ЧАСТИНА П’ЯТА
Хто вболіває за справу, той повинен уміти за неї боротися,
інакше йому взагалі немає чого братися за будь-яку справу.
Іоганн Вольфганг Гете
Від відчаю до надії
ЧАСТИНА П’ЯТА. Від відчаю до надії
1
У родині Савчуків за столом гість – Мітька. Саме так «величали» колгоспного водія Михайла Трохимчука і дорослі, і малі. Різноманітні пригоди флегматичної врівноваженої людини нерідко ставали сюжетом веселої оповідки чи анекдоту. Щоправда, він на це не зважав (неначе і не чув). Ось і зараз Петро та Галина ледь стримуються від сміху.
– Їду я на газоні до кантори, – неспішно, роблячи невеликі паузи після кожного слова, говорить гість. – На дорогу вибігає зозуляста курка Гаврила.
– Ну і, – підтримують розмову обоє.
– Шо ну?
– Ти її шо – задавив?
– Та нє, то я вчера чуть її не задавив, як віз бураки з поля.
– А сьогодні? – допитують господарі.
– А сьогодні нема дурних.
– Ну, кажи вже, шо ти зробив сьогодні?
– Я затормозив і став.
– А далі шо?
– Ждав.
– Ждав? А шо, не можна було її прогнати?
– Ага, та й шо тоді Гаврило подумає!
– А шо подумає?
– А він на мене зуб точить.
– За шо? – запитують майже одночасно Петро та Галина, які ніяк не можуть дізнатися чим закінчилася чергова пригода водія.
– За те, шо жому не привіз.
– І скільки ти там простояв?
– Небагато, десь півчаса.
Петро з Галиною перезирнулися, посміхнулися, але промовчали. Вони та і усі люди села знали, що Михайло, зважаючи на нескладні завдання, міг зупинитися посеред дороги, щоб відпочити або ум’яти чималий запашний окраєць хліба з салом.
– Мітька, – зробивши паузу, переводить розмову на інше Петро. – Діло є до тебе.
– Сьодня не буде діла, я вже випив. Я за рульом.
Чоловік, для більшої переконливості, спробував крутнути невидиму «баранку» у повітрі та ледь не звалився під стіл.
– Тихо, тихо, бачу, шо за рульом! – підтримав сп’янілого чоловіка господар.
– Це не сьодні. Я не коняка, не хвицаюся. Держите наче гаспида якого.
– Слухай, Мітька, ти привозив Нестору ліс на хату із Білорусії?
– Привозив, – похитуючись, відповів Трохимчук. Потім, зиркнувши посоловілими очима на Петра, додав. – Було ділов.
Савчук поглянув на Михайла. Він знав, незважаючи на анекдоти, оповідки, байки, які ходили, про цього чоловіка, Трохимчук у дорозі був обережний, зосереджений.
– Які діла.
– Слухайте, – повільно, після випитого почав розповідати чоловік. – Виписали путьовку. Туди ми з Нестором доїхали нормально. Погрузилися. Але треба було взяти лісу трохи менше. Я йому казав, шо не видержить ресора. Так і вийшло. Стали посеред лісу – ні туди, ні сюди. Хоть плач. Аж тут їде міліціонер на мотоциклі з коляскою. Подивився документи, почесав потилицю і каже, шо хоть я їду по ділам, но вам поможу. Опшим, дотягнули нас до МТС, поміняли ресору. За те шо дотягли – грошей не взяли, тільки за ремонт. Нестор туди дорогу знав. У нього на Поліссі живуть родичі, а це недалеко від Білорусії. Він розказав історію про знакомих родичів Маркела і Андрона. Хочете, розкажу?
Давайте ж долучимся до двох історій про сусіднє чарівне Полісся, які оповів Михайло Трохимчук.
…Блакитна голубінь березневого неба… Дзвінке, прозоре повітря усе частіше витісняє сірі, похмурі, малосонячні дні. На лугах, біля річки – ніжне марево розкритих бруньок червоної та білої лози. Під ногами хлюпає синювата каша залишків снігу. На озерах – поодинокі згорблені постаті рибалок із тривожною, нав’язливою думкою: «Як дістатись, вибратись на берег?» Сонячні промені з неймовірною швидкістю дістаються Землі, нагрівають її, ніжать, пестять руки, обличчя людей, але то теплий, то прохолодний подих вітерця приносить вість: на часі невідкладні сільськогосподарські справи.
На подвір’я Степана завітав із весняними турботами високий білобрисий Маркел. Тут тільки невелика площа присадибної ділянки була відведена під грядки. На решті території якимось незрозумілим чином поєднувалися дбайливо заготовлені та складені копиці сіна та іржаві запчастини від автомобілів, тракторів; віз і всілякий реманент на ньому і біля нього; добротно виготовлені власноруч сани із масивними дугами саниць і розкидані старі покришки; саморобна січкарка із електричним приводом і сяк-так ізольований дріт. Усю цю «мальовничу» картину доповнювали шматки сталевого тросу, відра без дужок, якісь коробки, корита. Біля копиць сіна поважно походжала гніда кобила.
– Стьоп! Ти тут?!
Рипнули двері веранди.
– А, Маркел, на крылышках прилетел!
На ґанку стояв господар – людина середнього зросту, але атлетичної тілобудови. У протиріччя із фізичними даними, при посмішці у нього показувався всього-на-всього один-єдиний передній зуб. Коли йому про це говорили, то він відмахувався, мовляв, ніколи цим займатися, і так добре буде. На ньому – старий, поношений армійський кітель і штани. З-під них по-зрадницькому виглядала спідня білизна із зав’язками. Взуттям слугували кобли, обрізані до розмірів черевиків гумові чоботи. Шістдесятирічному Степану дали прізвисько – «Андрон». Кілька разів, набагато раніше, він мав необачність сказати, що є таке ім’я, і згодом забув про це. Люди ж – ні. З тих пір і пішло. А оскільки господар час від часу міг вибухнути гнівом, нестримною енергією, то говорили:
– Анд-др-он, та й усе! – махнувши при цьому рукою.
Дивлячись на вузлуваті, вироблені руки його і дружини Марії, на чималий земельний наділ, на доглянуті три корови, телицю, свиноматку, табун гусей, чимало курей, на здоровенного бугая та гніду кобилу, язик не повернеться у нас із вами у чомусь дорікнути цим людям. Та мова піде трохи не про це. Повертаємось на подвір’я…
– Маркелику, ти не в ганделику! Чого прийшов? – повторив запитання Степан.
– Анд…, – Маркел, схаменувшись, що міг ляпнути не те, що треба, продовжив. – Стьоп, у тебе сіна продати не буде?
– Шо ти акаєш, неначе у штани ка…, – догадавшись, що той хотів сказати, спалахнув господар. – Нема лишнього.
– Слухай, а може трохи продаси. Промахнувся я. Треба чимось скотину до трави дотягти.
– Мовчи і слухай. Сіна лишнього нема, но…
І він розказав, що бачив на лузі покинуті, розкидані залишки сіна. Говорив, що воно не дуже добре, але піде. Правда, добратися до нього не так просто. Воно неначе на острові, а кругом рівчак. Він не широкий, але і не вузький. А ще, мовляв, він недалеко бачив прив’язаного човна.
Маркел довго чухав потилицю, обдумовуючи сказане.
– А, може, люди його будуть забирати?
– Та кажу ж тобі – покинули!
– Ну ладно.
Вечоріє. На небі з’являються перші зорі, за ними – інші. Їх дедалі стає усе більше і більше. Навкруги темнішає. Зникають орієнтири, на лузі ледь-ледь проглядаються силуети дерев, кущів. Із темряви спочатку виринає обрис кінської голови, потім воза і двох принишклих постатей на ньому.
– Стьоп, далеко ще?
– Сиди, десь тут. Ага, он воно! Тпру…, – дає неголосну команду тварині, і додає. – Стій, Зорька, випряжу. Трохи попасешся.
Далі конюх випряг кобилу, склав збрую на підводу і показав напарнику, де прив’язаний човен. Пояснив, що йому потрібно переправитися на той бік з довгою мотузкою і блочком та закріпитися там до дерева. Потім накласти сіна у човен і переправитися назад. І так кілька разів.
Маркел, усім нутром відчуваючи, що добром це не закінчиться, довго мовчав.
– Краще б я десь купив сіна, – подумав чоловік, та відступати було пізно, і він промовив. – А довбанка не перевернеться? Вона ж дуже вузька. Я на ній ні разу не плавав.
– Ти ж молодший за мене на двадцять років! Помаленьку. Акуратно.
