Нарис
Замальовка перша.
Невеличке донбаське містечко поринуло у темряву літньої ночі. Тиша навкруги. Поодинокі перехожі, мов тіні, пропливають по чорних вулицях мимо помешкань, де вікна подекуди тліють жовтим світлом. Навіть у самому центрі, біля заводського клубу «Металург», світло ллється лише з широко відчинених дверей приватного кафе «Атлант», коло якого тиняються троє міліціонерів. На дверях клубу – великий замок, бо в його кінозалі екран потух ще п’ять років тому: фільми подорожчали, завод виділяє клубу гроші мізерні, дешеві квитки зникли, а з ними зникли й глядачі, тож… повісили на дверях замок – та й годі. На майданчику, проти клубу, топчуться троє молоденьких парубків, ніби вирішуючи, куди його податись цього вечора: або безглуздо вештатись в темноті, або ж… попрямувати до відчинених дверей «Атланта».
– А чи знаєте, хлопці, – привітавшись, звертаюсь до парубків, – що колись у цьому клубі кіноекран світився щодня з другої години дня і до півночі? Оця частина вулиці, праворуч-ліворуч від клубу, називалась серед людей «Топталівка», бо весняними та літніми вечорами тут люду було сила-силенна: «топталась» молодь парами і гуртами.
Хлопці недовірливо поглядають на дядька-дивака…
Тільки в одному місці частину центральної вулиці вириває із темряви світло. Звідки воно виринає, це світло?.. За могутнім муром з чавунними стовпами та ланцюгами красується диво-дивовижне: величезний білий модерновий будинок у прибалтійському стилі з ажурними вікнами-віконцями та червоною черепицею, перед будинком – газони з зеленою травичкою, пірамідки блакитних ялиночок і стовпи з ребристими ліхтарями, з яких у темінь ночі щедро випромінюється електричне сяйво денного кольору.
– Що це за будинок? Звідки він взявся? – запитую бабусю, що кудись поспішає. – Ще два роки тому тут же був старенький садочок для дітей заводчан.
– Був, та загув, – каже бабуся, зітхнувши. – Тепер тут якісь пройдисвіти спорудили нібито щось таке… готель чи що. Одним словом, з’їжджаються з усього світу і п’ють, гуляють отутечки день і ніч. Ходіть звідси, бо там у них собаки та мордаті охоронці: мабуть, вже вгледіли вас…
Вулиця перетинає перехрестя і поринає в чорнильній темряві. Віддалік у зоряне небо височить доменна піч металургійного заводу. Раніше по її схилу уночі під променями вогнів туди-сюди шмигали вагонетки. Тепер домна мертвою темною плямою застигла на околиці містечка: ні вогника, на димку над нею.
– Не працює завод, чи що? – звертаюсь до жіночки, що з двома дітками вислизнула з пітьми.
– Хіба не видно?.. Спровадили людей на 45 днів у відпустки. Сьогодні, кажуть, гроші давали.
– Завод не працює, а гроші дають?
– Та які там гроші! Заборгованість по зарплаті, – говорить жінка і крокує з дітьми у морок ночі, немов у темінь свого буття…
Замальовка друга.
Мчить тролейбус до гірницького міста, що в семи кілометрах від того містечка. В степу після щедрих липневих злив буяє розмаїття трав. Неподалік уздовж дороги тягнуться корпуси величезного вагонобудівного заводу: з боку його цехів - жодного звуку. Багатотисячне підприємство ніби омертвіло, і в сонячний полудень лише вітер гуляє на його широкому подвір’ї…
Ось і місто. Традиційний за назвою рудимент радянських часів – проспект ім. Леніна. Декілька хвилин – і проспект Леніна зливається з вулицею Б. Хмельницького. («Навмисне не вигадаєш – Ленін зливається з Богданом Хмельницьким!» – мимоволі промайнула чудернацька думка.) Ще мить – і у вулицю Б. Хмельницького врізається вулиця Жовтнева, поруч з якою – міський ринок. Зупинка, і… що воно там зараз, на ринку тому?
Раніше було – вихідного дня безліч людей зустрічало тебе вже біля ринку, а за його стіною, бувало, важко протиснутись проміж натовпу. А що вже продуктів різних, товарів, особливо літньої пори, – сила, і всі – місцевого, в крайньому разі, вітчизняного виробництва. Тепер же людей – так собі, дуже ріденько, а що до продуктів, товарів – напівпустий ринок. Впадає в око, що майже зовсім нема у продажу ніякого м’яса, а де й є, так ціни гилять божевільні. Кажуть, м’ясники не задоволені якимись санкціями проти них з боку державних органів, тому й обмаль м’яса на ринку. Зате усякого закордонного мотлоху, від жуйки та «кока-коли» до різноманітного взуття, на ринковому майдані удосталь… З ринком усе зрозуміло.
