваті, що можна отак сісти на тролейбус – і опинитись в іншому місті. У нас таке можна зробити хіба маршруткою чи автобусом.
А тут – тролейбуси з панорамними великими вікнами, чарівні краєвиди, дорога, дорога, дорога, що тягнеться, змінюється й уособлює в собі щастя. Щастя постійного руху вперед, нових відкриттів.
Ми виїжджали тролейбусом рано зранку, аби за кілька годин вже дістатись гірського масиву. Точніше до дороги в гори. Ми не звертались до гідів, самі були собі організаторами й мандрівниками. Зрештою, коли умієш користуватись картою, то орієнтуватись на місцевості нескладно. До першої печери ми дістались за три години. Вона нас вразила, бо виявилась ще гарнішою та більшою, ніж в усіх моїх путівниках. Всередину без гіда нас спершу не хотіли пускати, та нам пощастило, що саме в цей час до печери підійшла організована група, отже ми приєднались до них. Повертались назад, до тролейбусної зупинки ми вже після обіду, а взимку знаєте, рано стає темно, тому ми поспішали, аби не загубити шлях, аби встигнути вчасно. На хвилинку Том зупинився, пригорнув мене міцно до себе. Захоплена зненацька, я затамувала подих, примружила очі, наче мене сліпить сонце (а воно насправді вже майже зайшло за горизонт). Надю, - мовив Том, - дивись яка краса, ці гори. Хіба це не прекрасно? – Так, це чарівно, - тільки й спромоглась відповісти я. Бо слів бракувало. Були лише емоції, захоплення, величні схили гір, сонячне проміння, що золотило все довкола, й був Том, мій Том, тут, поруч, в моїх обіймах, і наші три дні escape-подорожі.
- З днем святого Валентина, кохана. Сьогодні 14 лютого.
Він сказав мені ці слова вперше, бо до того ми ніколи не вітали один одного з тим надуманим святом, наче любов живе лише за календарем. І востаннє.
Коли ми приїхали додому (тобто до нашого винайманого житла в місті), ми були такі виснажені, брудні, втомлені. Ледь знайшли в собі сили, аби прийняти душ. Виснажені, але такі щасливі. Виснажені і щасливі. Такого щастя в нас ніколи не було.
До решти напланованих печер ми так і не потрапили, бо зіпсувалась погода й не по-дитячому дощило. А яке задоволення блукати під дощем у горах? Тому ми блукали містом, віднайшли купу кав’ярень, випили кави на рік вперед, напевно, купили всякі милі непотрібні сувеніри батькам та друзям, сходили навіть в Художній музей. Незважаючи на злу погоду, не хотілось повертатись додому, до роботи (хоч як ми її любили). Хотілось гуляти тут вічно, блукати парками, годувати качок на озері, подорожувати по півострову на тролейбусах, компостувати квитки.
- Том, пообіцяй, що ще повернемось сюди. Побачити решту всього того, що не встигли.
- Звісно, приїдемо, може навіть цього літа.
- Том, ми забули кинути монетку, в річку чи озеро. Знаєш, така прикмета, аби потім сюди повернутись.
- Нічого, це пусте. Не вірю в прикмети. І вже пізно, Надю, ми в потязі. За 5 хвилин відправлення…
В нашому місті як завжди було сонячно, і якось не по зимовому тепло. Ми поринули в роботу, в навчання: я захищала диплом перекладача (моя друга освіта), а Тома раптом запросили на стажування до Нью-Йорку. Він давно хотів поїхати по тій творчій програмі, але завжди чи бракувало вільних місць, чи ще щось. А цього разу йому оплачували всі 7 місяці перебування в штатах. Том вагався, чи їхати так надовго, залишати мене саму.
- Звісно їхати, Томе. Коли ще тобі випаде в житті така нагода?!