Той зітхнув і почав повільно переправлятися. На середині довга палиця не дістала дна, і човен почало розвертати в інший бік. Маркел, розгубившись, почав похапцем виправляти становище. Ось і берег. Та при спробі поставити ногу на сушу, вона ковзнула вниз, у глибину. Човен хитнувся, і чоловік, втративши рівновагу, опинився у воді… І, хоча мокрий, холодний одяг обмежував рух, а повні чоботи води тягнули вниз, він вмить опинився на березі…
– Ідіот, баран! Оце я дав! – цокотіли від холоду зуби Маркела, який намагався стягнути з себе чоботи, повні води.
Глянув на водойму. Човен зупинився майже на середині.
– Не попливу назад, пропади воно пропадом!
– Маркел! Не бійся! Викручуй добре одежу і залазь у сіно, а я піду по лугу, пошукаю брід! Хто ж так плаває?!
Чоловік вмить опинився біля залишків копиці. Скинув і викрутив мокрий одяг, а тоді похапцем, гарячково почав обкладати себе сіном.
– Ох і влип! А як він не найде броду, тоді шо?
Час тягнувся нескінченно довго. Намагаючись зігрітися, Маркел ще і ще додавав сіна, та це мало допомагало.
– Де той Андр-р-рон, – бурмотів сам до себе, та враз подумав: «А він не винуватий. Це я дурень».
Несподівано із темряви з’явилась постать.
– Пішли, моряк, та сіна оберемок прихопи. На возі накриєшся.
Уже біля підводи скомандував.
– На, пий! Я чекушку з собою завжди беру.
Чоловіка обпекла рідина, але враз стало тепліше.
– Скидай з себе все мокре. На он старе пальто і залазь у сіно, щоб один тільки ніс виглядав.
Мерехтіли зорі, загадково виринали і зникали галузки дерев, кущів, які іноді чіпляли, стьобали по обличчю; ритмічно піднімалась і опускалась кінська голова, долаючи дорогу. Маркел зігрівся.
– Слухай, Стьоп, а як Зорька дорогу назад знає? Ти ж її не бачиш? Он перед носом нічого не видно.
– Ех, чоловіче, стоїть їй тільки раз по цій дорозі проїхати, і вона може назад вернутися без твоєї помочі. Якось я гарно випив, так, шо заснув на возі. Проснувся дома у ліжку! Так моя Марія каже, шо чую, як шось пізно ввечері гупає надворі. Вийшла, Зорька стоїть перед ворітьми, а я на возі сплю.
– Та не може бути!
– Ага, не може! А ше і дорога довга була, і місток вузький на ній. Я вдень по ньому з опаскою їду, а вона вночі не провалилася. Тпру! Приїхали…
Маркел навіть не захворів. Другого дня завітав до Степана.
– А, привіт, моряк, це добрий знак! Сідай покуримо.
Сиділи мовчки, спалили цигарки. Через деякий час сусід обізвався.
– Стьоп, спасибі, обійшлося без болячки.
Той мовчки подивися на нього. Цигарка в огрубілих пальцях дрібно тремтіла.
– Коли таке буває, то і болячка тікає.
– А в тебе Зорька нічого!
– Та нічого, но необ’їжджена. Як починаю запрягати, не вдержиш – тріщить усе.
– Кусається?
– Може і таке утнути, а ше – не треба підходити до її задніх ніг. Може злякатися і вдарити з обох!
– Та ти шо?
– Одного так двинула, шо чуть не отправила на той світ! Ледь вичухався. Отака наша доля, як у цієї кобили воля. Пішли до столу, куме, будем далі думать.
– Нехай другим разом. Моя свариться за такі походеньки. А тобі б, куме, вірші писать!
– Як не буде походеньків, то ми станем як опеньки, – прощаючись, подав руку Степан.
Через деякий час Маркелу потрібно було везти на ділянку органічне добриво.
– Надь, схожу до Андрона, треба гній вивезти.
– Ага, той буде пів дня збиратися, потім одну підводу вивезете і засядете в нього до вечора.
– Постараємся недовго.
– Чоловіче, ти знаєш, шо вона в нього норовиста. Я сама бачила – чуть ворота не рознесла, як виїжджав з двору.
– То вона застоялась. Ми помаленьку.
А далі, як Степан не поспішав, збираючись, але минула година, друга, а він усе ще вовтузився на подвір’ї. Нарешті вийшов на ґанок.
– Зараз, я бистро перехвачу і будем запрягати.
Маркел тільки скривився, подумавши про себе: «Ох і Андрон».
Нарешті господар почав запрягати гніду. Та почала тупцювати, смикати, мотати головою, здавати назад.
– Стій, я тобі сказав! Стій!
Та куди там! Розсердившись, чоловік пхнув її ногою. Та, у відповідь, натиснувши назад, ледь не зламала воза.
– Ух і чорт! Маркел, відкривай ворота!
До них було метрів двадцять. Сусід відкрив їх і, повернувшись назад, остовпів: прямо на нього мчала підвода. Ледь встиг відскочити в сторону, а вона, набираючи швидкість, вилетіла на вулицю і понеслась на гору... Кітель Степана напнувся, як парус, а сам він, сидячи на возі, так часто підскакував, що аж в очах миготіло…
Маркел, розкривши рота, дивився услід.
Вилетівши на гору, підвода пронеслась іще трохи і, заспокоївшись, гніда збавила хід.
Трохи пізніше, коли вони удвох опинились на возі, Степан спересердя промовив:
– Продам чорта! Чуть ноги не відбила об ворота. Ледь успів прибрати.
Михайло Трохимчук замовк, а після деякої паузи, ікнувши, мовив: «А про Пундика чули?»
– Отак, – почесав потилицю Петро, – і сміх, і гріх. Кругом людям живеться непросто. А як хочеш шось тримати в обісті, то попоходиш коло нього. Розказуй про Пундика.
…Сонячний день, насолодившись неймовірними різноманітними подіями, пригодами, поволі згасав. Швидкоплинні промені ледь-ледь проникали через густі крони дерев. Листя мерехтіло, тріпотіло під подихом вітру, розсипаючи навколо незбагненне марево барв. Сонце, стомившись, присіло і, почервонівши та зітхнувши, опустилось на спочинок за обрій…
Зарипіла хвіртка.
– Деня, ти тут?
– Заходь, який я тобі Деня? Я – Денис Мовчан. Скільки раз тобі про це говорити?
– Та я... – засоромився рум’яний опецькуватий Богдан Коваленко.
– Ти – не Тая. Ти – пундик, галушка, чечако, – спалахнув Мовчан, але, побачивши на обличчі гостя прояв вини та розгубленість, збавив оберти.
– Заходь! Чого мнешся? Бачиш – на ляща готуюсь.
– На ляща! – ледь не підстрибнув той, поспіхом направляючись до Дениса.
– Стій!
Та було уже пізно. Зачепившись за волосінь, яка була натягнута уздовж паркана, чіпляючись за усе, що траплялося по дорозі, він однією ногою ускочив у порожнє відро… Падіння чоловіка, торохкотіння відра, потріскування котушки спінінга, яка почала розмотуватися, і нецензурний вислів Богдана – усе злилось воєдино...
– Хоча тобі тридцять, но ти не міняєшся. Одним словом – горбатого могила виправить. Сідай, тороплений, та подивись, як коє-що треба зробити.
– А шо, ловиться лящ?
– Попадається.
– У скільки підйом завтра?
– У п’ять. Ти не повіриш – він в основному бере з десяти до часу дня! Максимум – до трьох.
– І чого тоді у п’ять підйом?
– Ну, а до десяти бере всяка дрібнота: густера, чехоня, плотва і друга риба.
– І шо, гарно бере?
– Не дуже.
Помовчали, а на небі уже з’явилися перші зорі. Середина серпня почала нагадувати про себе вечірньою прохолодою. Тіні від чоловіків на подвір’ї ставали довшими, густішими, загадковими...
– Пора по домам. На сьогодні – все. А то за роботою нема коли на ту рибалку вискочити, – почухав потилицю Денис.
– Так у скільки?
– Я сказав – у п’ять! Виїжджаємо у пів шостого.
Ніч неозорим крилом огортала невелике містечко, поступово заколисуючи енергійних, роботящих, у більшості добрих, але нерідко таких непередбачуваних краян...
Надворі ледь-ледь сіріє. Обізвався перший півень, за ним другий, третій. Щось там не сподобалося кільком дворовим псам – і знову тиша. Та не спить Денис Мовчан. Тихенько, щоб не розбудити дружину, починає переглядати рибальські оснастки.
– Позвоню Коваленку, молодежь спить довго, – подумки про себе констатує чоловік.
І ось у вранішньому молочному тумані то появлялись, то зникали на мить дві постаті на веломашинах, енергійно наближаючись до заповітного рибальського місця.
– Богдан, стоп машина!
– А шо?
