Будиночки, як ніби з марципану, в долині бистрої ріки.
З обох боків скелясті гори. На двох з них замки.
На віки їх будували забуті нині люди.
А може то були не люди, якісь прибульці в людській подобі.
Далебі, ми можемо на це дивитися в замилуванні.
Вмостившися в зручні фотелі, вдихати кави пахощі
та лоскотати медом піднебіння.
Та запивати здобу холодною, джерельною водою.
З тобою хороше мовчати, варити чай тибетський в казанку,
зустрівшись поглядом, сміятися заливисто, як діти.
Сидіти хороше з тобою і дрімати.
На ґанку, закутавшись разом у теплий плед.
Люблю, цілую. До останку,
до денця випиваю
цей хмІльний, вересковий мед.
-- Розтер на порох всі інґредієнти?
-- Здається так.
-- Нашепотів на воду заклинання?
-- Так, мессір.
-- Змішай усе в цій срібній ступі, додай води на цаль, не більше!
-- Зробив.
-- Ходімо звідси. Ми все зробили, що могли.
Либонь усе це лише сниться. Це небо дивне, темно сині хмари густа_гуаш.
Шарлат, рожева поволока. Це Сонце, що на хвиленьку сідає і знову вгору.
Благодать розлита в тілі світу. І сіті його - тепле павутиння,
гніздо небесних пташенят, якими є, насправді люди,
оті що не забули хто вони.
Оті, що вміють крізь полуду
дивитись на вогонь, на землю, воду і добувать з ефіру еліксир безсмертя.
Для зір, планет і всього, що на них
Для себе їм досить трунку забуття.