Помста гуцула

Сергей Стасенко
Це є продовження нашумілого жаху "Чорне місто". Тут ви зрозумієте, що таке справжній український стьобно-файний треш!

Автор: Письменник Сірко (псевдонім Сергія Стасенка)

— На ла-бу-тенах, нах, і в пригарнюсеньких штанцях! На ла-бу-тенах, нах, і в пригарнюсеньких штанцях! На ла-бу-тенах, нах, і в пригарнюсеньких штанцях!
— Параска, якщо пику не затулиш, я отима лабутенами тобі її затулю!
— Лаврентій Палич, а ти що, не сказав шо то за лабутени дівчині? — поцікавився до цього серйозний Калістрат за кермом.
— Спакуха, друзяко, вона ж почує.
— На ла-бу-тенах, нах, і в пригарнюсеньких штанцях!
— Параска!!! — хлопці гримнули на веселу дівчину, та сиділа на задньому сидінні.
— Я співаю, зануди. Готуюся до «Голосу країни». А шо ти там казав про лабутени, Калістратику? Мені Лаврентій їх в Мілані купляв.

— Звісно ж в Мілані. Це такий ринок у Франківську. Мілан! Так і нази…
— Калістратику, тобі брат в дитинстві труси на макітру частенько натягував? — Лаврентій Палич дуже виразно поглянув на друга.
— Не згадуй дарма пам’ять брата.
— Вибачай, друзяко, але ж Ізя зник вже чотири роки тому. Ти в те Чорне місто їздив вже разів двадцять. Ні холєри нема. Лишень шматки…
— Так, так, так, Лаврентій Палич. Я все пам’ятаю. Але я батькові пообіцяв знайти його. Хоча б тіло. І буду туди їздити доки не знайду. Важко мені, Лаврентій…
— Слухайте, дівчатка, — загомоніла Параска, — а як ви гадаєте…
— Нашо ти знову про це, Парасолю?

— Та мені до дупи те, шо ти волосики з гепки пінцетом вириваєш, Калістратик, я про от, що…
— Ну-ну, диркни нам, що ти там…
— Я про твою Катрю.
— Знову почалося… — Калістрат схопився за голову обома руками.
— Воу-у-у! — Лаврентій Палич взяв кермо. — Тихенько, пупсику, бо зара отой «мерік» поцьомаємо!

Страхолюдний «Фольксваген Транспортер» тарабанився вже десь зо дві години за новеньким «Мерседесом S-класу». Водій «меріка» при кожному гальмуванні з острахом поглядав в дзеркало на «страховисько» з друзями. Під час кожної спроби перестроїтись в інший ряд, веселий «жигулік» справа підганяв швиденько до «меріка» й весело махав рукою. Водій «S-класу» ледь не ридав.

— Трясця ваші гепи об стовп! Коли вже ця дупа скінчиться? — нервував Калістрат.
— Я тут подумала, хлопчики, — Параска позаду включилась. — нашо цей Письменник Сірко такі пришелепкуваті імена нам дає? Шо це за Параска? Я шо, баба в колгоспі з собакою Бровком й мішком картоплі?! Калістрат? Ну в тебе ж які-неякі яйка є. Чи нє, Калічку ти наш?
— Мовчи, Параска. Сірку видніше, як називать героїв національного блокбастеру! — бубнів Калістрат.
— Тримай кермо, задньопрохідний ти наш… — сміявся сусід Калістрата з відомим ім’ям.
— Замовкни, Лаврентій Палич! В мене дівчина є. Ви ж її бачили!
— О-о-о! Це ота з таким носом, як в мого кума з Дагестану, так, Калістратику? Чуєш, коханий, минулого тижня приїздив наш Тичтимбек. Завалюється такий з якимось мотлохом в руках…

— Параска, не наривайся! Я не хочу вдесяте чуть про оту мавпу. Як подивлюсь на нього, то ригнуть хочеться. Він до мене весь час чіпляється…
— Ги-ги-ги! — хором Параска з Лаврентієм Паличем.

— Каліку, та вона діло каже… — продовжив Лаврентій. — Ця дупа й справді вже до камінців у нирках добралась, — хлопець вказав на автомобільну пробку. — Із самої Умані плетемось. Так до Одеси й за два дні не допхаємось. Нашо ти взяв цю холєру? — Лаврентій Палич з цікавістю дивився на друга.

