Переклад Є.Ю. Нестеренка
Напутнє слово перекладача:
Ви познайомитесь з чудовими дітьми, маленькими Каєм та Гердою, пройдете з ними півсвіту і переживете ще раз за ними їх пригоди. З Каєм трапилось нещастя. Маленькі скалки чарівного дзеркала увійшли в його душу. Він зник. Хоробра дівчинка рушила на пошуки свого названого молочного братика, як любовно називає їх наш автор. Попереду її чекають чари квітникового саду, розкіш палацу, розбійники, доброта і мудрість, і нарешті – неприступний замок. А ним вона протиставляє своє чисте, невинне серце і слова молитви. Я прочитав казку до кінця, і гадаю, що вона правдива, і кажу разом з головними героями:
Чудові троянди ростуть на долах,
Там Святе Немовля нам відкрите в словах.
Нас веселість і сум ждуть на наших шляхах.
А в серцях – наш Господь, в безупинних хвалах.
Їм пощастить швидко подорослішати, але... Отож, читайте самі.
Бажаю вам приємних, благословенних хвилин.
Більша частина перекладу втрачена.
Снігова королева
Оповідання в семи історіях
Історія перша
Відлучення дзеркала та його скалок
Ну, почнемо! Якби ми дійшли до кінця цієї казки, то знали б більше, ніж знаємо зараз.
Так, жив на світі один злий троль, він був самий злий, він був «диявол». Якось він перебував у справді чудовому настрої, бо зробив дивне дзеркало. Мало воно таку властивість, що все хороше і прекрасне зменшувалось в ньому до неможливого, проте все погане і негідне здавалось важливим і ставало ще гіршим.
Чудовий краєвид виглядав у ньому вареним шпінатом і найкращі люди скидалися на потвор або стояли на голові і в них не було животів. Обличчя настільки перекривлялось, що не можна було пізнати, а якщо дивився той, хто мав ластовиння – воно розпливалося на весь ніс і рот.
- Це було надзвичайно смішно, - казав «диявол».
Коли людину озаряла добра, благочесна думка, в дзеркалі зараз же з’являлася гримаса, і троль-диявол аж реготав, радіючи зі свого фальшивого винаходу. Через те, що він мав свою троль-школу, всі троль-учні розповідали усюди про дзеркало, як про якесь чудо.
- Лише тепер можна побачити, - гадали вони, - як світ і люди насправді виглядають.
Вони бігали так із дзеркалом, поки не стало країни чи людини, що не відобразилися б спотвореними в ньому. Тоді захотіли вони піднятись до небес, щоб поглузувати з ангелів і нашого Творця. Чим вище вони підносилися з дзеркалом, тим більше воно глумилося. Вони ледве тримались за нього; вище і вище летіли вони, ближче до Бога і ангелів; коли дзеркало зробило таку жахливу гримасу, що вирвалося із рук і впало вниз на Землю, де розбилося на сотні мільйонів, більйонів і навіть ще більше скалок. І тоді скоїлося ще більше лиха, тому що деякі скалки були ледь більшими за піщинку, і літали скрізь, і, як потрапляли людям в очі, то й залишались там. А тоді бачила людина все навпаки, або ж тільки саме погане, бо кожна скалочка мала таку саму властивість і силу, як і ціле дзеркало. Іноді скалочка попадала в серце – і це було найжахливіше: серце ставало як крижинка. Деякі скалочки були такі великі, що їх можна було вставляти у вікна. Але не варто тоді було дивитися скрізь таке вікно на своїх друзів. Інші скалки пішли на окуляри і досить кепсько було тому, хто одягав їх, щоб побачити щось краще і мати вірну думку про те, що є перед очима. Це так приємно тішило Зло, що воно сміялося до кольок в животі, поки не лопнуло.
А по білому світі все ще літали маленькі скалки.
Слухаймо ж далі!
