Хеллоуін
Густа темрява полинула до землі, накрила безкраї пасовища та міста ватяною ковдрою, приглушивши звуки, звівши нанівець усі потуги крикливих людей наповнити повітря тріскотнявою та метушливим галасом. Місяць величаво та сумно вдивлявся в цю темряву, ловив поглядом цяточки селищ, плями міст, ліси та поля. Невеличка річечка неподалік від нашого селища несла мерехтливе сяйво як розплавлене срібло. Густий туман стояв над нею, охороняючи скарб, який річечка переправляла до незнаних берегів. Загадкові хмари бігли по небу як почесний ескорт, супроводжуючи її. Вітерець перебігав з берега на берег як метушливе цуценя, бавлячись із травами, кущами, величними деревами, які шепотілися між собою, ліниво погладжуючи його. Поміж травами перебігали вогники, немов крихітні ліхтарики. Нічний птах кружляв серед хмар, все допитуючись про мету їхньої подорожі, іноді сідаючи на гілочку відпочити, але незмінно злітаючи в небо, тільки-но запримітить нову хмару в безкінечній черзі мандрівниць. Симфонічний оркестр цвіркунів невгамовно вигравав своїх пісень, сповнюючи все повітря неперевершеною музикою. То була симфонія ночі, якої не напише ні один композитор і не заграє ні один оркестр.
Вітер лестився до будиночку, що стояв на пагорбі, тріпав дим, що цілими клубками виходив з димаря. Це був останній дім на вулиці, весь обвішаній вогниками, що мерехтіли загадково і приглушено. На ґанку висіли гірлянди з цукерок та фруктів, стояв величезний гарбуз і посміхався веселою, але дивною посмішкою. Свічка всередині нього горіла червоним теплим вогником, загадковим і потойбічним. Над гарбузом висіли паперові привиди, що їх вітер так любив підкидати та вертіти. Вікна були прикрашені декоративним павутинням, сяяли зсередини, кликали привидів та перевертнів на чашечку гарячого шоколаду.
Довга вулиця вся була у вогниках, сяяла тим мерехтливим та незбагненним сяйвом, що можна побачити тільки в ніч Хеллоуіну. Усі примари, перевертні, вампіри та всілякі страховиська сьогодні блукають вулицями, прикидаючись людьми, і шукають смачну душу, що стане їм за гостинця, або сидять у таверні, насолоджуючись святом. Діти бігають дорогою, нап’явши костюми, милуються красою оздоб, дивуються з гарбузів, що дивляться на них так насмішливо, немов знають якусь таємницю, яка скоро відкриється й дітям; стукають у двері і кожному кажуть: «цукерки або життя». Дорослі пригощаючи дітлахів, хвалять костюми, вдавано жахаючись і тремтячи. І так весело усім, ніхто й не подумав би, що може статися щось страшне.
А гарбузи тим часом все сяяли ще яскравіше, розкидаючи червоні тіні на ґанки, на дорогу, на веселих дітлахів. Все голосніше гиготіли ті тіні, але ніхто ще цього не чув. Пожовкле листя літало за зграйками дітей, приводячи їх у захват, вітерець, весь тремтячи , сховався під корінням великого дуба - з’явився інший вітер, лихий і холодний. Він бігав за дітлахами, але його поки що не боялися. Діти підійшли до останнього будиночку, старого, двоповерхового, такого похмурого й загадкового, що ніхто не сумнівався - у ньому точно живуть привиди. Дітлахи, посміюючись, штурхали один одного й вирішували, хто постукає у високі важкі двері. Вони заглядали у вікна, але не бачили нічого, окрім сяйва. Весь будинок здавався їм великим гарбузом зі свічкою всередині. Раптово прямо біля них пролунав веселий голос:
— Заходьте, дітлашня, чого стовбичите тут, неначе ті стовпчики, у землю вбиті? Всередині багато смачнючих цукерок!