— Лаврунчику, то не холєра. Це економваріант, — відізвався Калістрат. — Файна тачка.
— Нас троє. Чому «рафік»?
— Ну, то ж таке… Іншого не було.
— Ти, як твій брат. Як почує, що за десять кілометрів на гривню дешевше тюхають, побіжить, як немовля до цицки. Царство йому небесне, — Лаврентій.
— Отож бо й воно.
— Фу, ну що там наш автодор витворяє? — Лаврентій «фафакнув». — Альо, гараж! — висунувся з «рафіку». — Харе там дівок товкти!

Пробки кінця й краю не було видно.

— Щось там Параска мовчить. Парасочко… Дрючок Котигорошка тобі в піхву! Шо ти витворяєш?!
— Ніжки свої голю. Все одно стоїмо. А я вчора ці складненькі місця забулась вдома прибрать, — незворушно відповідала дівчина, голячи щиколотки, — Лаврунчику, сфоткай мене!
— Якого дідька? — хлопець дивився на кохану.
— Як для чого? Я швиденько в Інстаграм кину. В мене свій блог. Три тищі підписників.
— Блог малохольних курв? — включився Калістрат.
— Чи притрушених маніяків, які волохаті ноги люблять? — то вже Лаврентій Палич.

— Нє. Ви невігласи. Я сотню лайків зберу. Мій блог зветься «Щоденник фаталістки». Сьогодні третій день місяця. За тибетським календарем, якщо кобітка ноги сьогодні голить буде, за місяць знайде собі вуйка! Мені дівчата вірять! Давай фоткай бігом.
— В сраку!
— А я сфоткаю її. Ану тримай-но кермо, Лаврухо.

Калістрат миттю обернувся, схопив «айфона» й за секунд п’ятнадцять наробив з десяток фоток.

— Дякую, небесний мій!
— Зара подякуєш ще більш, — Калістрат бігом вже кидав фотки в свій Інстаграм, підписуючи «Франківські баби настільки суворі, що підрубують ноги прямо в рафіку й додаючи хештеги: #пришелепки #баби #блондинки #голіннянатрасі».

— Що ти там виписуєш, га?!
— Та всьо файно. Тобі зараз пару сотень підписників накину.
— Ах ти ж вилупок. Йоханий бабай! Ще й відмітив мене. Лавруха, диви-диви! Мінус півсотні дівчат зразу. Мої підписники! — Параска гепнула Калістрата по голові.
— Та не бешкетуй, волохатка!
— Зараза. Шо його тепер робить? Бляшка!
— Кохана, не сердься. Калістратик не навмисно.

— Ви оце тута смієтесь, — Калістрат чогось знову став серйозним, — а я все думаю про Чорне місто й Ізика мого братика. Я б зараз мав його шукати. Чотири роки ні слуху, ні духу. Як крізь землю. На холєру я оце пхаюся в ту Одесу? Хто взагалі на Різдво в Одесу тулить? На Різдво треба в Карпати.

— Гей, гуцуле! Тріснувся в смереку, чи як? — Параска трусила водія за голову. — Ми з тих гір тільки-но виїхали. Вони мені вже в пазурях сидять.
— Воу! Смереко, розкажи мені смереко! — Лаврентій Палич заспівав, всі підхопили. — Чом до тебе так далеко? Чарівна моя смереко! Воу-у-у-у-у-у!

Сміх.

— Так, довбогризи ви мої, — мовив Калістрат. — Тут паливо скоро кінчиться через цю автодорівську вакханалію. О! Диви-диви, що чувак на «жигуліка» наклеїв.
— Де? — Параска с Лаврентієм Паличем виглядала у вікно «рафіка».
— «Суки, де дороги!» — мовив Калістрат. — На бампер притулив.
— Привіт автодору. Ги-ги! — Параска знову по-дурному розсміялася. — Лаврунчику, чуєш, я пісяти хочу. Треба вже шукати якусь заправку. О, диви-диви! Це генделик Поплавського. «Батьківська хата».

— Та який «генделик»? Там такі ціни, як в київському «Будда-барі».
— А шо воно таке той «Будда-бар»? — питалась Параска.
— То таке місце дороге. Ресторан чи як… Коротше там сидить посеред зали здоровезний товстий дядько висотою метрів сім. Увесь тако золотий. Його звуть Будда. Холєра зна, шо воно таке. Але через нього там склянку «Бонакви» випить коштує, як місяць жити у нашому Франківську.