– Приїхали. Давай тільки договоримося – не стукать і не кричать. Лящ цього не любить.
– А чого саме тут будемо ловити?
– Тут яма. Цепи всякої небагато, а метр вправо, метр вліво – і пообривається все. Став свої закидушки лівіше, а я тут попробую.
Пройшла хвилина, друга – і спінінги Мовчана із сигналізаторами кльову стали схожими на дві заряджені рушниці.
– Чого ти возишся? – неголосно запитав Денис.
– Заплутав поводки.
– Я тобі казав, що їх треба кожний окремо намотувати на дощечку. Давай поможу.
– У тебе клює!!!
– Я просив – не кричи.
Вивірені до автоматизму дії – і у садок Мовчана відправляється чимала густера.
– Що тут у тебе розплутувати – один клубок. Лєска на поводки є?
– Є.
– Обрізай крючки і зроби так, як треба, а то програєшся з ними півдня. Ну ти і чечако!
– Так, а шо таке «чечако»?
Різноманітні прізвиська липли до Богдана, немов реп’яхи. З часом одні зникали, натомість з’являлися нові. Проте він на це не зважав, а рум’яне обличчя ще більше розпливалося у привітній посмішці при спробі опонента «нагородити» його ще одним «шедевром». Наприклад, досить йому було сказати, що хочеться пиріжків, пундиків або галушок і все – в обличчя тривалий час летіло «пундик» або «галушка».
– Денис, а шо таке «чечако»? – повторив запитання Коваленко.
– Треба хоч трохи художні книжки читати. Чечако – це малодосвідчений золотошукач, новачок в оповіданні Джека Лондона.
– Ех, мені б трохи золота!
– Золото – воно більше в голові, а не в кишені.
– А багаті он як живуть!
Мовчан довго не відповідав, розглядаючи свої мозолясті, натруджені руки. Нарешті, зітхнувши, видавив із себе:
– Золото – в голові, краса – в природі. Життя занадто коротке для іншого. Можна і промахнутися.
Кінець Богданового спінінга ледь-ледь гойднувся. Далі – іще раз, але уже сильніше. Потім затріпотів, затріскотів сигналізатор кльову, а вудилище раз-по-раз почало різко нахилятися майже до самої води…
– Богдан, держи спінінг!
Коваленко сидів з відкритим ротом, а потім, опанувавши себе, кинувся за підсакою.
– Тихіше ти!
Та куди там! Кілька секунд боротьби – і перед Мовчаном стояла розгублена, ошелешена людина. Лице побіліло, губи дрібно тремтіли...
– Ох, шось і було!!!
– Ну ти і тороплений! Хто ж так нахрапа тягне!
Богдан мовчав. Тільки тепер до нього дійшло – таке у подальшому буде траплятися не часто. На мить він відвернувся від напарника. Це зразу ж помітив Мовчан.
– Ну чого ти? Он краще послухай басню.
І він почав розказувати.
…Це було ще за царизму. В одного пана був кучер Іван, у другого – Петро. Петру пан платив у два рази більше, ніж платили Івану. Якось вони зустрілися в полі. Іван і питає у Петра:
– Чого тобі пан платить у два рази більше?
Це почув один із панів і каже:
– Іване, он там далеко на горизонті рухається підвода. А ну узнай, що там і до чого.
– Я зараз.
Побіг чоловік. Прибігає весь у милі.
– Ну що там? – питає пан.
– Везуть зерно.
– І ти не попитав – яка ціна?
– Я зараз.
Прибігає, важко дихаючи, сказав ціну.
– Так там жито чи щось інше?
– Я зараз.
І так він бігав, доки підвода повільно рухалася вздовж лінії горизонту.
Далі на обрії з’явилася інша підвода.
– Петро! – скомандував другий пан. – А ну узнай, що там і до чого!
Той, не поспішаючи, пішов напереріз підводі. Через деякий час він почав завертати до пана у двір.
– Шо він робить? – розгублено запитав Іван.
– Він знає, що робити. От тому-то я йому плачу у два рази більше, – відповів другий пан.
Богдан Коваленко мовчки слухав Дениса Мовчана. Врешті запитав:
– Так шо, я – як той Іван?
– Думай сам.
– Ех, вік живи, вік учись, а босим поховають.
– Не скажи, – усміхнувся Мовчан. – Обувають.
Вони іще трохи порибалили і почали збиратися додому.
Слід сказати, що іще по дорозі на риболовлю спінінги, прив’язані до рами веломашини Коваленка, ледь не потрапили в спиці колеса. Богдан вирішив виправити ситуацію і жорстко прив’язав спінінги до руля. На це не звернув увагу Денис, прив’язуючи свої.
Вирушили назад. По рівній дорозі все було непогано. Почали спускатися в долину, а там поворот між кущами і деревами.
Коваленко їхав позаду. Ось внизу і поворот. Денис вправно повертає між деревами. Спробував це зробити і Богдан і з жахом відчув – руль заблокований у полоні мотузок, не слухається…
– Ай! – почув позаду себе Мовчан.
Обернувшись, побачив, як у великому густому кущі борсаються знайомі Богданові штиблети…
– Ти нормально? Чуєш, нормально?!
– Нормально, – вибираючись із куща, скривився чоловік.
– Яке нормально?! Обод погнув, поцарапався. Дома буде робота, – і тут же, сміючись, додав: – А, парень, так ти руль наглухо прив’язав! Ну ти і чечако!
Мітька замовк. Мовчали і Петро з Галиною, посміхаючись від почутого. Врешті Петро промовив:
– Так от, куме, я казав шо діло є до тебе.
– Кажи.
– Лісу треба привезти з Білорусії, але про це потолкуємо завтра, – підсумував господар,
2
Арсен ворухнувся. Після нічного купання у ставу відчував себе так, неначе позбувся назавжди нещадного, ненависного панцира бруду.
– Ех, кайдани, – махнула рукою заросла істота. Так-сяк голитися і підстригатися доводилося рідко – було усе-таки лячно, що його можуть побачити односельці.
Раніше він повністю перебував у полоні страху. Та з часом почав підмічати, що настороженість, боязнь, відчуття страху навідувались до нього усе-таки рідше. Натомість не раз виникали питання:
– Що далі? Чому мою долю вирішують інші?
Можливо, свою роль відігравало і те, що йому до рук інколи попадала газета «Вінницька правда». З її шпальт дізнавався, як карали дезертирів. Читав і не знаходив, щоб вердиктом таким винуватцям слугував розстріл.
– А може, мене не розстріляють? Людей не вбивав, автомата з собою не забирав, – роїлися, як у вулику, думки володаря мороку.
– Та й зара не Сталін, а Хрущов.
– А захищати Батьківщину хто мав? – вступив у діалог внутрішній голос.
– Та й я ж слабкий!
– І що, як слабкий? Автомата не втримав би?
– Не зміг би я вбити людину.
– І есесівців, які дітей живими спалювали, не вбивав би?
– Не знаю, – прошепотіли пересохлі вуста Арсена.
– А якби прийшли і намагалися вбити матір твою? Не захистив би?
Тасюк мовчав. Мовчала принишкла, жалюгідна істота. Закипала невимовна образа на себе, на увесь світ... Здавалося, тисячі гострих, болючих, пекучих голок свердлили мозок:
– Дез..., дез..., дезертир.
Намагаючись якось відволіктись, намагаючись не позбавитися здорового глузду, інстинктивно переключився на приємні спогади.
…Приміщення класу. Ледь-ледь поскрипують учнівські пера. Діти пишуть диктант з української мови. Через три парти Галина. Арсен крадькома зиркав на дівчину – і червонів. Добре, що на це не звертала уваги вчителька. Ось вона закінчила читати текст. Тепер учні мають трохи часу, щоб перевірити чи правильно все написали. Арсен впевнений – написано граматично правильно. У цю мить, відчуваючи, що за нею спостерігають, повернулася Галина. Вони на якусь долю секунди зустрілися поглядами... Відчув, як закалатало серце. Воно тріпотіло, бухало так, як серце спійманої, беззахисної, маленької пташини...
Іваненко тут же відвернулася, а він втупився у її заплетену косу, ніжний обрис голови, тендітну шию...
На перерві на якусь мить зупинився біля її парти.
– Галю, ну як написала?
– Думаю, що непогано, – намагаючись не дивитись в очі хлопцеві, відповіла однокласниця...
…Зимовий день. Снігу випало багато, і чимало юнаків і дівчат спускалися з гірки. Одні на лижах прагнули не уникнути трампліна, інші – по двоє, по троє, з вереском, гамом на санчатах. Арсен внизу спостерігає (в стороні від траси), але чомусь прямо на нього із сміхом, реготом несуться ґринджоли. Запізніле гальмування, і Тасюка обсипає з ніг до голови неймовірний фонтан, тисячі маленьких сонць-іскринок… Ґринджоли перекидаються. Серед постраждалих – Галина. Він, допомагаючи їй підвестися, на якусь мить торкається дівчини. Вона із сміхом і водночас трохи осудливо реагує на це.