З історії другої
Хлопчик та дівчинка
У великому місті, там, де було так багато будинків і людей, що не всім залишалось місце навіть для маленького садочку і де багато хто задовольнявся квітами у горщиках, все ж таки жили двое бідних дітей, які мали собі садок дещо більший за квітковий горщик. Вони не були брат і сестра, але любили одне одного, як рідні. Їхні батьки жили в мансардах двох суміжних будинків. Там, де майже сходилися дахи, між якими йшли дощові ринви, виглядали маленькі віконечка. Треба було лише переступити ринву, щоб опинитися у сусіда в гостях. У батьків були великі дерев’яні ящики і там росла городина, яка йшла до столу, і маленькі кущики троянд, у кожному ящику – по одному. Кущики чудово розростались. Якось батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринв так, що вони майже досягали протилежних вікон. Ніби виросли два квіткові вали. Горохові якоря спускалися з ящиків униз, а троянди простягали довгі гілочки, що вилися навколо вікон і вклонялись одне до одного. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя. Ящики були дуже високі і діти знали, що лазити на них не можна. Батьки часто дозволяли виходити одне до одного, сидіти на маленькій лавочці під трояндами; там вони гралися так чудово.
Узимку ці розваги припинялися. Вікна зовсім замерзали; але тоді діти нагрівали мідні гроші біля печі і прикладали гарячу монету до замерзлого скла, відразу з’являлося чудове віконечко, таке кругле-кругле, і з кожної сторони визирало таке благословенне, миле очко. Це виглядали зі своїх вікон маленький хлопчик і маленька дівчинка. Його звали Кай, її – Герда.
Якщо улітку вони могли одним стрибком опинитися в гостях, то взимку треба було спочатку спуститися на багато-багато східців униз, а потім зійти на стільки ж угору. А надворі мела метелиця.
- Це бджілки рояться! - Сказала стара бабуся.
- А в них також є своя Снігова Королева? – Спитав хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл така є.
- Є і в них! – Відповіла бабуся. – Вона літає там, де сніжинки рояться найбільше. Вона більша їх усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає на чорну хмару. Інколи ночами пролітає вона вулицями міста і заглядає у вікна, от вони від того і вкриваються крижаними візерунками, наче квітами.
- Еге, ми це бачили! – Казали діти і гадали, що це правда.
- А може Снігова Королева зайти сюди? – Спитала якось дівчинка...
. . .
З історії 5-ї
Маленька розбійниця
...Вранці Герда розповіла їй все, що сказали лісові голубі. Маленька розбійниця цілковито серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і сказала:
- Отож воно й є! Отож воно й є! А ти знаєш, де Лапландія? – спитала вона у північного оленя.
- Хто ж це знає краще за мене? – відповів олень, і його очі ожили. – Там я народився і жив, там стрибав по снігових полях.
- Так слухай! – Сказала Герді маленька розбійниця. – Бачиш, увесь наш чоловічий народ розійшовся, але матуся залишилась, та під ранок вона вип’є з великої пляшки та ще трошки закуняє, тоді я дещо для тебе зроблю.
Дівчина стрибнула з ліжка, обняла матір за шию, смикнула її за бороду і сказала:
- Мій власний милий козлику, доброго ранку!
Мати дала їй щигля під носа так, що той почервонів і посинів, та все це робилося лише з любові.
Коли стара хильнула зі своєї пляшки і трохи закуняла, маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала:
- Я маю дивну охоту ще довго-довго лоскотати тебе гострим ножем, такий ти потішний, але отож воно й є. Я відв’яжу тебе і допоможу тобі вийти, щоб ти міг бігти в Лапландію, але ти не даси собі волю, поки не принесеш оцю мою маленьку дівчинку до замку Снігової Королеви, там її названий братик. Ти, звичайно, чув, що вона розповідала. Вона говорила досить голосно, а ти завжди підслуховуєш.
Північний олень застрибав від радості. Маленька розбійниця посадила на нього Герду, передбачливо міцно її прив’язавши, та навіть дала їй маленьку подушечку, щоб сидіти.