Вулиця Кірова перетинає увесь центр міста, від ринку до ресторану «Україна» («Мабуть, єдине слово, що нагадує тут про Україну – і те до ресторану причепили», –миготить думка.) Посередині вулиці, проти пам’ятника Горькому, – солідний кінотеатр «Мир»: білетерка та касирка розповідають, що вже давненько в кінозалі більше п’ятьох глядачів не буває… «Кіровка» за пам’ятником Пушкіну упирається в кам’яний тин, за яким височить терикон шахти ім. Ілліча. Навіть не фахівця з гірництва щось у самому вигляді шахти відразу насторожує: облуплена стіна тину, іржаві рейки залізничних колій і навкруги – ні шереху, ні шепоту, ані живої душі, крім єдиного не то вахтера, не то сторожа, що нудьгує біля відчинених дверей будиночка напроти зачинених воріт до шахтного двору. Неподалік від воріт, проти будиночка, красується статуя шахтаря без голови…
Коротка розмова з вахтером-сторожем розвіює сумніви: шахта давно не працює, ґрунтові води з глибини 800 – 900 метрів піднялись вже до відмітки 500 метрів, а деінде вириваються на поверхню і гуркотять по ярах та балках. У селищі Чутино через ці води частина цвинтаря провалилась, і там тепер озерце. Чому шахта не працює? Тому що за рішенням «зверху» закриваються через нібито свою нерентабельність. Непрацюючі шахтарі отримують, з затримкою, правда, так звані регресивні, тобто з коштів, призначених на закриття шахти. А вугілля… он, на залізничну станцію Карлівка, що поруч з шахтою, надходить аж… з самої Польщі. Виходить, добувати вугілля в своїх надрах – нерентабельно, а везти бозна-звідки вугілля чуже і сплачувати регресивні – рентабельно. Хоча, може, воно так і треба, але ж хіба отак враз, одним махом?.. І така історія зараз по всьому тамтешньому вугільному тресту: більшість шахт закриваються (навіть та, на якій Олексій Стаханов колись свій рекорд установив), працюють одна-дві шахти, та й ті – лише на 30 %. Тож… не працює й коксохімзавод, що притулився до шахти, не працюють і центральна збагачувальна фабрика та рудоремонтний завод, бо ні збагачувати, ні ремонтувати нічого.
Повертаю до центру. В ста метрах від стіни шахтного двору, праворуч, бачу за височенним бетонним муром шикарний великий будинок з дверима та віконними рамами під дуб. Добре пам’ятаю, що того року цей будинок нічим не відрізнявся від інших, сусідніх з ним, старих шахтарських будинків. Хто ж це його так відремонтував та прикрасив на сучасний заможний лад? Просто-таки заморська вілла біля шахти… До бетонного муру під’їжджає «рафік». З нього вискочив чоловік і зник за чорними металевими дверима у мурі.
– Що це за будинок? – питаю у водія.
– Житловий будинок, – відповідає той.
– О, це ж здорово, що у вашому місті з’явились такі житлові будинки, – кажу йому. – А хто ж його господар?
– Та… я не знаю, – говорить водій, уникаючи зустрітись зі мною поглядом. За муром почулось грізне собаче гавкання…
Вертаюсь до кінотеатру «Мир». Звертаюсь до бабусі, що торгує соняшниковим насінням поруч з афішею:
– Як життя, бабусю?
– Та яке там життя! – говорить вона. – Кажуть, Президент сказав, що зробить з Донбасу пустелю.
– І ви вірите в це?
Бабуся кліпає очима…
Іду мимо палацу культури ім. Горького, що своїм розміром викликає повагу до себе. Перетинаю вулицю Дзержинського, де біля будинку міліції важкий металевий чобіт «залізного Фелікса» все ще тисне на кам’яний постамент. Крокую вулицею Леніна. Проводжаю очима таблички з назвами вулиць – Піонерська, Комсомольська і т.ін. Коло парку культури та відпочинку підноситься статуя Олексія Стаханова. Згадую, як наприкінці 70-х місцеві шахтарі протестували, що місто хочуть назвати прізвищем славетного п’яниці…
Пригріває сонечко. Щоб вгамувати спрагу, заходжу у парку до літнього кафе, де відразу впадають в очі іноземні пляшки та довга червона смуга тканини з написом «Сoca-Сola». Беру пляшку «Запорізького», сідаю за столик. З магнітофонної стрічки лунає: «Варєнікі с вішнямі… возможно, ми билі там лішнімі і здєсь нє свої…» За сусідніми столиками – лише пишні дами з молодиками: їдять заморські страви і запивають «кока-колою» та ненаським шампанським. Від них тхне неприхованим виразом байдужості до всього навколишнього, одна тільки шлункова радість ніби застигла у них на обличчях. Шахтарів, по всьому, серед них нема, бо на регресивні, мабуть, не дуже-то накокаколишся та нашампанишся…
По дорозі до тролейбусної зупинки у центрі міста, проти будинку міськради, проводжає мене бронзовий Ленін на гранітному постаменті. І ніби чую Іллічеві слова: «Вірним шляхом крокуєте, товариші!»
Замальовка третя.
Купе пасажирського поїзда. Проти мене – сивий літній чоловік. Обіпершись ліктями на столик, він стомленим голосом говорить:
– Поїхав я з Конотопщини у Донбас ще парубком. Відбатрачив у лаві майже все життя. Бачили, певно, як на зупинках бігають повздовж вагонів сивочолі діди з відрами: благають, щоб купили у них абрикоси, яблука тощо. Хто вони? Колишні шахтарі та металурги. Забрали в них сили і здоров’ячко та й викинули їх на смітник життя, ніби оті… презервативи, обгортки без цукерок, як кажуть. От і бігають вони: добре, що хоч є з чим бігати – природа допомагає. Та це ж літом. А зимою з чим бігати? Ті, що «заправляють» у нашому краї, не бігають. Жиріють і жирують! Та все будуються. Люди у нас їх «сиротами» прозвали. Коли за рахунок держави живуть, то чим не сироти? Отож і ростуть на Донбащині «сирітські села»… А я час від часу їжджу в рідне село, поблизу Конотопа, купую у родичів м’ясце та й перепродую донбасчанам. Так і живемо з дружиною…
За вагонним вікном пливе чорна донбаська ніч. На будівлі біля терикону, де панує мертва тиша, ліхтарі висвітлюють якесь гасло. «Слава труду», – читає вголос сивочолий шахтар і стиха посміхається.
1997 р.