Арсен заздрив усім хлопцям, які могли говорити прості, буденні речі чи будь-що Галині. Він багато разів намагався вести себе так само та після одного чи кількох слів із дівчиною відчував – бракує не тільки слів, а й повітря...
– Галю, ти зробила задачі з математики?
– Зробила, – зиркала та на хлопця.
Тасюк силився ще щось запитати, але слова тікали, зникали кудись, немов навіжені, або налітали одне на одного, дригаючи ніжками.
– Галю ти іч… ме… я… то… коко…, – долинало до вух дівчини.
– Арсен, що з тобою?! Мо об’ївся чого? – сміючись і вдавано сердячись, реагувала миттєво юнка.
– Та ні, – тільки і спромігся вимовити хлопець.
Арсен заздрив не тільки хлопцям, але і своєму другу Петру. Коли ті у спілкуванні з Галиною намагались перейти дозволені межі, то чули від нього:
– Гемба ціла?! Ціла?!! Якщо ціла, то получиш зараз у диню!!!
Хлопці, дивлячись на його пудові кулаки, атлетичну будову, після недовгих роздумів вирішували – краще нехай буде ціла і «гемба», і «диня». Так, Петро міг захистити Галю, а він?
Одного разу на подвір’ї школи вона підійшла до нього і вдавано спокійно сказала:
– Арсен, здрастуй.
– Здрастуй, Галя.
– У мене не виходить задача. Ти не міг би прийти до нас додому із зошитом та допомогти?
Тасюк вважався одним із кращих учнів. Від такого повороту подій у нього знову ледь не відібрало мову.
– А к… коли?
– Після школи. Постукаєш. Бровка прив’язуємо. До дверей не дістає.
І ось він біля хатини Іваненків. Бровко із усієї сили намагався показати незнайомцю, хто тут на подвір’ї господар. На порозі появилася мати Галини – Одарка.
– Присійбо Павлинчин! Бровко!
Пес підозріло блимнув на гостя і вирішив – поки-що його функції завершені. Правда, про всяк випадок, вирішив поставити мітку, піднявши праву задню ногу, і подріботів до будки.
– Заходь, заходь, Арсене! Допіру мені Галя про тебе говорила. Дівка в хаті, будемо на хлопців багаті, – пожартувала жінка.
– Мамо, – зашарівшись, промовила Галина. – Проходь, Арсене.
І ось вони удвох біля столу на якому декілька підручників, зошити, чорнильниця.
Поглянувши на завдання, хлопець зрозумів – у нього не виникне ніяких складнощів при їх розв’язуванні. Але йому так хотілося побути з дівчиною! До сих пір він не міг зрозуміти, як вона до нього ставиться. Он скільки хлопців у школі: красивих, фізично здорових! Арсен, як міг, зволікав: він морщив лоба, намагаючись щось пригадати, перепровіряв математичні обрахунки, робив спроби поспілкуватися, хапаючись за будь-які теми для розмови.
– А Бровко міг би вкусити, якби зірвався з цепа?
– Ні, то він так старається.
– Гарні буряки вродили. Правда?
– Ага.
– Слухай-но, а Гітлер може напасти на нас?
– Не повинен.
Намагаючись пригадати будь-яку подальшу тему для розмови, випалив:
– Завтра буде дощ.
Галина спідлоба поглянула на нього і посміхнулася куточками вуст.
– Ох і баран, ох і баран, – картав себе подумки хлопець, а вголос промовив. – Пора мені – вдома матері треба допомогти.
– Зара, зара. Я хотіла попитати, а отут як буде? – вона ткнула пальцем на розв’язок задачі, торкнувшись необережно коліном його тіла.
Це був просто дотик, а хлопця неначе обпекло вогнем… Це був не навмисний, машинальний дотик, а на хлопця війнуло чистим, чарівним подихом дівочої краси...
Арсен, не знаючи, куди себе подіти, переминаючись з ноги на ногу, м’яв картуз. Пересохло в роті, бухало в скронях…
– Г… Галю, я піду.
На порозі кімнати появилася Одарка.
– Діти, поробили уроки? Може, до столу? Бараболі свіженької, молочка?
– Мені треба йти.
– Та й слухайте, я шо, даром на стіл накривала?
Арсену несила було більше терпіти. Він не бажав затьмарити ту осяйну мить...
– Ні, ні, тітко Одарко. Я піду. Нехай другим разом. Спасибі, – лунали слова одне за одним від Тасюка, який уже переступав поріг. – До побачення.
Одарка, дивлячись услід Арсену, зауважила:
– Такий хороший хлопець. Але пробач мені, дитино, він якийсь хирлявий, кволий.
– Арсен кволий? Та він у руках сильний! – спалахнула Галина.
– Дочко, не єрепенься! А ти звідки знаєш, шо він у руках сильний? Може замуж зібралася? Не рано?
– Ні, мамо, просто він мені помагає із задачами, просто він хороший хлопець, – ховаючи очі від страху, що мати запідозрить про чисті, світлі зародки найдорожчого у світі почуття, відповіла донька.
Арсен пригадує, як Галя передала йому наступного дня розмову з матір’ю.
– Ех, Галю! – і Арсен знову поринає у спогади.
У однокласника Петра день народження. Шум, сміх, танці, хлопці, дівчата. Тасюк танцювати не вмів, але, наважившись, запросив Галю. Вона у танці вирішила взяти все у свої руки, та це закінчилося тим, що він кілька разів наступив їй на ноги.
Ось у вальсі кружляють Петро і Галина... Дівчина, як пушинка, з відкинутою, усміхненою головою в дужих руках Петра. Цього хлопець стерпіти не зміг. Дома довго не міг заснути, ведучи подумки діалог із самим собою:
– Як вона могла?
– А вона тобі хто? – озивався внутрішній голос.
– А хіба вона не бачить?
– Що вона мала бачити?
– Як я на неї дивлюся.
– Та на неї знаєш скільки хлопців так дивиться?!
– А уроки просила помогти?
– Ну і що? Уроки – це уроки.
Арсен подумав: «А може і справді вона нічого не помітила? А може помітила, але їй я не потрібний? Петро сильний, красивий, а я?»
Тасюк посміхнувся. Він пригадав, що наступного дня вона рішуче підійшла до нього і, несподівано торкнувшись ніжним вогнем поцілунку в щоку, промовила:
– Не треба мені Петра.
– Галю!
– А ти помовч! Не підходь поки до мене.
– Галю!
– Мені треба в усьому розібратися. Не ходи за мною.
А далі, як грім серед ясного неба: спалені хатини, мобілізація фашистами молоді в Німеччину, очі і вуста Галини, яка йому щось кричала услід...
– Яка різниця, що вона мені кричала, – пробурмотіла згорблена, жалюгідна істота, а на зарослому, сірому обличчі зблиснула скупа сльоза...
3
На сільському вигоні весело.
– Пас, пас!
– Куди лупиш! Мазило!
Ганяти гумовий, а не шкіряний м’яч непросто. Було боляче, коли він потрапляв в обличчя. Найбільше діставалось воротареві.
– Сьогодні стоїш на воротах.
– Пацани, я чого я?
– Постоїш.
– Я теж хочу побігати.
– А ти шо, стусний забивати голи?
Проходить деякий час – і невгамовна підліткова ватага опускається перепочити на м’який запашний килим трави.
– Юра, а шо ти там говорив за електрику?
Після того, як Юрій Клименко змайстрував детекторний приймач, допомагав шкільному вчителю фізики Івану Івановичу у проведенні різноманітних дослідів та ремонту фізичних приладів, він став незамінним авторитетом у цій справі серед хлопців.
Клименко, витримавши невелику паузу та сплюнувши для більшої переконливості, відповів:
– Скоро будем з електрикою.
– Та ти шо?
– Он у Махнівці вже є світло і до нас лінію тягнуть.
– Пацани, а у сусіда родич з Києва приїхав. Так там уже появилися тиливізори. По них як в кіно – можна шо хоч дивитися. І вопше – любиє новості, – намагається здивувати хлопців один із них.
– Нашо тобі Києв? Он у голови нашого світло є. І на фермі є. Там заводять дизель, а він крутить генератор, – підсумовує Юрій.
Дійсно, багато хто з них уже бачив, як змінювалась осяяна електричним світлом хата голови колгоспу.
Пройшло небагато часу і більшість підлітків замість того, щоб ганяти м’яч, ходила слідом за механізованою бригадою електриків, які ставили електричні стовпи, натягували дроти. У будинках виконувалася довгоочікувана робота: встановлювалися електричні лічильники, розетки, вимикачі, під’єднувалися до дротів електричної лінії патрони електричних ламп...
