Сон у сні. Лабіринти. Сходи.
Переходи з рівня на рівень, з кола у коло.
Гойдалки над проваллям. Голі німфи. Грифони.
Опирі потинають драконів.
Чорний півень повис, як зів'ялий тюльпан,
головою до низу на руках у дебелого гицля.
На завершення крик павича.
Чари в чарці доброї горілки розчинила молодиця.
П'є Грицько Кандиба не п'яніє.
Все шуткує та моргає, пропікає поглядом спідницю.
Ах життя, якого завше мало не здається.
"Наливай ще, кумо! Пригощу тебе гостинцем".
Так жартують та сміються.
А жага уже за вінця.
Кожний за своїм пантрує.
Зорі гаснуть. Вже сіріє. Запрягають коней і волів.
Скоро валка коворот мине і полем почвалає.
Ну а ти зостанешся хроніки писать,
сітки плести, ятері, саки і волокуші.
Влітку будеш вишні вялені коптити,
а у вересні сушити груші
та солити кавуни.
То усе про людське око.
Неодмінний атрибут - ціпок і бриль.
Але ти ж все знаєш, все умієш.
Виливаєш воском у макітру повну дощовиці, набраної у грозу.
Всі твої дійдуть. Тебе покличуть. Кому лиших хату і усе у ній?
Посміхнувся.
- Нащо тобі треба? То мій клопіт. Якось розберуся.
- Ти скажи це сниться чи усе насправді?
- Чесно? Я не знаю і не хочу знать.
Берег. Берестові дрова купкою лежать.
Човен повен риби. Витрушений ятір.
Пахкає багаття, стелеться димок.
Пахне татаринням, надвечірям пахне.
Це життя прекрасне, чи ж не ти казав?
Повногруда дівка миє полуниці.
На каміння стала.
Дивиться за Рось.
Як усе до купи з кремушків цих скласти?
Де вона реальність?
І яка вона?
___
© Copyright: Валентин Лученко, 2016