Діти відсахнулися від ґанку, не розуміючи, хто це сказав. Вони уважно роздивилися двері, вікна, зазирнули за кут будинку, але нікого не знайшли. Вони почали шепотітися.
—Краще, забираймося звідси, — сказав Маркус.
—Цілком згоден з тобою, — прошепотів Клаус.
—Та ви чого, подуріли? Хіба не чули, там багато цукерок! Інші цей будинок обминули, а хазяїн, видно, дуже хоче віддати нам цукерочки! — гаряче промовив Роберт.
—А хто ж до нас балакав? Може, хазяїн? Тоді він, напевне, якийсь привид, бо я його не бачив, та й ніхто з нас!
Тут в розмову вступив той самий голос:
—Гей, чи ви поглохли? Вам вже й цукерки остогидли, чи що? То я їх сам поїм!
—Ні-ні, не треба, дядечку, — крикнув Роберт. — Тільки лячно трошки, ми ж вас не бачимо, а голос десь близько лунає. Чи ви не привид, випадково?
—Випадково, ні! — відповів голос.
—Хлопці! То це ж гарбуз із нами балакає!!! — закричав Замазура Джо, тицяючи в велетенську сяючу пику, що посміхалася увесь рот.
—Не мели дурниць, Замазуро, — злякано сказав Клаус. — Бути такого не може.
—То сьогодні ж Хеллоуін! — скрикнув гарбуз, широко відкриваючи рота. Вогонь свічки був йому за язика. — Сьогодні все може бути! Ну, майже все. Заходьте, малі, бо все без вас поїдять!
—Ага, зась! — сказав Роберт. — Тепер точно не підемо. Нам це все не до смаку. Ми солодощі полюбляємо, але без приправки під назвою «жахіття»!
—Та годі вам, — протягнув гарбуз. — Трошки страху в обмін на найсмачніші цукерочки!
—Пішли звідси, хлопці! — аж підстрибнув від страху Замазура .
Хлопчаки рішуче повернулися й кинулися навтьоки, але раптово помітили, що всі будинки щезли. На пагорбку вони були сам на сам з таємничим будинком.
—Гаразд, хлопці, пішли цукерок поїмо, раз така справа, — сказав Замазура. Усі погодилися й знову стали на ганку. Гарбуз тричі підстрибнув, неначе пробуючи свої сили, а тоді застрибав до хлопців, голосно ляскаючись об дошки. Дострибавши до дверей, він сказав:
—До речі, мене звати Каллевей. Почувайтеся, як… у парку жахіть, хе-хе. — Двері відкрились і дітлахи зайшли всередину.
Спочатку вони не побачили нічого, лише темряву, а згодом з’явилися звуки й кольори. Вони стали придивлятися до внутрішнього убранства будинку. Зсередини він видався набагато більшим. Тут грала музика, всюди чулися сміх і спів, дзвеніли чарки, повітря було повне запахом кави та гарячого шоколаду впереміш із запахом пожовклого листя та вологої землі. Всюди стояли дерев’яні столики, за ними сиділи найрізноманітніші створіння: перевертні, волохаті й брудні, гноми, які утрьох сиділи на одному стільці, привиди, через яких було видно лісовиків, вампіри, що сиділи розслабившись, ліниво потягуючи каву й розмовляючи про погоду та врожаї, тролі, що запихалися цукерками, більше розкидаючи, ніж наїдаючись , і ще безліч чудовиськ.
Самі ж хлопчаки опинилися на невеличкій сцені біля барної стійки. Над ними висів напис «ПОЛОХЛИВІ ДІВЧАТА». Побачивши їх, усі страховиська почали реготати, гиготати, пищати. Гноми й лісовики хапалися за животи, тролі сміялися з набитим ротом, обсипаючи один одного пережованими солодощами, гарбузи голосно гиготіли, зблискуючи вогниками всередині. Усі від душі веселилися, а хлопчакам було до гикавки страшно. Вони, збившись до купи, тремтіли, наче під крижаним дощем. Раптом щось голосно дзенькнуло і всі задоволено заголосили. З галасу виділився потужний голос Каллевея:
—Агов, народ, досить реготати! Налітай на десерт, ніч скоро закінчиться, спішіть насолодитися!