Людина до чогось кращого звикає набагато швидше, ніж до гіршого. Пізніше в хатах, осяяних електричним світлом, то в одному, то в іншому місці, стояли перші телевізори. Здебільшого, на них можна було прочитати назву «Рекорд» або «Весна». Селяни цілими кутками дивилися зранку до вечора по єдиному трансляційному каналу усе підряд, роблячи невеликі перерви для того, щоб нагодувати домашню живність, обговорювали бачене, влаштовували вечірки.
За невибагливим столом вірні глядачі. Скрипнули вхідні двері.
– А! Це ви, тітко Горпино, заходьте!
Жінка, поглянувши на екран, на всяк випадок перехрестилася і, важко ступаючи, підійшла до столу. З-під поли дістала пляшку горілки.
– Нате, покрамуєм трохи.
– Та й нашо, та й нашо ви принесли? Чи в нас нема чого їсти, чи пити?
– Хай буде, допіру тільки з хати вибралася. Поки причвалала, здоровля нема.
– А де воно буде? Вік на такій землі робити, – зауважує господарка. – Земля родюча, але важка.
– Не зря німець гнав сюди техніку, а назад чорнозьом ешелонами вивозив, – додає Горпина.
– Ой, людоньки! Давайте потроху розільєм тітчиної! Ударим лихом об землю! Я тут хазяйка, чи хто?
Селяни, а це в основному були жінки пенсійного віку, взяли в руки чарки. Взяла в руку чарку і тітка Горпина. Екран телевізора вона бачить вперше, із побоюванням, підозрою поглядає на нього. У цей час на неї почало уважно дивитися обличчя диктора, що розпочав передавати останні новини. І тут усі побачили – старенька побіліла, рука, ховаючи чарчину, потяглася за спину.
– Що з вами, сусідко?
– Людоньки, їй-Богу, він на мене дивиться!
Сміх, жарти, обговорення баченого… Люди ще довго не відходили від екрана, ховаючи натруджені, мозолясті руки, намагаючись хоч трохи долучитися до іншого життя та пізнати такий загадковий світ.
Біля колодязя Югаська Лозинська та Павлина Тасюк.
– Ой, Павлино! Яке то добро – той тиливізор. Ти б прийшла до Катьки, подивилася. Хіба можна все життя отак?
– Обійдуся.
– Обійдуся, обійдуся! А там і кіна всякі, і новостя. Мона побачити і Африку, і Север. Шо хоч. Для нас – так і їхати не треба! Наче там побула. Ох і удовольствія!
– Тобі все удовольствія.
– Павлино, а куди ми можем вибратися? То хоч так побачимо.
У цей час мимо колодязя проходив гурт сільської молоді.
– Підождіть! Шось попитаю.
Хлопці та дівчата зупинилися, очікуючи запитання від неспокійної тітки Югаськи.
– Ви вчора тилівізор дивилися?
– Дивилися, но нам і погулять треба! – викрикнув чорнявий Микола.
– Вчора виступали Штепсель і Тарапунька. Бачили?
У юрбі перезирнулися між собою. Потім швиденько про щось порадилися.
– Нє, не бачили, – посміхаючись, відповів Микола. – А от Тимошенка і Березіна бачили. Ох і смішили!
Югаська, засумнівавшись, підозріло поглянула на молодь. Потім, оговтавшись, сердито проказала:
– Ви шо, мене за дурочку приймаєте? Хіба не те саме показують по всіх тиливізорах? Штепселя і Тарапуньку показували! Ясно вам!
Наразі жінка побачила, як дехто з них ледь стримувався від сміху. Потім не витримали інші, і юрба вибухнула сміхом.
– Ха-ха-ха, го-го-го! – неслося над Подільськими просторами, над золотавими тугими колосками пшениці, над полями рекордних цукрових буряків, над краєм духмяних квітучих садів, над цілющими солодкими пасіками...
– Чого ви як навіжені! Не встидно над старшими сміяться?
– Тьоть Югасю, не обижайтеся. Ми сміялися не з вас, а з того, як ви захищали те, шо говорили.
– І шо я защищала?
– Штепсель і Тарапунька, то не фамілії. То вони для концертів взяли, а фамілії їхні – Тимошенко і Березін.
– Хвамілії, хвамілії, іч які умні! – і уже трохи лагідніше. – Я вам дам – защищала!
Жінки, понабиравши повні відра води, попрощавшись, розійшлися по домівках
Павлині було трохи не по собі. Перед очима стояли усміхнені хлопці і дівчата.
– Арсене, дитино, за шо тобі така доля? Може б йому здатися. Відсидів би, а там іще трохи пожив би. Он яка молодь: весела, енергійна. А ти ж, дитино, під землею пробудеш, а потім в землю підеш. Побалакаю з сином. А, може, рішиться, – роїлися в голові жінки невтішні думки.
Павлина зайшла в хату, відсунула оберемок дров, відкрила лядю в погреб.
– Арсене, – неголосно промовила, – побалакати треба.
4
– Мамо, я сам не раз про це думав.
– Ну от давай ше побалакаємо. Я уже стара.
– Зараз не Сталін, але діла полишалися. Шукати компромата довго не треба. Тата забрали – і по цей день. І я – дезертир.
– Сину, я стара. Мені важко коло печі.
– Мамо, не треба.
– Думала, шо ти невістку приведеш.
– Мамо.
– Думала, шо потім внучат буду няньчити.
– Мамо, а як мене розстріляють, то вам легше буде? Ні, не легше, я знаю.
– Дивись, сину, яка молодежь: хі-хі-хі та ха-ха-ха. Скільки віри в тих очах. Ти б бачив!
– Мамо, не тривожте мою душу.
Павлина поглянула, як Арсен швиденько доїдає приготовлену страву, і уже не збудженим, а спокійним тоном повільно промовила:
– Шо це я. Прости мене, сину. Не можна тобі здаватися. Порішать. Спускайся в льох, а то, не дай бог, хто зайде!
Над головою глухо стукнула лядя підземелля...
Арсен намагався заснути і не міг. Звісно, розмова з матір’ю розбудила притлумлену надію... Вона невидимим фантомом кружляла біля бранця підземелля, то наближаючись, то віддаляючись...
Раптом людина в погребі рвучко піднялася. Її аж у піт кинуло. Зробила кілька рішучих кроків. Зупинилася. Потім, прискорюючись, почала ходити взад, вперед, і знову раптово заклякла на місці... Потім повільно опустилася на купу брудного лахміття, обхопивши голову руками…
– Як я раніше до цього не додумався? – ледь розтуляючись, жебоніли вуста.
Його уже майже покинув той тваринний страх, який сковував у перші дні, місяці, роки, та риторична думка, що його долю чомусь вирішують інші. Наразі подумав, що у суцільному мороці він уже більше двадцяти років.
– Як кріт. Закував сам себе. У тюрмі і то є трохи світла.
А ще він подумав, що не так багато залишилось років життя.
– Життя? Хіба це життя? У землі без світла, а потім знов у землю...
Враз його змарніле обличчя посвітліло. Спало на думку, що і там, де є Боже світло, люди не цінують це, займаючись будь-чим, нещадно гублячи дні, місяці, роки...
– Я – кріт підземний, а вони – кроти світла!
Йому стало смішно. На певний час він найшов жалюгідне виправдання своєму існуванню.
– Ха-ха-ха, – сміялась, плакала змучена душа. – Ха-ха-ха, – здригалось, тіпалось зболіле тіло.
Заскрипіла, піднімаючись, лядя.
– Арсен, шо з тобою?
– Нічого, мамо.
– А чого це тебе на сміх потягло?
– Та так. Думки всякі лізуть в голову.
– Ой, сину, сину. За шо нам таке?
– Не треба, мамо, я перестану сміятися.
– Сину, я піду в город – трохи посапую
Зарипіла, знущаючись над своїм бранцем, лядя.
Сміх. Арсен пригадав шкільні роки, окупацію. Будучи в Німеччині, зустрічав людей різної національності.
– Чому українці більше веселі, частіше сміються, люблять анекдоти? – несподівано подумав Арсен і тут же сам собі відповів. – Це – шоб якось сміхом різним врятувати себе від стресу, горя, безнадії на Богом даній найкращій землі у світі – землі України.
Обличчя Тасюка трохи повеселішало і тут же зблідло, зробилося знову сірим.
– Так, вони все-таки віками старались, в окопах гибіли, а я?
Чоловік піднявся і знову став походжати взад, вперед. Втомившись, спочатку присів, а потім приліг.