— Лаврушка, я хочу туди!
— Ти не туди хочеш, дурко моє мале. Ти хочеш прокакати всі гроші на Різдво, не доїхавши до Пальміри.
— Ги. То й шо?
— Так, лампочка запалилась. Там і заправка є, — встряг Калістрат. — Я звертаю.

Здоровезний «рафік» звернув з траси, припаркувався біля входу. Друзі стрімко увійшли.

Сюрприз був — не те слово. В центрі залу прямо на столі витанцьовував Михайло Михайлович Поплавський. Він наспівував шлягери із свого репертуару. Як раз звучала давно забута «Кропива»:

— Кропива ти моя, кропива! Знай, що вдячний тобі я повік. Ох, трава ти моя, трин-трава. Не косив я тебе цілий рік, — надривався співак.

Михайла Михайловича оточили співробітники ресторану, десь чоловік п’ять глядачів, переважно молоденькі жіночки. Та й співробітниці, судячи із усього, були як на підбір всі з його вузу — довжелезні ніжки, тонесенькі талії та щироукраїнські груди.

Всі плескали в долоні, веселий повар з написом на грудях «Вареник» схопив вішалку й почав з нею танцювати. Величезна повариха Людмила, потрушуючи цицками, кричала: «Міша, давай на біс! Покажи Елвіса».

Цю дивну фразу підхопив натовп. Через хвильку стало зрозуміло, що це за біс такий «Елвіс». Господар схопив швабру, притулив до неї мікрофона, затиснув між ніг, трошки нахилився й заспівав, не змінюючи тембру «Кропиви»:

— Лав мі! Тендер! Лав мі світ! Невер лет мі гоу-у-у-у-у! — здавалось, що саме буквами Кирила й Мефодія був написаний оригінал у виконанні Елвіса Преслі.

Незабаром виступ скінчився. Глядачі, не спиняючись, плескали в долоні, кричали «Браво!», повар Вареник швиденько дістав з кишені пачку п’ятдесятигривневих купюр й тишком-нишком почав розсовувати всім в кишені, приговорюючи: «Всьо файно».

Першою відійшла від шоку Параска:

— Йоханий бабай! Це вечірка сімейки Адамсів, тільки замість головного Адамса — дядя Міша? Михайло Михайлович! — крикнула дівчина господарю. — То ви черговий прощальний концерт вже в своєму ресторані даєте?
— Нє, дорогенька! — відізвався пан Михайло. — То звичайний виступ на біс короля поп-сцени. Їсти будете, чи як? А то я за свої співи беру багацько.
— Будемо. Я б зараз порося з’їла. Причому сирого й живого.
— Завжди знав, що твоя мамця таки людожерка. Та й донька далеко не пішла, — сумно помітив Калістрат.
— Отуточки сідайте, гості дорогі, — мовив Михайло Михайлович, — зараз Філя підійде. Вам їсти дасть.

Друзі розсілися. Параска впхала ноги на стіл. Калістрат їх скинув. Лаврентій Палич взяв зубовискубувалку й почав колупати бруд з-під нігтів. Вони нарешті замовкли.

Першим заговорив Калістрат.

— Може й правда та легенда про Чорного гуцула?
— Про кого? — Параска чухала макітру, Лаврентій Палич зламав вискубувалку.
— Та про гуцула того падлючого. Братик мій Ізяславчик розповідав легенду одну. Наче десь в середині позаминулого сторіччя на Галичині вбили якогось там магната в Чорному місті. А потім його привид прокинувся й почав усіх гамселити.

— За що? — Лаврентій Палич зацікавився.
— Та його якісь злодії гепнули, а селяни не захистили. Не вийшли з хат.
— То всьо лайно. Вуйки придумали. Міська легенда, — доповідала Параска, — у нас, у Франківську, якось один маніяк з’явився. Так місцеві баби говорили, що він перевдягався у дурника у білому костюмі — й голову наче той костюм накривав — з такою маленькою дірочкою для свого причандалу, надягав нацюцюрника й ганяв за бабами десь під вечір.
— І чого? — здивовано питав Лаврентій Палич.
— А нічого. Виявилось, що то просто дядько один розведений. Вечорами бігав за бабами й цуцюркою дригав. Вдома тєлік з інтернетом відімкнули за несплату. Ото й мучався.
— Ги-ги-ги! — хлопці зареготали.
— Ото ж вам і «ги-ги»! — Параска чогось стала серйозною. — Слухай, Лаврентій Палич, а нашо тебе батько так образив?
— Де? — занепокоївся Лаврентій Палич.
— Ну як «де»? Цим диктатором обізвав. Не міг назвати якось по-іншому?
— От бісові дурні! Весь час мені в школі: «Лаврентій Палич, шо там? Будеш нашу істеричку мурдувати?». Хто той Лаврентій Палич?
— Не знаю, — відповідала Параска. — Кажуть, якась погана людина. Редиска!