- Отож воно й є, - сказала вона далі, - ось твої пухнасті чобітки, бо буде холодно. А муфту я лишу собі, надто вона гарненька. А усе ж таки ти не замерзнеш. Це великі материні рукавиці, вони тобі як раз по лікті. Засувай у них руки. Ну ось, тепер руки у тебе точно як у моєї противної матері.
Герда плакала від радості.
- Мені не подобається, коли ти ревеш! – сказала маленька розбійниця. – Тільки тепер й треба дивитися весело. Ось, на тобі ще дві хлібини й окорок. Ти не будеш голодувати. І все це вона прив’язала до оленя. Потім маленька розбійниця відчинила двері, заманила усіх величезних собак усередину, перерізала своїм гострим ножем вірьовки і сказала північному оленю:
- Ну, біжи! Тільки дивись за маленькою дівчинкою!
Герда простягла маленькій розбійниці руки у величезних рукавицях і попрощалась. Північний олень помчав через кущі та через пні скрізь великий ліс, болотами, степами, так швидко, як міг. Вовки вили, круки кричали.
- Фут! Фут! – почулося з неба, і воно ніби зачхало вогнем.
- Ось моє добре північне сяйво! – сказав олень. – Дивись, як світить! – І побіг ще далі, не зупиняючись ні вдень, ні вночі.
Хліб був з’їдений, окорок також, і так вони дісталися Лапландії.
Історія шоста
Лапландка і фінка
Олень зупинився біля маленької хатинки. Дах спускався до самої землі, а двері були низенькі, що родина мала пролазити в них на животі, коли треба було увійти або вийти. Дома була лише сама стара лапландка, вона стояла і смажила при світі лойового каганця рибу. Північний олень розповів усю історію Герди, але спершу свою власну, бо вважав її значно важливішою. А Герда так задубіла від холоду, що й говорити не могла.
- Ах, ви мої бідолахи! – сказала лапландка. – А вам ще так далеко бігти! Доведеться подолати миль сто до Фінляндії, де Снігова Королева живе за містом і щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Я напишу пару слів на сухій трісці, паперу в мене немає, а ви віднесете її фінці, яка живе на півночі і краще за мене навчить, що треба робити.
Коли нарешті Герда зігрілася, наїлася і напилася, лапландка написала кілька слів на сухій рибині, наказала Герді добре її берегти, прив’язала дівчинку знову до спини оленя, і той поскакав далі.
- Фут! Фут! – лунало з неба. Цілу ніч сяяло чудове блакитне північне сяйво. Так дісталися вони Фінляндії і постукали по димарю фінки, бо дверей у неї не було взагалі.
Всередині було так жарко, що фінка була майже цілком роздягнена. Вона була маленька і смуглява. Фінка швидко стягла одежу з Герди, забрала рукавиці і чобітки, а то Герді було б надто жарко, поклала оленю на голову грудку льоду і почала читати, що було написано на сухій рибі-трісці. Вона прочитала тричі, доки не вивчила усе напам’ять і потім сунула тріску до казану з супом, бо риба годилася для їжі, а у фінки нічого не пропадало задарма.
Тут олень розповів спочатку свою історію, а потім маленької Герди. Фінка мружилася розумними очима, але не казала ні слова.
- Ти така мудра, - сказав олень. – Я знаю, ти можеш зв’язати усі світові вітри в одну нитку, коли шкіпер розв’яже один вузол – повіє добрий вітер, розв’яже другий – повіє різкий, а розв’яже третій і четвертий – зніметься така буря, що попадають дерева. Чи не даси ти для маленької дівчинки такого напою, який надав би їй силу дванадцяти чоловіків, щоб подолати Снігову Королеву.
- Силу дванадцяти чоловіків? – сказала фінка. – Я боюся, це не допоможе. – Тут вона підійшла до полиці, взяла великий скручений пергамент і розгорнула його. На ньому стояли якісь дивні письмена, і фінка читала їх так, що піт градом лив із чола.