Він стояв біля величезної бочки, на якій було написано червоними буквами «СТРАХ». Індикатор показував, що бочка повна-повнісінька. Усі відвідувачі кинулись до бочки, тримаючи у руках великі келихи.
—Не напирайте, народ! На всіх вистачить! — кричав Каллевей, розливаючи по келихах напій.
Хлопці зістрибнули зі сцени й побігли до дверей, що були навпроти. Не встигли вони добігти, як двері прочинилися, пропускаючи їх у велику кімнату.
—Нічого собі! — пропищав Клаус. — Хлопці, дивіться, скільки тут цукерок!
Всі зупинилися, роздивляючись величезні шафи, забиті солодощами. Цукерок, печива й різних ласощів там було незліченно.
—Здається, нам обіцяли багато солодощів, — зареготав Замазура Джо.
—Авжеж, - сказав Маркус. — Давайте їсти, а потім наберемо в пакети.
Хлопці кинулись було до першої шафи, але дверцята її розкрилися й звідти пролунав сердитий голос:
—Куди намилились? Наші цукерки! Ми перші знайшли! — кричала миша, махаючи цукеркою. З її рота сипалося печиво. — Наше! Наше! Наше!
—Але ж нам обіцяли…
-Не наша це справа! Наші цукерки ми самі з’їмо, нам помічників не треба!
Тут двері відкрилися і в кімнату заскочив гарбуз Каллевей.
—Ну що, знайшли цукерочки? Беріть скільки захочете!.. — раптом він помітив мишей і його очі погрозливо зблиснули.
—Наше! — пискляво скрикнула миша, ховаючись за печивом, мов за щитом.
—Ах ти зухвала паскудниця! — закричав Каллевей. — Кожен рік ти приходиш і жереш мої цукерки! Геть звідси, бо зараз кота покличу, він вам розкаже, що негарно чужі солодощі їсти!
Миші одразу ж щезли між дошками, а гарбуз, задоволено посміхаючись, подивився на дітлахів і сказав:
—Їжте, малі, заслужили. Заберете з собою побільше, я вам допоможу. Давайте-давайте! Набивайте свій клунки! — сміючись, кричав гарбуз.
Діти завзято хапали солодощі, але місця в клунках не ставало менше. Вони все ширшали й ширшали, а діти вже почали втомлюватися. Каллевей реготав, катаючись по долівці, десь ображено пищали миші. Цукерок у хлопчаків було настільки багато, що їм стало лячно - чи дотягнуть вони їх до своїх будинків.
—Вже напхались? Не влазить більше? Молодці! А тепер забирайтеся геть! Не заважайте нам веселитися! — закричав Каллевей, задихаючись від сміху. Хлопчаки вмить опинилися на своїй вулиці…
…—І де це наші дітлахи швендяють? — задумливо пробурмотіла Маргарет - мама Замазури й Маркуса. — Напевне, запихаються десь під деревом тими нещасними цукерками.
—Авжеж, — сказав Джордж. — Не переймайся, люба.
—Мамо, батьку! — прокричали десь з-за дому. — Ходіть-но сюди й допоможіть нам!
Маргарет й Джордж аж підскочили й побігли за будинок. А там вони побачили своїх дітлахів, замурзаних й засапаних. Вони вдвох тягнули по землі величезний клунок з цукерками.
—Та невже вам стільки цукерок надавали? Може ви півміста оббігали? — спитав батько, тягнучи важелезний клунок.
—Ну, майже! І Роберту з Клаусом стільки ж дісталося! Ви тільки донести допоможіть, ми вам зараз все розкажемо! — з захватом говорив Маркус. — Ну! Потягнули!
Вони сміючись тягнули клунок додому. А над долиною сяяло сонечко й літали пташки. Вітерець бавився з листям, а вода несла мерехтливий вантаж розтопленого золота…