До столу шкандибав офіціант. Підійшовши, посміхнувся. Заговорив:

— Ну шо, клієнтушечки! Клінтулечки! Клійоночки маленькі! Кормильці ви наші файні! Говоріть, яке їдло хочете взять?
— Ну, то ж таке… Щось попоїсти, попопити й закусити, — репетував Лаврентій Палич.
— А у вас є тірамісу? — питала Параска.
— А шо воно таке? — не зрозумів офіціант. — Я, до речі, Валєра.
— Ги! — сміялась Параска. — Кумедне в тебе ім’я, Валєра. Ти єврей?
— Нє, а чого це?
— Та в мене три друга є, — казала Параска, також виколупуючи зубовискубувалкою бруд з-під нігтів, — трійнята бісові. Так їх батько всіх трьох назвав Валєрами. Він єврей.
— Та може він стьобнутий трохи? — офіціант захитався, дихнув перегаром. — Так, друзі, шо то за тірамісу?
— Тю, Валєра, — прокинувся Калістрат, — як можна цієї мамалиги не знать?! То є так: шоколадний бісквіт ріжеться частинками. Потім того поливають кавою або ж коньяком. По смаку. Згодом робимо крема…

— Так, друже, спакуха! Ти шо, пропунуєш мені то всьо нашому Гоші розказать, щоб він зробив цю мамалигу?
— А шо, слабо? — Параска, нарешті, викинула зубовискубувалку.
— Нє, я звичайно сказать можу, але він прийде і комусь писок намилить.
— Чого це? — Лаврентій Палич здивовано.
— Бо Гоша дуже не любить, коли його домашній коньяк на якесь лайно витрачають. То ж я вам варення принесу з білим хлібом й не гавкайте більше про коньяк!
— Чуєш, Валєра, — Параска розлютилась, — чого ти такий дєрзкий?

Валєра гепнув рушником по столу так, що Параска підстрибнула.

— Коротше, байстрюки! Будете їсти котлєтку по-київськи і дві відбивні поросячі. На гарнір принесу гречку, картоплю й риса. І шоб мені тут тихо, як миші сиділи! — Валєра знову ляпнув рушником перед Параскою. — А то мені всіх тарганів перелякаєте! Он де Мар’яна біля дверей бачите?
— Угу.
— То наш вишибала. Як побачить, що ви тікать надумали, нагамселить кожному писок так, що матінка рідна не впізнає. Сидіти туточки!

Валєра пішов. Першою заговорила Параска.

— Лаврунчику, я хочу, щоб ти йому надавав копняків.
— Нашо?
— Він мене образив.
— Як?
— Ти дурний, чи як?
— Нє, просто тебе не розумію.
— Я її розумію, Лаврентій Палич, — Калістрат встромився в розмову.
— І чого вона хоче?
— Вона хоче, щоб тебе відгамселив Мар’янчика, а потім зі мною втіче в Одесу. Тако!
— З тобою тільки тікати! — репетувала Параска. — Знов будеш скиглити, що хочеш в Чорне місто до бра…
— Цить, Парасолька! Ані слова поганого про братика мого. Я все одно туди повернусь, а як того чудовиська побачу, відріжу йому голову!

Раптом на стелю «Батьківської хати» щось впало. Тріск. Стеля проломилася й в ресторан впала істота. Баби закричали й кинулись з ресторану. Офіціант Валєра, побачивши страховисько, побіг столами, стільцем виніс вікно й стрибнув на двір.

За мить вийшов Михайло Михайлович. Зарепетував:

— Ну ти, стерво смердюче! Ти мені стелю проломив. Її півфакультету хореографів крили. Злазь бігом!

«Стерво» стояло на столі і розмахувало чимось незрозумілим. Першою відійшла від шоку Параска:

— Йоханий бабай, Калістрат! Воно ж трембітою маше!
— Бляшка, шо воно таке?!
— Злазь зі столу, собака! — кричав Михайло Михайлович.
— Ти-и-и-и… — шипіла істота. — Зараз помреш! — воно жбурнуло трембіту у господаря закладу.