Олень знову почав просити за Герду, а сама Герда дивилася на фінку такими зворушливими, повними сліз очима, що та знову замружилася, відвела оленя до кутка кімнати і, міняючи йому лід на голові, прошепотіла:
- Маленький Кай справді у Снігової Королеви і вважає, що він там із власної волі, і думає, і вірить, що це найкраще місце на світі. Але це тому, що у нього в серці сидить чарівна скалка і ще маленька крихітка – в оці, вони мають спочатку випасти, інакше він ніколи не буде людиною, а Снігова Королева назавжди матиме над ним свою владу.
- А ти не можеш допомогти чим-небудь Герді, щоб вона узяла гору над цим злом?
- Я не можу дати їй більше сил, ніж у неї є зараз. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба ти не бачиш, що і люди, і тварини їй допомагають? Адже вона босоніж обійшла півсвіту. Не від нас вона має свою силу. Вона – в її серці, в тому, що вона – миле невинне дитя. Якщо вона сама не зможе пройти у замок Снігової Королеви і вилучити з серця Кая ті скалки, ми нічим не завадимо. За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси туди дівчинку і посади біля великого куща, що стоїть на снігу вкритий червоними ягодами і не барися ані хвилинки, одразу ж поспішай повернутися сюди.
З цими словами фінка посадила Герду на спину оленя, і той побіг що було сили.
- Ай, я не взяла моїх чобітків! Ай, я без рукавиць! – скрикнула маленька Герда, помітивши це на лютому морозі. А олень не смів зупинитися, він біг, поки не дістався куща з червоними ягодами. Тут він посадив Герду, поцілував її прямо в уста, і по щоках тварини побігли великі блискучі сльози. І потім побіг, що було сили, назад. Бідна Герда залишилася одна, без чобіток, без рукавиць, посеред страшного, лютого, морозного фінського поля.
Вона щодуху побігла вперед. Назустріч їй линув цілий полк снігових пластівців, але вони падали не з неба, небо було зовсім ясне, і світилося північним сяйвом. Снігові пластівці неслися прямо понад землею просто на Герду і, чим більше наближались вони, тим ставали більшими.
Герда добре пам’ятала великі гарні сніжинки, одного разу вона бачила їх під збільшувальним склом, але ці були справді інші, більші і жахливіші, вони були живі; це були передові загони війська Снігової Королеви. Вони мали різну подобу. Одні нагадували потворних великих їжаків, другі – цілий клубок змій, що повитягували голови вперед, треті – маленьких товстих ведмежат із настовбурченою шерстю, всі були блискучо-білі. Всі снігові пластівці були живі.
Тоді маленька Герда стала читати молитву «Отче наш», а мороз був такий дужий, що вона могла бачити своє власне дихання. Ніби цілий туман стояв біля її вуст. Дихання ставало все густіше і утворилися маленькі ясні ангели, вони зростали все більше і більше, поки не торкнулися землі. Всі були в шоломах на голові і зі списами і щитами в руках, їх ставало дедалі більше і більше, і, коли Герда закінчила читати «Отче наш», навколо неї був вже цілий полк, вони вдарили своїми списами по страшних снігових пластівцях так, що ті розскочилися на сотні частин. А маленька Герда цілком впевнено і відважно рушила уперед. Ангели поплескали її по ногах і руках, і вона не так стала відчувати холод і швидко пішла до замка Снігової Королеви.
Але нам треба подивитися, що ж було в цей час з Каєм. Він і справді не думав про Герду і найменше про те, що вона стоїть ззовні замку.