І Том поїхав. Як добре, що в сучасному світі є всі ці скайпи, вайбери, месенджери. Ми щодня спілкувались, писали один одному, тому час пролетів швидко, майже безболісно. Почалась осінь, наша улюблена пора року, багряного листя, посиденьок в парку чи біля моря з філіжанкою кави та круасанами. Ми так і не поїхали ані до гір, ані ще кудись. Не було часу. Але й так було добре. Так мені здавалось принаймні. Наші останні душевно теплі дні. А потім…Не знаю, що потім. Все зламалось. Не в один момент певно. Поступово так. І так боляче.
Мій листопадовий візит до Києва був останнім візитом до мирної столиці. Потім ви самі знаєте, що розпочалось. Майдан. Смерті – сотні смертей, загиблих та поранених. Небесна сотня. Анексія півострову – нашого півострову, де ми були нещодавно такі щасливі, такі близькі. Я не знаю, що саме розділило нас.
Революція? Не-любов? Політика? Мій пацифізм та аполітичність, небажання розбиратися в усьому, що коїться, мої сльози вночі – чи за рідну країну, яка мені болить, чи за наші стосунки, що почали розсипатися, наче картковий будиночок? Не знаю. Я взагалі перестала щось розуміти. Працювала годинами, аби забутися в тій роботі, перестала писати – жодної статті чи есею за весь той час не написала. Том був поруч, але тільки фізично. Думками він був весь в собі, чи в столиці, в тому вихорі подій, що знов і знов перегортали догори дном все в нашій країні. Том, я намагалась тебе повернути. Показати, що ламаються не лише людські життя й барикади, але й наші стосунки, наші почуття. Але ти наче осліп. Ти не бачив мене, проходив байдуже повз, наче я була шафою чи твоїми старими непотрібними платівками. Перестав дивитись мені прямо в очі. Я захворіла. Тобою, своїм внутрішнім болем. Втратою душевності, якої більше не було.
Тоді я пішла. Просто зібрала свої речі й поїхала додому. Бо більше так не могла. Здається, це тебе навіть не здивувало. Може, тобі стало легше без моєї щоденної присутності, я в цьому певна. А я нарешті змогла вільно плакати, не переховуватись від тебе, не шукати причин та пояснень сльозам. Плакати, бо так хочеться. Бо так стає легше. Певно, я б впала в депресію, але на це не було часу, не дозволяла робота. Ми готували новий журнал, я займалась перекладами, а в квітні мене запросили до Греції на тренінг й практику (я власне займалась перекладами з грецької мови). Я не прагнула нових зустрічей та подорожей, але відмовитись від пропозиції не могла. В Греції я була не вперше, але ніколи не перестаю захоплюватись красою та автентичністю цієї країни. Щоразу відкриваю нові її грані та куточки. Ще дитиною я побувала в Афінах з батьками. Студенткою їздила на практику в Салоніки, де закохалась в ту білу вежу, символ міста, й чарівну набережну. Пізніше ще була подорож на смарагдовий острів Тасос.
А тепер – Халкідіки. Ми жили на півострові Афон, в маленькому містечку Урануполі, яке саме знаходиться на межі з Афоном – тією міні-державою з десятком монастирів, куди вхід дозволено лише чоловікам. Щодня нас возили на екскурсії, зустрічі, лекції й майстер-класи з синхронного перекладу…програма була насичена, тому сумувати не було часу. Проте ввечері, коли я поверталась до свого пансіонату, вечеряла, традиційно пила біле вино, що його тут подають до всього, а потім спускалась до набережної, вдивлялась в глибини Егейського моря й думала про тебе, про наше Чорне море, наші гори, наші дні разом. Переслуховувала пісні Вакарчука, «…як добре жити, коли надія є…». Надія є. А мені здавалось, ніби нічого вже немає. Нема мене, тої Наді, яку ти любив і так легко відпустив. Ти не дзвонив, не писав. Так ніби мене не було. Ніби я сама собі все вигадала й сумую за старими казками. Я не знаю, як люди переживають біль втрат, йдуть далі, знову закохуються, віддають своє серце іншій людині. Можливо, ще просто минуло мало часу, і одного дня я стану вільною. Зможу не думати про тебе.
