Татарка Зiфа

Ла Ир
У зимовому лісі потемніло. Кінь брьохався по заметах і кучугурах, місцями сніг сягав його грудей і важко було йому йти далі.
-Ба! Ще трошки, Шайтане!.. Треба тільки виїхати з лісу, - підбадьорив коня вершник, який сам хитався від холоду.
Чорні гілки велетенських дубів, вкритих зверху снігом, мов білим покривалом, нагадували руки жахливих мерців, котрі тягнулися до тебе і хотіли забрати, здерти з сідла.
Дерева різко розійшлись в різні боки, відкрив широке поле снігу. Дорога ледь-ледь розпізнавалась під білими навалами. Жахлива хуртовина розлюченої зими здіймала сріблясті хмари, закручувала їх нещадним запалом і відкидала далі, до голих пагорбів, де примостилися ріденькі явори, котрі покарбувалися слідами-рубцями від потраплянь блискавиць.
Шайтан відчув подих свободи простору та швидко вибіг на шлях, снігу тут намело менше завдяки глибоким ровам.
Але зрадлива хуртовина міцнішала, холод ціпкими кігтями проникав крізь теплу одежу вершника і він трошки тремтів, але, чуючи під собою гарячу плоть коня, намагався не піддаватись стомі та смертельному сну.
Шлях кудись запропав. Шайтан – сильний, дебелий кінь з могутньою груддю, яка випиналася міцними м’язами – хропів, що сили переставляв ноги, вони втопали в білому мареві, провалювались глибше і глибше під надривну музику лютого холоду…
Несподівано біля великої брили, принесеної сюди стародавнім льодовиком, кінь та його хазяїн помітили силует. Він був подібним на зігнуту рослину, але як тільки відстань меншала, силует перетворився в сіру примару, вона хиталась, мабуть, намагалась повернутися до теплої земної тверді.
На мить вітер зупинився і ця примара стала живою людиною. Ще ближче стало зрозуміло, що це дівчина. Вона тулилася до кількох наляканих пухнастих ягниць і хотіла зігрітися, руки вона сховала під хутряну ковдру, тілом жалася у товсту кожушину, тільки її обличчя з тонкими рисами, смугляве від погляду степного сонця, та чорні товсті коси обдавалися жорстоким бореєм.
Дівчина сильно здивувалась вершникові, її карі очі налякано побільшали. Вона притулилася спиною до каменюки, мабуть, ще холоднішого, ніж товстий килим снігу навкруг. Молодиця, не дивлячись на вітер, впала навколішки, шукаючі допомоги у Аллаха від загадкового вершника, котрий вирисувався із сніговиці та сильного урагану.
Кінь з вершником хиталися і хлопцеві було байдуже на те, кого він знайшов посеред розлюченого наступу зими. Якщо помирати, то вже не в самотині, разом, в обіймах. Він з остатку сил зліз з Шайтана, крок за кроком підійшов до дівчини та присів біля її овечок.
Чергова атака вітру з’єднала їх разом єдиним пориванням. Інстинкт самозахисту переборов смуток, страх, сором’язливість… Потрібно було врятуватись!
Вершник замерз ще дужче. Він часто тремтів конвульсивно, важкий подих виказував його проблему з легенями. Зрозумівши, що чолов’яга може сконати тут, під німим каменем, татарочка гаряче поцілувала хлопця в губи і це допомогло, він ожив, до щік прилинула кров, очі відкрились. Вона ще раз одарила його поцілунком, довгим та несамовитим. Розігрітий, розтанувший, вершник закопався в волосся дівчини, він вбирав в себе запаморочливий, солодкий запах її тугих кіс…
Вони все таки пережили бурю. Хлопець поклав у сніг овечок та свого коня і забрався під білосніжну шубу разом із дівчиною. Кінь важко хропів, татарочка трошки тремтіла.
Як тільки вляглася перша хартуна, парубок підвівся. Одтер себе горілкою, яку взяв про запас два дні тому та розтер вогняною водою свою рятівницю. Дівчина покірливо дала йому роздягнути себе. Сильні чоловічі руки торкнулися зарум’янілих щік, тонкої шиї, пружних персів та плоского живота. Татарочка подарувала турботливому хлопцеві трошки сумну посмішку.
- Мене звати Зіфа, - почувся лагідний голос, - Спасибі тобі…


