На головній площі Тахікомоне розмістився невеликий заклад. Ззовні він нічим не вирізнявся поміж інших кав’ярень, проте, зайшовши всередину, ви ніби потрапляли в іншу країну, ба що там країну! В інше століття!, проте століття - це занадто гучно сказано, адже техніка там була на найвищому рівні. Там поєднувався середньовічний інтер’єр, якоїсь віденської кав’ярні, з новітніми технологіями. І це заворожувало погляд. Проте у цієї будівлі і ззовні була невеличка дивина у вигляді ґвинтових сходів, які проводжали нас до невеличких дверей з дивними та загадковими малюнками, які, в свою чергу, відкривали нам світ невеличкої кімнати над кав’ярнею. Вона була невеличка, там було лише дві кімнати, проте там було затишно. Зайшовши всередину і звернувши одразу направо, ми потрапляли у невеличку ванну кімнатку під скосом криші. Половину ванної займала велика півмісяцем ванна, а над нею було малюсіньке віконце з мереживним тюлем. У цій кімнатці також був рукомийник і туалет. Але це не стільки важливо, тому продивжимо нашу подорож цим мініатюрним Всесвітом. Вітальня, або також спальня була величезна. Біля невеличкого віконця, що виходило на головну площу міста розташовувався величезний матрац, на якому зазвичай спав бариста. Одну стіну було зовсім не видно через полиці з книжками, котрі заповнювали її зверху і донизу, а іншу через величезну кількість різноманітних фотографій, кожна з яких несла з собою якийсь зміст. У куточку цієї самої ж кімнати була і кухня. Центр кімнати пустував і тільки на підлозі лежав самотній брудний килим. Мін не сподобалася ця обстановка і тому, вона вирішила змінити інтер’єр цієї кімнати.
Для початку вона згорнула килим, який тепер стояв біля коробок з старими речами Ао, які він залишив, з надією ще коли-небудь повернутися. Мін облаштувала маленьку кухоньку так, як їй було зручно. Розмістила багато різних кастрюль, мисочок, тарілочок різних розмірів. Принесла кухонну техніку: мультиварку, блендер. І коли була задоволена кухнею, то прийнялася роздивлятися фотографії. Справа наліво вони були розташовані ніби в порядку згасання щасливих моментів в житті Ао. Ось тут двоє невідомих їй людей, а під цією фотографією, жінка з малюнком на руках. Вона дуже щаслива. Потім йде черга фото, як цей хлопчик росте. Тут він пішов в школу, там - закінчив її, потім поступив в університет. І раптом… це фото… це той самий день. Коли вона вперше його побачила. Ось він і ця жінка, а між ними маленька дівчинка, на яку обидві ці людини живляться з любов’ю. Потім характер фотографій різко змінюється. Жінка лежить в лікарні біля неї сидить Ао, майже такий як зараз, але можливо трохи більше сповнений сподівань на краще, а поряд з нею спить дівчинка, обіймаючи її, видно, що обличчя жінки посіріло, і що дівчинка плакала. Потім фотографія з похорон. Ао стоїть з донькою, Мін уже впевнилася у цьому, біля великого дому, поруч стоїть багато людей різного віку. Серед них можно впізнати старих людей з першої фотографії. А на наступній фотографії він вже сам, стоїть біля кав’ярні, отже це його спроба почати нове життя. І потім пуста фотографія. Але, якщо її перегорнути, то Мін змогла б побачити себе, в свій перший день у цій кав’ярні, але вона цього не зробила, а пішла до полиці з книгами. Продивившись деякі назви та палітурки книжок, вона зрозуміла, що він любить класичну літературу та старі, антикварні книги.
На сьогодні доста. Книги і фотографіі я залишу як є.
Вона втомилася.
Пішла до його ліжка, лягла. Ліжко пахло кавою та чоловіком. Ковдра лежала у ногах, а простирадло було трохи зміщено набік. Подушка була дуже м’якою і голова ніби тонули у ній. Її очі потроху закривалися і згодом вона заснула.