Через деякий час на купі лахміття здригалось тіло «в’язня темряви». Врешті воно заспокоїлось, а на змарнілому обличчі появилась ледь помітна загадкова усмішка. Уві сні до нього з’явилась Галина.
– Арсен, у мене ніяк не виходить задача. Ти не міг би допомогти?
Ледь-ледь ворушилися вуста «володаря мороку», отримуючи вистраждане, довгоочікуване спілкування хоча й уві сні...
5
У хатині Юрія Клименка в мережі ввімкнений електричний паяльник. Поряд каніфоль.
Входить мати Юрія, Марія Петрівна, секретар Сільської Ради.
– Сину, ти уроки повчив?
– Ага.
– Знаю я тебе. Аби швидше, та до своїх цяцьок.
– Мамо, це не цяцьки, а битовая електрическая техника. Зараз ремонтую радіолу.
– Ти б краще мову вивчав, а то як почав із свого де..., де..., – намагається пригадати жінка.
– Детекторного, мамо.
– І як почав із нього, так тебе тепер не відтягнеш від цих цяцьок.
– Мамо, вопше-то я хочу цим заніматься. Я люблю це.
– Сину, щоб цим займатися, треба поступити вчитися. А ти здасиш вступні екзамени? Як там мова, математика?
– Мамо, я вас прошу.
– Ні, сину, це я тебе прошу. Хочеш не хочеш, а всім нам у селі дали добровільно-примусово обробляти по гектару цукрових буряків. І сказали, що з копанням їх поспішати не потрібно – аж до перших морозів. Тоді вони наберуть більшої цукристості. Отаке-то, сину. Тепер я тебе попрошу – допоможеш матері?
Юрій поглянув на свої інструменти, а потім перевів погляд на матір.
– Мамо, куди я дінусь. Кажеш, це всім так?
– Усім, сину, але сказали, що виплачувати будуть цукром і гичку з буряка можна буде забрати корові.
Провідна культура в Вінницькій області – цукрові буряки. За Вінниччиною справедливо закріпилась назва цукрового Донбасу. Цукрові заводи випускали близько 17 % республіканського виробництва цукру-піску. 32 заводи з 38 були в 1959-1966 рр. докорінно реконструйовані.
Навіть в далекому 1926 році запрацювало 26 цукрових заводів із 42, що діяли до першої світової війни.
За досягнуті успіхи в розвитку сільського господарства 1958 року Вінницька область була нагороджена орденом Леніна.
Уряд в 1966 році нагородив майже дві тисячі передовиків, вінницьких буряководів орденами і медалями, а кращим з них присвоїв високе звання Героя Соціалістичної Праці.
Результати 1965 року були справді радісні. По 240 цнт коренів видав кожен з 237 тисяч гектарів бурякових плантацій області. Держава одержала 55 млн. цнт. цукрової сировини. Ще вищий врожай – по 282 цнт. з гектара – одержали буряківники у 1967 році. В 1968 році вперше в історії бурякосіяння на Вінниччині було зібрано по 373 цнт. буряків з площі 231,4 тис. га.
Вражаючі результати, високі нагороди на той час, та є одне але... Якою високою, неймовірною, рабською ціною людської праці вони були досягнуті!
Цукровий буряк росте довго, та ще повинен набрати відповідної цукристості. Таких кондицій він і досягав уже з першими заморозками, а то і морозами. Бурякозбиральна техніка не витримувала, виходила з ладу. Щоб вийти з подібної ситуації, керівництво пропонувало добровільно-примусово кожному згадану вище норму цукрової плантації.
– Мамо, і коли туди треба йти?
– А коли в кого вийде. Прихватками, сину.
– Так ми коли підем?
– Думаю, що завтра, після роботи.
– А ви, мамо, не могли отказатися?
– Ні, сину, я роботою дорожу. Де її тут знайдеш?
– Ну це новость! Не мала баба клопоту, купила порося.
– Та і корові гички вистачить аж до Нового року. Трохи є мішанки, жому машину треба привезти. Отоді буде молоко, сметана, сир, масло. Ти ж знаєш, що в магазині цього не було і немає.
– Шо я вопше дурак! Перший рік на світі живу? Знаю.
– Сину, а ти знаєш, чого люди просили, щоб гичку з буряка забрати?
Хлопець підняв очі на матір, яка, взявши в руку дійницю, збиралася йти до корівки.
– Нє, не знаю.
– То-то і воно, сину. На Поліссі багато земель не орних, а в нас все під поля. Ніде корову пасти. Все під пшеницю, буряк, кукурудзу.
– А чого на Поліссі багато земель не орних?
– Низини. Річки весною підтоплюють. Зато трави у пояс! І сіна може бути, аби сил вистачило!
– А ви звідки знаєте?
– Казали ті, що за лісом їздили в Білорусію та в Чернігівську область. Сину, а як красиво там, у лугах! І риби різної багато!
– Мамо, а в нас, куди не поїдь, які сади і пасіки кругом! А коропи які у ставку скидаються!
– Сину, у кожного своя краса, – промовила Марія Петрівна і додала. – Ось подою Квітку нашу і будемо вечеряти. Як кажуть: «Дасть Бог день, дасть Бог їжу».
Юрій, повертаючись збоку на бік, довго не міг заснути. Те, що мати сказала, що в річках Полісся риби багато – його по-справжньому зачепило. Він чув на уроці і навіть записав собі, що там водяться соми, налими, судаки, сазани, жерехи, щуки, лящі, голавлі, язі, окуні, плотва, густера, краснопір, подуст, чехоня, єлець, лин, уклія, синець та інша риба.
– А у нас? Короп та карась, – проганяв сон від себе Клименко.
Враз подумав – навряд чи зміг би розрізнити кілька видів риб із тих, які він записав. Найбільше Юрія цікавив сом.
– Ото б я з ним повоював би!
– Сину, що ти там бурмочеш? Пора спати. У школу завтра, не забув?
Юрій, покрутившись іще трохи, нарешті заснув. Вночі йому приснився сон. Хлопець по коліна у воді... Кипить, вирує річка. Дзвенить, співає, ось-ось обірветься волосінь... Не витримує вода – розступається, і на нього несеться здоровенна паща...
– Ай! – Юрій прокидається, приходить до тями і, заспокоївшись, врешті засинає.
Другого дня після школи, поробивши поспіхом уроки, очікував матір. Та, як тільки прийшла, відразу сказала:
– Ти знаєш, як саме ми маємо робити?
– Не дуже.
– Людей буде багато. Щоб я не червоніла за тебе. Це село. Слухай. Візьмемо два заступа, корзину, ножі, стільці. Рядки уже поділили. Будемо чи ти, чи я підкопувати. Потім треба їх виривати і скидати на купи. Далі – сідати коло купи, чистити і відсікати ножем гичку від буряка.
– Мамо, а як тобі хтось шось скаже на мене. Шо ти будеш робити?
– Що буду робити? Якщо хто-небудь захоче з тебе посміятися, то скажу йому так, що і в носі залипне!
– Ма, ну ти дайош!
– А ти як думав! В мене чоловіка нема. Треба, сину, себе, свій рід вміти захистить!
– Мамо, я оце на городі попробував заступом копнути. Щось не дуже виходить. Земля мерзла.
– Нічого, помаленьку. Бог поможе.
Пройшло трохи часу, і дві постаті прямували на колгоспне поле. Марія Петрівна у ношеній, латаній фуфайці була дуже мало схожа на офіційного представника влади на селі. Правда, люди її поважали за справедливість, відвертість, працелюбність. Поміж собою говорили: «Ця на «Волгах» не катається». До них приєдналися ще кілька селян. Зустрічні обмінювалися кількома фразами і обов’язково словами: «Боже вам поможи!»
На неозорому буряковому полі людно. Рідко хто копирсався, длубався сам. Приходили, як правило, цілими сім’ями.
Юрій, оцінивши ситуацію, рішуче сказав:
– Так, мамо, підкопувати буду я і кидатиму на купи. А ти сідай на стілець і помаленьку чисть.
– Сину, побачимо. Я тебе потім підміню.
Хлопець підійшов до наділених (здавалося, нескінченних) рядків і спробував увігнати заступ у землю. З першого разу підважити чималий буряк не вдалося.
– Так, тут не розженешся, – скривився Клименко.
Пройшло не більше півгодини, а він уже побоювався того, що мати побачить, які в нього долоні...
– Треба було рукавиці взяти.
Спочатку Юрій вирваними буряками закладав місце, а потім брав красенів за гичку, як за чуба, і ніс до купи.
– Мамо, подивись!
– Що, сину?
– Подивися на цей буряк!
– Бачиш, сину, які в нас родять буряки!
– Та він один аби вліз у відро! Оце буряк!
– Маріє, он твій якого ухватив! Та ним мона норму за раз зробити!