Михайло Михайлович вивернувся. Трембіта пролетіла над головою господаря й встромилася в стіну. Перелякано крикнув:

— То так би одразу і сказав! Всьо, друже-бобер. Побачимось на моєму прощальному концерті тридцятого серпня! Бери друзів. Тільки причепурися!

Михайла Михайловича, як вітром здуло. Світло вимкнули. Всі втікли. Тільки троє друзів дивилися на страшне створіння. Обличчя не видко. Смердить наче кінь після мандрівки в поросячий хлів. Воно зашипіло:

— Я-я-я тебе, падлюко-о-о-о, чекав кожне Різдво-о-о-о-о у Чорному-у-у місті! — наче звертався до Калістрата. — Чого не приїзди-и-ив по голову братика?
— Чуєш, Калічку, воно тебе знає?
— То це ти, стерво, мого брата вкрав? — верещав Калістрат.
— Ні-і-і-і, маленький поц. На холєру-у-у він мені потрі-і-ібен?! Я йому макітру-у-у зніс. А зараз і тобі знесу-у-у.

Істота побігла столами за требмітою. Тим часом Лаврентій Палич, не довго думаючи, вхопив зі столу якісь бублики, чомусь сіль з перцем, сунув то все в кишені, схопився за Параску, яка вже витягла «айфон» й ретельно знімала все на відео та одразу викладала в Інстаграм.

— Бісова курва! Оте чмо зараз тобі голову знесе трембітою. Перестань знімать!
— Дурко ти, Лаврушко! Я ж наберу мільйон переглядів, йоханий бабай!
— Мільйон вінків на похороні ти збереш! Тікаймо!
— Ні-і-і-і-і! — верещала істота. — Застрягла-а-а моя трембітка! — воно не могло витягнути трембіту, та намертво встромилася у стіну.
— Водив мене Сірьога… на виставку Ва-ан Гога-а, — наспівувала Параска поки страховисько намагався витягнути зі стіни дивну зброю.

Раптово Калістрат схопив важкий стілець й побіг з ним на істоту.

— Паскудо, ти вбив мого брата. Зара я тобі макітру знесу й запхаю трембіту в дупу!

Це чарівно подіяло на істоту. Воно, нарешті, витягло трембіту й жбурнуло «зброю» в Калістрата. Гостра трембітка увійшла прямісінько в плече хлопця. Калістрат заверещав, згадуючи всіх святих в пеклі та у раю.

— Чуєш, Калістрат, тобі не боляче? — незворушно питала Параска, викладаючи відео в Інстаграм.

— Парасолька дурноверха! Ні. Мені приємно! Допоможи, бо воно зараз мене з’їсть!

— Зараз. Лишень хештеги проставлю… Так… Перший буде такий: #калістратВдупі, другий: #страховиськоНяшка, потім #одеськіЖахиВхатіПоплавського…

— Ану дай сюди! — Лаврентій Палич вихопив «айфона» й не знайшов нічого кращого, ніж жбурнути іграшку за тридцять тисяч гривень в макітру шиплячої істоти.

«Айфон» потрапив в щось схоже на око. Страховисько заверещало, зашипіло, почало плюватись чимось гидким схожим на блювотиння.

— Ідіот! Ти розбив мою плюшечку! Це з ж такий шматок мого життя… — Параска все ж таки розплакалась, хоча не через друга з шматком трембіти у плечі, а через гарненький «айфон», тепер страшенно скалічений.

— Довбодятли-и-и-и! Дядька Акакія ще ніхто не зміг побороти! — воно раптом злетіло й понеслося на Параску, схопило дівчину за волосся й піднялось до стелі. Однак Акакій щось там не розрахував й замість того, щоб вилетіти в дірку, гепнувся тим, що раніше було його макітрою в ще не зовсім пробиту стелю.

Параска, впавши на стіл, матюкалася, бо страховисько сплюндрувало її зачіску. Сам Акакій впав на підлогу й трошки забився, однак згодом стало зрозумілим, що не трошки, бо піднятися не зміг й почав погрожувати «довбодятлам», що він їх всіх посадить на кіл, вірніше на свою трембітку.

Тим часом Лаврентій Палич допоміг таки Калістрату витягнути трембіту з плеча. Хлопець втрачав кров, кричав й також погрожував Акакію, що тією трембіткою він пошматує страховисько.

