Помирала улітку бабуся стара.
Сумувала давно, днів зо три не пила.
Попросила води, як з того джерела,
Що було у дитинстві десь біля села.
А сини їй в пляшках найдорожчу взяли.
Принесли , налили і до вуст піднесли.
«Не така… не така… не така… не така…»
І вже подругу давню з дитинства гука.
Раптом очі стулила і губи навік.
Та щілинка тонка вигляда з-під повік.
Крізь щілинки блакить зазираю у рай.
Йди вже, мамо, туди. Відпочинь. Прощавай…