Коли я повернулась з Греції, дізналась від спільних друзів, що ти знов поїхав по роботі в штати. Залишив не тільки мене, але й свою країну. Ок. Мене це не має тепер обходити. Я повернулась і хочу бути тут. Подалі б лише від моря…
Нікого не здивувало, коли я переїхала до Львова. Звісно, що не просто так, а по роботі. Видавництво, з яким я довгий час працювала, запропонувало мені вакансію перекладача з грецької. Хіба не мрія? Я навіть не взяла кількох днів на роздуми. Не вагаючись купила квиток. Речей не багато, зібралась швидко, що треба – куплю на місці. Тимчасово зупинюсь в подруги на Галицькій, самий центр, трохи шумно там звісно, бо туристи, туристи щодня і особливо у вихідні. Але мені не звикати.
Потяг 026, такий знайомий. Сідаю, сподіваючись, що дорога буде доброю. І взагалі все буде добре. І що в мене будуть нормальні сусіди по купе. Спокійні. Бо я взяла як завжди з собою книги і зібралась провести час у читанні.
На верхніх полицях розмістились дві серйозні пані, певно були тут у відрядженні, бо допрацьовували якісь звіти на ноутбуках, по цьому перевдягнули свої офіційні сукні й за кілька годин руху потягу вже заснули. Навпроти мене сидів чоловік, років 35, приємної зовнішності…Але ж ні, я тут не знайомитись їду. Їду працювати. Не хочу ні про що думати. Не хочу розмовляти. Але чоловік ґречно вітається зі мною (його звати пан Святослав), мушу підтримувати розмову. Виявилось, що ми колеги (він теж працює перекладачем, але польської мови). А також те, що Святослав дуже цікавий співрозмовник. Зайве казати, що вночі ми майже на спали. Говорили про Міцкевича і Словацького, міфи та легенди Греції, книжкові новинки, подорожі, астрономію, господи, про що тільки ми не говорили. Так часто буває: з людиною, яку бачиш вперше і певно що востаннє, легко говорити про все. Намагались не торкатись особистих тем, точніше торкатися їх обережно. Святослав розлучений, вже два роки. З улюбленою донькою бачиться щовихідних. Пише для неї казки. Вчить польської мови. Ну а моя історія відома. І певно не є чимось незвичним. Скоріше є буденною: так трапляється.
Львів (о 6:12 ранку) як завжди зустрічає туманами й дощовою погодою. Але навіть це мені тут подобається. Чекаю на своє таксі. Хоча до Галицької можна доїхати трамваєм, діставшись до зупинки площа Ринок, та цього разу мені не хочеться ані трамваїв, ані бачити людей. Тому таксі. Чекаю. Попрощалась зі Святославом. Якщо ви думали, що в нас складеться роман, то ні. Це не казка з хепі-ендом. Ми гарно поспілкувались і розійшлись, кожен по своїх справах.
На прощання він щиро потис мені руку, побажавши успіхів у Львові, й сказав:
- Надю, не сумуйте за минулим. Це марна справа, бо там вже нічого не зміниться. Проте ви можете змінити цей день. Зробити його кращим. Не пам’ятаю, хто сказав такі слова: все починається тоді, коли здається, що все втрачено. До побачення, Надю! Посміхайтесь!
Моє таксі щось довго доїжджає вокзалу, ніби так рано й не має бути корків у місті. Я слухаю, точніше вкотре переслуховую альбом Вакарчука Dolce vita. «…Скажу я вам: Як весело жити, коли Надія є!»…
Я запалюю сигарету, купую собі таку-сяку каву в автоматі. Дихаю дощовим повітрям, яке так люблю. Дощ потроху вщухає. І коли я нарешті сідаю в таксі, що везе мене старою бруківкою по Городоцькій, повз костьолу Ельжбети, я бачу, як з-за хмар невпевнено визирає сонце, торкається своїм промінням дерев, виблискує на трамвайній колії.
Мені хочеться вірити. Чи може я вже точно знаю.
Надія є.