Ранком яскраве сонце розлилося золотим сяйвом. На чистому небі пролетів сокіл. Його тихий скрик сповнив дикі степові простори передчуттям гіркого, давнього забуття.
Зіфа знайшла дорогу додому. Снігу нападало багато, але звіряча завірюха більше не заважала пересуванню.
Подорожніх зустрів маленький будиночок з конюшнею та клунями. Позаганявши овець, Зіфа провела хлопця усередину своєї затишної оселі. Жила вона сама, без чоловіка, з двома хлопчиками, вони ледь не загинули під час хурії, повилазивши з житла та гукали свою матір.
Побачив, що діти зголодніли, а їх маленькі тільця тремтять від холодного повітря, парубок вийняв з тороків Шайтана шмат хліба, велику хвостату цибулину і задубіле сало. Але діти, дивлячись голодними темними очами на харчі в руках незнайомця, були вельми раді й такому почастунку. Татарчата зніяковіло, засоромлено кидали проречисті погляди на матір. Вона кивнула і діти жадібно похватали гостинці. Поки вони їли, несподіваний гість розтирав їх худенькі, смагляві тіла горілкою. Зіфа дивилась на це і в її очах спалахував теплий вогонь ласки та ніжності.
Наступного дня татарка захворіла. Парубок лікував її гарячим молоком (стара корова в клуні ще давала молока), чаєм з полином та звіробоєм. Приходилось обхаючувати і дітей. Господарі хворіли, хлопець клопотався на господарстві: годував корову, стареньку строкату кобилу та овечок, не забував і про Шайтана – все ж таки кращій друг.
Зо два тижні ніхто не приїжджав до оселі татарки. Вона була Знедоленою, від неї відцуралась сім’я, родичі, втік чоловік. Викинута своїм плем’ям, вона продовжувала молитися Аллаху. Можливо звикла робила поклони за звичкою, або в її серці досі жили сури з Корану. Та нещодавно в її думках оселився дехто інший – прибулець зі снігової завіси смерті. Він порятував її саму, її маленьких діточок, не мислив нею хтивим бажанням – вона бачила це по заклопотаному погляду його світло-карих очей. Але ж міг зажадати її, а потім накивати п’ятами звідсіля…

Діти пішли до конюшні, парубок разом з татаркою залишились удвоє, вона піднесла хлопцеві чашку молока з тягучим медом. Він відчув на своєму обличчі дотик її важких, товстих кіс і зсередини щось спалахнуло вогником – солодким, приємним, бажаним, млосним. Чоловік зміг загасити той палаючий вогонь і відвернувся до вікна, прикрашеного срібними візерунками тріскучого морозу.
Падаючий додолу одяг м’яко прошелестів. Парубок почув це, повернувся і від побаченого різко підвівся.
Зіфа скинула з себе овечу шубку і стояла перед рятівником без одягу, трошки сором’язливо опустив великі гарні очі. Її волосся розпустилося чорним ароматним водоспадом на високі груди, лагідно торкалися широких, спокусливих стегон.
Вона перша порушила несподівану тишу.
- Ти врятував життя моїх дітей, і моє також… Скільки разів ти міг занапастити мене, але не зробив цього. Я хочу подарувати тобі саме дорогоцінне, що маю – своє серце, свою любов.
- Я не знаю, як відповісти тобі… - хлопець хотів би бачити це прекрасне тіло, та не знав, куди подіти очей від такої відвертої знемоги.
- Аллах послав тебе сюди! Залишайся зі мною, - Зіфа зробила крок до нього, хлопець тяжко зітхнув і рукою зупинив дівчину.
- Не треба, Зіфа… Ти дуже гарна, я ніколи не бачив жінки, кращої від тебе і тілом, і душею. Але ми різні з тобою… І мені треба далі: степ кличе до себе…
Очі татарки сповнились неймовірної туги, краплині сліз, виблискуючи перлинами від променів сонця, скотилися по благородному овалу обличчя. Вони тихо запитала коханого:
-В тебе є інша? Ти кохаєш її? Так?
Він нічого не відповідав.
- Не мовчи… - жалібно, з ласкою в голосі сказала Зіфа, пружні груди татарки часто здіймалися від важкого дихання.
Парубок взяв її руку та гаряче поцілував.
- В мене нікого не має. Але мені все ж треба піти звідси.
Утопаючі в волоссях, Зіфа пішла в іншу кімнату, сумна до болю, розбита, розчарована, в глибині душі сповнена останньою надією.

Парубок залишив Шайтана дівчині. Кінь пригодиться сім’ї на хазяйстві, в цих безмежних просторах неораних земель, де старий орел може заблукати, втративши знайомі орієнтири. Уходячи пішки, чоловік оглянувся назад. Біля хатинки, на подвір’ї, стояла татарочка зі своїми татарчатами. Усі вони плакали – разом, дружно, щиро, та махали рятівникові руками.
-Я буду чекати на тебе, козаче, - говорила до нього Зіфа, несамовито цілуючи парубка.
Ранком він мовчки зібрав сухарі, хліб, випечений лагідними і турботливими руками жінки. Не хотілося нічого говорити, краще мовчки…
Вони дивились, як на синьому тлі степу зменшується чоловіча статура, як він зовсім зник за далекими пагорбами снігу. Він зник так, як і появився.

Тільки тихий вітерець співав козакові невідому нікому з людей пісню вільного степу і мирний приспів чувся кожен раз: «Я буду чекати на тебе…».