– А ти як думав, Семене, хитра душа у мене? А твоя норма півпляшки чи пляшка?
– Ха-ха-ха, го-го-го – покотилося від гурту до гурту, поміж рядками солодких коренів, які очікували визволення від пут останніх заморозків, що поступово наростали.
– Маріє, та я не п’ю вже, – іронічно посміхався Семен.
– Він не п’є – він випиває, – почулося незлобливо то від одних, то від інших селян.
Незважаючи на втому, яка швидко насувалася на кожну людину, на важку напівзамерзлу землю, на поривчастий холодний вітер, який і собі налітав то зліва, то справа, робота просувалася.
Юрій відчував, як гуло від утоми тіло, бачив кров’яні мозолі на долонях, але намагався не звертати на це уваги.
– Сину, може на сьогодні досить?
– А ви як, мамо?
– Нас чекає робота тут ще не один день. Давай будемо збиратися.
Ідучи додому, хлопець мовчав, а потім глухо, з образою запитав:
– Невже і в містах так?
– По-всякому і там буває.
– Ага, тепер я знаю, чого молодь тікає з села.
– Сину, і до чого воно дійде? Село місто годує. В магазинах не накупишся, із-за границь не навозишся.
6
– Учні, як ви дивитеся на те, щоб підготовити та виконати інсценізацію уривка за п’єсою якого-небудь драматурга?
– Катерино Іванівно, це то, шо надо! – викрикнув Микола Стадник і продовжив. – Я ще Денису Івановичу казав, що не люблю важко робити. Я хочу, щоб усі мало робили, але дуже гарно жили. А ше я хочу слави і кататися на «Волзі». Запишіть мене на головну роль.
– Я бачу, Коля, ти поки-що не змінився.
Повернувшись від Стадника в бік класу, побачила ліс рук, а потім почула звідусіль:
– Катерино Іванівно, давайте ставити «Фараони»!
– Нє, не «Фараони», а «В степах України!»
– Давайте щось про війну, про партизанів!
– Мене, мене запишіть!
Вчителька попросила тиші, витримала невелику паузу і промовила:
– Молодці, я так і знала, але давайте без гармидеру. Ви гарно подумайте, а завтра вирішимо голосуванням, яку п’єсу ви виберете. Відберемо тих, у кого буде не тільки краща дикція. Можливо, залучим декого з сьомого класу. Ти, Миколо, готовся. Я нікому не закриваю дорогу, але за славою не гонись. Тут буде важка робота.
Наступного дня, після уроків, у приміщенні восьмого класу ніде було повернутися. Шум, гам.
Шляхом голосування вирішили інсценізувати уривок за п’єсою драматурга Олексія Коломійця «Фараони».
– А тепер, діти, – Катерина Іванівна перейшла на довірливий тон, – нам потрібно визначитися. В уривку буде задіяно сім хлопців і п’ять дівчат. Будь ласка, вийдіть усі в коридор і не шуміть. Потім будете заходити по одному, а я послухаю, подивлюсь.
Першим поважно зайшов до класу Микола Стадник.
– Прочитай мені що-небудь. Тільки виразно.
Той почав декламувати:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій...
Продовжував натхненно школяр, а вчителька з кожним наступним його словом усе більше дивувалася про себе: «Та не може бути! Це шо – бажання мати хоч і невелику, але усе-таки популярність? Але ж непогано. Подумаю. Наступний!»
Один за одним до класу заходили учні. Так званий «кастинг» затягнувся майже до вечора. Тільки одній людині уже не потрібно було хвилюватися. Це була Олена Савчук.
Вона так гарно прочитала вірш, що Катерина Іванівна не витримала і промовила:
– Для тебе проба завершена.
– Як, я хотіла..., – на очах дівчини появилися сльози.
– Завершена. Ти будеш дійовою особою, а саме «Оленою Устимівною».
Наступного дня було оголошено список щасливчиків Радість тих, хто потрапив до нього, і майже відчай у інших...
Побачивши таку реакцію у невдах, вчителька поспішила запевнити, що буде ще не одна інсценізація, і хто по-справжньому прагне до цього, то це обов’язково станеться.
Далі вона повідомила, що завтра після занять на першій репетиції будуть розподілені ролі. Попередила – учасникам ніяких поблажок у навчанні не буде.
Назавтра семикласника Сергія Колесника обступили кілька хлопців з восьмого класу.
– Слухай, пацан, ти кого будеш грати?
– Павлика виконавця.
– А ти шо – стусний?
– Мене попросила грати Катерина Іванівна.
– А мо, ти б того – відмовився? Хай би хто з старших. Ми в цьому році кінчаєм вісім класів і всьо. Ти поняв?
– Хлопці, я не можу, дуже вчителька просила.
– Ну шо, дати цьому артисту по гембі, чи хай живе?
– Та ладно, слухайте, пацани, хай живе. Больно надо!
І ось уже після уроків із класу линули слова:
«Олени Савчук (Устимівна). Керівництву стало відомо, що не всі чоловіки сумлінно ставляться до доручених їм ділянок нашого складного…
Надії Пилипчук (Ганна). Колгоспного виробництва!
Олени Савчук (Устимівна). Взяти, наприклад, Оверка...
Миколи Стадника (Оверко). Що я вам, у борщ наплював, що на кожних зборах... молотите?
Ірини Грищенко (Уляна). На роботу виходь! Ніхто тобі й слова не скаже.
Надії Пилипчук (Ганна). Оштрафувати його карбованців на…
Олени Савчук (Устимівна). Оштрафуємо!..
Миколи Стадника (до дитини.) Цить, цить, Кирюшо, то тьотя бека. А твій чоловік, Устимівно, багато трудоднів заробив? От і зараз його немає...
Олени Савчук (Устимівна.) Давайте говорити без натяків!
Ольги Дулі (Одарка). Придержи язика, Оверку!
Миколи Стадника (Оверко). Слова не дають сказати!
Всі. Дайте слова!
Олени Савчук (Устимівна). Говори!..
Миколи Стадника (Оверко). Я не ходив на роботу три дні – це так! Але сказати, що прогуляв, – брехня! Велика брехня! Діти в мене, двійко, третій Кирюша, обірвалися. Хотів їм платтячко пошити. Кроїв, кроїв – вісім метрів ситцю порізав, а от не вийшло! Немає до цього діла хисту».
– Стоп, стоп, діти, – зупинила репетицію Катерина Іванівна. – Куди це годиться! Миколо, я тобі казала, що це важка робота?
– Казали.
– Так у чому справа?
– Я старався.
– Спочатку старався, а потім, із платтячками, непереконливо. І це стосується не тільки Стадника. Усіх вас! Потрібно вживатися в роль, жити здобутками і невдачами свого героя. А у нас деякі навіть посміхалися. Починаємо спочатку.
Вчителька легенько вдарила в долоні:
– Так, увага! Устимівна, вперед!
Час минав, а ця частина тексту п’єси виконувалась новоспеченими дійовими особами знову і знову. У Миколи Стадника закралася думка – полишити цю справу та якраз у цей момент пролунало:
– На сьогодні все. Відпочиваємо.
– Катерино Іванівно, так небагато сьогодні зробили. Коли ж ми його вивчимо? – забідкалось декілька учасників.
– Поспіх – курям насміх, діти! Більше старайтесь. Не забуваємо – завтра репетиція після уроків. Там же поговоримо про відповідний одяг своїх героїв, про декорації, про музичний супровід.
Через кілька днів біля сільського клубу уже висіло оголошення про інсценізацію уривка за п’єсою Олексія Коломійця «Фараони». Ця непересічна подія для мешканців села мала відбутися через тиждень. У драмгуртківців репетиції переходили у завершальну стадію: забувалися слова, падали декорації, деякі «артисти» пробували відмовитися від своїх ролей або раптово «хворіли».
Приміщення восьмого класу нагадувало потривожений, розбурханий вулик. Єдиною особою, яка намагалася встановити порядок у цьому хаосі, у цьому «Броунівському русі» була Катерина Іванівна. Похитуючи головою або тримаючись за неї, вона час від часу благала:
– Надю, Надю, дивись прямо, а не під ноги!
– Куди ви тягнете лавочку!
– Петя, обережно – обірвеш шнур!
– Ірино – ближче до Миколи!
– Так, діти, – усе спочатку!
– Миколо, ти – Оверко, розумієш – Оверко! Не відволікайся!
За тиждень у переповненому залі, де і яблуку ніде було впасти, усі з нетерпінням очікували початку жаданого дійства. Завіса довго не відкривалася. Люди аплодисментами, деякі зі свистом, вимагали початку інсценізації.
– Югасю, ти таке місце гарне зайняла!
– Та й слухай, Катько, я тут уже биту годину чекаю.
– Чого мені місце не зайняла?