Ао тим часом уже був у селі своїх батьків. Ямото - невелике селище у горах. Місцина ця бідна на урожай, але дуже мальовнича. Тут Ао виріс, та згодом, зустрівши Жину, залишив його, щоб оселитися в Токіо. Він був щасливим з нею, жили вони і не бідно, і не багато, але у достатку, адже вони були разом. З часом вони вирішили покинути мегаполіс та переїхали до Тахікомоне, де у них народилася донечка. Він був на сьому небі від щастя. Але Жина, здавалося, її не любила як Ао. Вона хотіла ще пожити для себе, але кожного вечора сама викладала донечку спати, співала їй, або читала напам’ять вірші, казки та легенди. Вона готувала для своєї сім’ї та часто намагалася балувати своїх коханих домашніми солодащими. Але невдовзі в неї виявили рак, який невпинно руйнував її головний мозок. Через деякий час вона померла, а … залишилася без мами. Молоду жінку поховали в Ямото, щоб доньці було легше пережити втрату, Ао залишив її зі своїми батьками та родичами. … часто провідує маму.
Ао в свою чергу не зміг жити там, де Вона похована, а тому похівав назад в Тахікомоне. Він відкрив там кав’ярню, що хотів зробити ще з того часу, як уперше в сімнадцятирічному віці спробував каву. Та кава була гіркою, але залишала по собі післясмак шоколаду. Він спробував багато різних кавових варіацій з того часу, але саме такої кави більше ніколи не пив. Він хотів зробити свій смак. Щоб кава була гіркою, але і водночас солодкою, щоб в неї був запах шоколаду, і здавалося б ніби ти спробував какао боби, які росли ще до нашого часу, які щойно створив бог, складалося б відчуття, що ти потрапив у ці незапам'ятних часи, коли людям дозволялося жити у раю і не було ніяких проблем. У своїй кав’ярні він пропонував багато різних кавових напоїв, але до того дня Фортуна ніяк не хотіла йому всміхатися.
Це був жаркий літній день, коли всі люди у містах та селах ховаються по своїх домівках, або ж відпочивають, насолоджуючись прохолодою озер. У кав’ярні тоді зовсім не було відвідувачів. Та раптом задзвеніли дзвіночки і у кав’ярню зайшла невисока тендітна особа. Тільки зайшовши, вона розсипала усі конспекти, що мала в руках. Це було досить кумедно, але бариста, як і годиться справжньому джентльмену, допоміг їй зібрати усі зошити й книжки та віднести їх до столика.
Одягнута вона була у легеньке платтячко, під яким добре вимальовувалася її ніжна фігура. Шкіра була надто блідою, як для літа, що її можна було порівняти хіба що з квіткою білої лілії. Вона замовила капучіно з корицею та зайняла місце біля вікна, на сонці, прикривши очі крислатим капелюшком.
Коли бариста приніс їй каву, він помітив, що вона зайнята насправді не навчанням, а віршуванням. Він посміхнувся куточками вуст у відповідь на «дякую» цієї дівчини та пішов на своє місце. Він був заворожений її красою та беззахисністю. У неї такий мелодійний чуттєвий голос… чорне волосся пасмами спадало на її маленьке обличко… а таких зелених очей він ще ніколи досі не бачив. Вони були зеленими немовби молода трава у квітні, але виблискували як найдорожчі сапфіри у світі та були такими глибокими, що з'являлося відчуття, що ти захлинаєшся у морі зітканому з травиночок...
З того моменту Аоміне не втрачала нагоди поласувати смачною кавою, а бариста – помилуватися нею.
Вона завжди посміхалася, та бариста розумів, що ця посмішка зберігає не одну таємницю. Він бажав розкрити їх усі та захистити її від усього. Тоді він ще не знав та, може, не розумів, що це і було кохання з першого погляду. І, саме у ці дні, коли Мін з’являлася у кав’ярні Ао, сам того не розуміючи, робив найсмачнішу каву. Та кава, якої він так прагнув, насправді була лише кавою з шоколадом, з невеличкою щіпкою кохання.