Розповідь основана майже на реальний подіях.
Сьогодні у школі я найшла щоденник. Вирішивши заглянути до нього з надією, що там є хоч ім’я господаря.
«Ви повинні дочитати до кінця.» Було там написано і я вирішила взяти його додому.
«Я пишу цей щоденник, щоб розповісти хоч щось про наші останні години. Ми (я, Микита, Поліна, Саша, Андрій, Паша, Катя, Маша, Таня і Алла) залишилися після уроків, вчителька вже пішла додому, тому були ми без нагляду. Нам нічим було зайнятися та й вирішили призвати диявола. Намалювавши на вікні піктограму у вигляді зірки в колі, почали чекати та нічого не сталося. Посміявшись, ми ще побігали по коридором та вирішили йти додому. Двері були зачинені та чорний вихід теж. У мобільних телефонів не було зв’язку.
- Ось ми і залишимося у школі назавжди, - посміялась Катя
Але всім було не до сміху. Вікна нам ніяк не вдалося розбити.
- Як що, вийте не вдається, то будемо веселитися, а завтра школу відкриють, - запропонувала Таня.
І всі погодилися. Та кожен був, як на голках, тому і вирішили пограти у «слабо, не слабо». Микиті випало завдання піти у клас біології та обняти скелет шепочи «моя люба». Підійшовши до кісток, парень обняв їх і шептав. Скелет підняв руки та почав душити Микиту. Хлопець посинів, він почав відтягувати руки скелета та в один момент перестав намагатися і група кісток його відпустила. Микита впав на землю. «Ви всі помрете» пролунало в класі. Поліна підбігла до Микити:
- Пульсу не має, - прошепотіла вона.
Всі затихли, це було дуже страшно.
- Може підемо звідси, – промовила Алла
І ми пішли, я досі не можу повірити, що все це сталося. Спілкуючись я і моя подруга Таня зайшли до санвузла. І там я почула грохот, забігши до кабінки, побачила Таню, яка лежала мертва, а під її головою розтіклася червона калюжа. З криком, побігши до, ще живих однокласників, я сказала:
- Таня… вона… померла, - і почала плакати.
- Скільки нас?– спитав Андрій.
Всі стали рахувати Катя, Маша, Поліна, Саша, Андрій і Паша були, а ось Алли не було. Ми розділившись по-парам та почали шукати її. Я пішла з Катею та Машею. Зайшли ми у клас географії. Катя у цей час заглянула в шафу. Закривши двері вона повернулася до нас.
- Катя, заду! – закричала Маша.
Але вже було пізно, вазон з квітами повалився на неї і Катя впала непритомна.
- Що тут твориться!? – забилася в істериці Маша.
Я взяла бутилку для води з якої поливали квіти і вилила її на Машу. Вона зараз же заспокоїлася. Ми пішли в хол. Там вже були Поліна і Андрій.
- Чого ти така мокра? – запитала Поліна.
- Де Саша і Паша? – спитала я.
- Вони пішли на третій поверх поки не повернулися, - відповім мені Андрій, - Де Катя?
- Її більше нема, - сказала Маша.
Всі затихли, Саша прибіг через п’ять хвилин. Він був якийсь нервовий і почав кричати:
- Паша… він… впав.
Потім коли Саша заспокоївся сказав, що вони були у спорт залі, а Паша заліз на турнік до самий верх та впав. Поговоривши ми вирішили триматися разом. Зайшовши у вчительську в пошуках Алли. Поліна почала сміятися і сказавши «Ми всі помремо» взяла ніж, та далі я не буду описувати. Скажу тільки, що Андрій хотів вирвати у неї ножа, але не встиг. Ми всі вийшли. Маша почала кричати та сміятися одночасно. Саша ляснув її по щоці.
- Ти що хочеш щоб все було як з Поліною?! – закричав він.
Маша почала плакати та говорити: «ми всі помремо!», Саша відповів на це: «ні, завтра відкриють школи і ми вийдемо». Маша в останній раз схлипнула та заспокоїлася. Тим часом ми зайшли у клас фізики. Там стояла велика шафа. Маша відкрила її крикнула та пропала.
- Нас залишилося троє. – тихо промовив Саша.
Тут підлога роз’їхалася та ми впали у темне приміщення роздався Сашин крик та засвітилося світло над дверима. Я і Андрій залишилися у двох.
- Пішли? – спитала я.
- Пішли.
Андрій відкрив двері і ми пройшли у якесь приміщення, там лежали кістки, якісь більш свіжі, а якісь старі.
- Ось звідки в нас беруться скелети, - вирішив пошуткувати Андрій.
- Біжимо – сказала я.
Ми пробігли до іншої двері, але тут на нас напали якісь канібали. Ми почали відбиватися. Я змогла відкрити двері і встигла забігти в них, а ось Андрія схватили та потягли назад.
- Ні! – закричала я і хотіла витягнути його
Але він потягнув за собою двері і вона захлопнулися. Я почала ридати. Найшовши цей щоденник, прошу, щоб подзвонили у поліцію мене звати Анна Розеві…»
Я закрила зошит. Може, це жарт Олі. Та на неї не схоже. Бідна Анна, вона так і незмогла написати своє призвище.
Через деякий час я віднісла щоденик у поліцию, але мені сказали, що хтось по жартував і нестали проводити рослідування.