– Не було коли. Поки порося нагодувала, зварила куліш, на обід – борщ. На городі позаростало – прополола. Корову вигнала у череду, і бігом на роботу. А ввечері поки вечерю зварила, корову подоїла і сюди прибі...
– Югасю, тихо, дивись!
Під бурхливі оплески глядачам повільно відкривалася завіса. На сцені – декорації, як-от: дошка показників, лавочки... Входить Петро Шевчук (Онисько) сідає на лавочку.
Петро. От де благодать – тихо, як у вусі. Повітря...
Глядачі, затамувавши подих, стежили за тим, що відбувалося у них перед очима. Обділені увагою справжніх професіоналів, їхніми виставами вони долучилися (хоч і не у повній мірі) до наочного відтворення того, що вони не один раз із задоволенням слухали з динаміків. Світлішали обличчя, розправлялися стомлені плечі, ховалися натруджені, обвітрені руки… Зала, як єдиний, злагоджений організм, супроводжувала дійство то цілковитою тишею, увагою, то вибухом нестримного сміху. Коли Денис Онипчук (Таран) закінчив свій текст словами: «…Годі терпіти! Ми – теж люди! Ми – теж лю-ди-и!..» та почала закриватися завіса – присутні вибухнули аплодисментами і криками:
– Молодці!
– Ти диви, як артисти з кіна!
– Ото дали прикурити!
– Далі, далі показуйте!
На сцену, під невмовкаючі аплодисменти, вийшла Катерина Іванівна. Вона зачекала, поки овація оплесків стихла, а потім промовила:
– Шановні наші громадяни, давайте підождемо трохи, поки на сцені учасники замінять декорацію, а тоді продовжимо далі.
Пройшло кілька днів, а у селі тільки і розмов було про те, що відбувалося у клубі.
– Ти диви, Горпино, ніколи б і не сказала!
– А шо, Катько – важко чвалаючи поряд із енергійною Катериною, обізвалася співбесідниця.
– Шо, шо! Оленці Савчучці треба той – на артістку вчитися!
– Ага, а робить кому?
– Ой, не кажіть, тітко Горпино, робить є кому.
– Де воно там є?
– Чого ви так, тітко Горпино?
– Та й слухай, жіночко, якби ж менше дудлили самогон.
– Так отож, так отож! Порозпускалися, – заторохкотіла Катерина.
– Ти знаєш, Катько, шо я тоже можу п’ятдесят грам хильнути. Шо там мені осталося тих років? Але, якщо це на празнік або по якому ділу. А шоб так – нє!
– Таке, таке, тітко Горпино. Сахаром за гектар буряків розщиталися – так вони гонять самогон, а тоді дудлять.
– Так кажеш, небого, Оленці треба на артістку вчитися?
– І не тільки Оленці Савчучці і Миколі Стадниковому. І другіє гарно грали. Люди тільки про це і говорять.
– То нехай учаться та нас забавляють, чим ото тут болото чоботами місить.
– Так отож, так отож! Не помиєш чоботи, як засохне – не отдереш! Мо той камінь!
– Катько, – важко сопучи від ходьби, поцікавилась Горпина, – а дітей отпустять з села?
– А чого не одпустять?
– Кажуть – пачпорта не дають. Придержують, шоб не тікали. Скоро робити не буде кому в колгоспі.
Обоє помовчали, а Катерина стиха проказала:
– Як уже буде, тітко. Не нам рішать ці діла, – і додала, кивнувши головою. – Он і хата моя. Бувайте здорові, тітко Горпино!
– І тобі того самого, небого.
Похвалив учительку, її молодих виконавців і директор школи.
– Катерино Іванівно, гарно! Просто прекрасно!
– Дякую, Миколо Петровичу.
– Знаєте що! А чому б вам не поїхати з цим виступом у сусіднє село Миринці?
– А транспорт? А чи батьки відпустять дітей?
– Ми вже організуємо, Катерино Іванівно. Ваша задача – гарно виступити! Це ж пропаганда мистецтва! Знаєте, місцями було не гірше, чим у справжніх артистів.
– Іще раз дякую, Миколо Петровичу.
Після цієї розмови робота її драмгуртківців закипіла з новою силою.
– Так це шо? Це у нас допіру виходить, як гастролі? – обізвався до усіх Петро Шевчук.
– А ти як думав? Старайся більше, – підтримала бажання поспілкуватися Олена Савчук.
– Так це ти, як артистка, а я?
– І ти можеш.
– Діти, ви усі можете ще краще, але ж не забувайте і за уроки! Мені уже деякі вчителі говорили про це.
– Катерино Іванівно, то наші ябеди, сіксоти стараються. Їм завидно, – пролунали голоси від учнів. – А потім нам попадає від вчителів.
– Діти, припиніть! Не потрібно думати про інших погано. І де це ви цих слів набралися? Щоб я більше їх не чула.
Незабаром будівельній бригаді колгоспу було доручено обладнати вантажний автомобіль Михайла Трохимчука (Мітьки) для майбутньої поїздки з виступом у сусіднє село.
– Так, Петро, зробите каркас на кузов, напнете тент. Ну і скамейки, та такі, щоб діти не попадали, – уточнив завдання будівельникам голова колгоспу Степан Петрович.
– Все буде так, як треба! Не безпокойтеся!
Голова посміхнувся:
– Це тобі треба безпокоїтися! Он яка у тебе Оленка красавіца, та ще і артистка!
– Ви таке скажете, Степане Петровичу. Допіру її шістнадцятий рік пішов.
– Підожди, підожди, чоловіче. Пройде кілька років, а там і зять появиться. Онуків будеш бавити потім.
– Присійбо, і разговорів, і думок таких у нас з Галиною про неї не було! Їй вчитися далі треба.
– Дай то Бог, дай то Бог, чоловіче.
Біля шкільного подвір’я вантажний автомобіль, критий брезентовим тентом.
– Дядьку Мітька, підвезете? Якщо нє – ми допхаємо, – скалили зуби хлопці.
– Он іскра з свічки через дорогу побігла!
Шум, метушні, жарти…
– Так, діти, припиніть! Стадник, Шевчук, Грищенко... – розпочала перекличку Катерина Іванівна.
І ось двигун чхнув раз, вдруге, а потім, відчуваючи, що це товариство від нього не відстане, залопотів поршнями, неначе запрошуючи: «Поїхали!». Після цього автомобіль, похитуючись на вибоїнах, неспішно вирушив сільською дорогою.
– Казали – скоро асфальт прокладуть, – озвався Петро Шевчук.
– Ага, ше не одну машину з баюри будуть трактором витягувати, – реагує Микола Стадник.
– Точно, пацани, а в тих ямах – баюрах – глей та чорнозьом – ноги не витягнеш!
Раптом, майже на виїзді із села, машина чмихнула і, затрусившись, зупинилась.
– Шо там, дядьку Мітька?
– Та нічого – гуси на дорозі.
– Вам везе, як не курка на дорозі, то гуси, – посміхаються хлопці.
– А ви їдьте, нічого вам не буде, – під’юджували інші.
– Еге, це за курку нічого не буде, і то жалко! А за гуску – оштрафують, – огризнувся водій.
Відігнавши гусей від добірної пшениці, яка тягнулася золотим ланцюжком від колгоспного току в напрямку елеватора, вирушили далі.
Виступ у сусідньому селі вдався на славу. Спочатку присутні та і самі виконавці не могли позбутися одні – певної настороженості, а інші – хвилювання. А потім глядацька зала раз-по-раз вибухала сміхом і гучними оплесками.
Правда, не обійшлося без курйозної пригоди. Томчук Іван, який виконував роль Тарана, наполегливо доводив усім, що він повинен виходити не в пір’ї, а з зозулястою куркою та щупати її. Зозулястій щось таки не сподобалось: чи то переповнена зала, чи то груба поведінка Томчука, і вона смикнулася зі всіх своїх курячих сил, опинившись на середині сцени…
– Тю-тю-тю, – червоніючи, тихенько звав її до себе хлопець. – Тю-тю-тю, зараза.
– Ко-ко-ко, – дріботіла та по сцені, намагаючись витримати безпечну дистанцію…
На підмогу Івану вискочили інші учасники дійства, але це ще більше налякало несучку...
Коли глядачі отямились від такого повороту подій, то їх було уже не зупинити... Люди сміялися так, що аж вікна деренчали, а на очі наверталися сльози.
– Ну і артисти!
– Це вони спеціяльно придумали!
– Ну і дали жару!
Їхали назад. Мовчали. Стадник глухо промовив:
– Катерино Іванівно, чого до нас справжні артисти не їдуть? Ми шо – не люди?
Та винувато мовчала.
Хлопець ображено додав:
– Не одна тільки електрика та телевізори. І буде молодьож тікати з села.