Акакій шипів:

— Ви дебіли-и-и-и! Не для цього я сюди летів тисячу кілометрів на Різдво-о-о-о, щоб якийсь гомосєк мене моєю трембіткою пошматував. Я лишень цього року-у-у-у два десятки дурбеликів вже відправив до твого брата-а-а-а! Тепер, нарешті, звільнився з полону Чорного міста й зараз-з-з-з-з вас…

Акакій все погрожував, лежачи на підлозі, а Калістрат схопив з останніх сил закривавлену трембіту, підбіг до страховиська й почав шматувати того, приговорюючи:

— Я гуцул! Я не дозволю, щоб ти, собака, паклюжила наші життя. На! Тримай за Ізяслава!

Сморід стояв наче у лазні після далекобійників. За хвилину Акакій перетворився на криваве місиво. Тільки кров була чорною.

Знесилений Калістрат впав поряд з небіжчиком. Хоча Акакій був небіжчиком вже сто п’ятдесят років.

— Ну всьо, падлюки, — сміливий Калістрат повернувся до Лаврентія Палича, який намагався заспокоїти істеричну Параску (дівчина, до речі, намагалася причепуритись за допомогою виделки), — тепер в Одесі будете за мене всюди платити! Навіть, коли підем на «Ібіцу» мені лярву знімать!

Параска, нарешті, заспокоїлася. Мовила:

— Навіть після цього, герой ти наш, лярва тобі відмовить.
— З якого біса?
— З такого, що в тебе цюцюрка мала. Мені твоя Катря все розповіла.
— Мені однаково, яка. Підчеплю таку, що не відмовить. Все, довбодятли, — Калістрат перейняв манеру спілкування дядька Акакія, — пішли.

Друзі сварилися, однак пошкандибали на вихід, залишаючи тіло Чорного гуцула в «Батьківській хаті».

На дворі Калістрат, Лаврентій Палич й Параска здивовано дивилися на те, що робиться. Посеред стоянки стояв щасливий Михайло Михайлович й щось розповідав досить худим хлопцям і дівчатам (їх було десь зо два десятки). Вони наблизились до компанії й побачили, що сам Михайло Михайлович вже встиг десь дістати будівельну каску й роздавав каски з коробки молодикам і молодицям, приговорюючи:

— …отакі обставини в нас. Тепер це вже не ресторан, хлопчики і дівчатка, а музей. Так, музей, любі мої! Це буде перший музей жахів України! Я вже і назву придумав — «Пекельна хата». А всередині музею зробимо барчик такий маленький, щоб відпочивальники могли хильнути моєї медовухи улюбленої. Сюди будуть їздити люди зі всієї України, щоб подивитись на пам’ятні дошки отих трьох героїв, які загинули смертю хоробрих від руки нечистої сили. Перший музей паранормальних явищ нашої України. Так, любий мій факультет хореографії. Зараз вже скоро підвезуть пісок. Коля, Галя й Петро! Біжить по лопати. Будете розвантажувати… Так, а це хто? — пан Михайло здивовано дивився на Калістрата й Лаврентія Палича (Параска встигла знайти в кишені свого хлопця його «айфон» й щось там напружено видивлялась). — Що це за діти підземелля?
— Не дочекаєтеся, пане Михайло! — репетував Калістрат. — Ми не сконаймо у тій вашій хаті!

Михайло Михайлович розчаровано дивився на друзів.

— Ну, то добре. Може…
— Мовчіть, пане Михайло. Якби не цей ваш ресторан…
— Нормальний ресторан, Калінчику, — встрягла Параска, нарешті відірвавшись від «айфона». — Я тут зіркою стала. Диви-диви! Плюс півтори сотні підписників. Ура-ура-ура! — верещала дівчина, чомусь почала підстрибувати. — Водив мене Сірьога на виставку Ва-ан Гога-а-а… Там було…
— Та перестань співати, Параска! — не витримав Лаврентій Палич.

В цей момент щось зробило в стелі колишньої «Батьківської хати» нову дірку. Воно вилетіло на вулицю, закричало. То виявився живий дядько Акакій.

— Ідіть до дядька Акакія-я-я-я! — страховисько миттєво схопило Лаврентія Палича й Параску за волосся, піднесло їх високо в небо й скинуло прямо під ноги пораненого Калістрата.

Хлопець закричав. Весь факультет хореографії разом з ним.

— Ще побачимося-я-я-я-я! — шипів десь у небі Акакій.

Всі розбіглися.