Історія сьома
Що відбувалося в замку Снігової Королеви і що сталося потім
Стіни замку Снігової Королеви збудувала метелиця, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було більше сотні зал, наметених віхолами, найбільша тяглася на багато миль. Все це освітлювалось північним сяйвом, і зали були такі великі, пустинні, такі крижано-холодні і блискучі! Веселі розваги ніколи не заглядали сюди; ані тобі маленького ведмежого балу, де під музику завірюхи білі ведмеді ходили б на задніх лапах і мали гарні манери, ні маленької вечірки з хляпанням губами і плесканням лап, ні маленької крихітки званої кави з запрошеними панночками-лисичками; пустинні, великі і холодні були зали Снігової Королеви. Спалахувало і світило північне сяйво, так точно, що можна було розрахувати, коли світло збільшиться і коли зменшиться. Посередині пустинної безкрайньої снігової зали стояло замерзле озеро. Крига тріснула на тисячу шматків, але кожна грудка була так схожа на іншу, ніби це було витвором мистецтва. Посередині озера сиділа Снігова Королева, коли була вдома. Вона казала, що сидить на дзеркалі розуму, єдиному і найкращому дзеркалі в світі.
Маленький Кай зовсім посинів, навіть майже почорнів від холоду, але не помічав цього, - поцілунки Снігової Королеви зробили його нечутливим до холоду, а його серце було майже як грудка льоду. Кай ходив і збирав деякі гострокутні крижинки, які він складав всіма можливими способами, так, якби хотів цим щось сказати. Це було так, якби ми мали маленькі дощечки і складали з них фігури, це називається китайською грою. Кай також брав і складав різні вишукані фігури, і це називалося гра крижаного розуму. В його очах ці фігури були цілком відмінними, а складання їх – найважливішою справою. Це діяла та скалка, що сиділа в його оці. Він складав і малюнки, і слова. Але ніколи не міг знайти, як скласти ті слова, що хотів – слова «Вічні істини» (датською це – одне слово, як і Снігова Королева. Датчани люблять довгі слова).
Снігова Королева сказала йому:
- Якщо ти складеш ці слова, ти будеш сам собі володар, і я подарую тобі весь світ і пару нових ковзанів. – Але йому не щастило. Тепер я полечу далеко до теплих країв, - мовила якось Снігова Королева. – Подивлюся в чорні казани. – Так вона називала кратери вогнедишних гір – Везувію і Етни. – Я побілю їх трохи. Це добре буде для лимонів і винограду.
І вона полетіла, а Кай залишився один у багатомильній великій порожній залі, дивився на грудку льоду і думав, думав так, що голова тріщала. Він сидів такий заціпенілий і спокійний, що здавалося, що замерз на смерть.
У цей час маленька Герда входила у величезні ворота, пробиті буйними вітрами, але вона читала вечірню молитву. Вітри повтіхали і лягли, ніби захотіли спати. Вона ступила у велику пустинну холодну залу – і побачила Кая. Вона пізнала його, кинулася йому на шию, крикнула, так і тримаючи його:
- Кай! Милий маленький Кай! Невже я знайшла тебе!
Та він сидів цілком спокійний, непорушний і холодний.
Тоді заплакала Герда жаркими сльозами, вони впали йому на груди, досягли його серця, розтопили лід і знищили чарівну скалку усередині. Кай глянув на Герду, і вона заспівала псалма:
Чудові троянди ростуть на долах,
Там Святе Немовля нам відкрите в словах.
Тоді Кай кинувся в сльози і плакав так, що скалка викотилась з очей, він пізнав Герду і зрадів.
- Герда! Мила маленька Герда! – Де ти усе-таки була так довго?
І де був я сам? – він оглянувся навколо. – Я к тут холодно! Як тут безмежно і пусто!
І він міцно притулився до Герди!.. А вона сміялася і плакала від радості з такою благодаттю, що самі крижинки від радості пішли кругом і коли стомилися, і повлягалися, то створили літери, на які він подивився скоса і упізнав ті самі, які, за словами Снігової Королеви, дадуть йому право бути власним господарем і отримати цілий світ і пару нових ковзанів.
І Герда поцілувала Кая в обидві щоки і ті закрасувались, поцілувала його в очі, і ті засвітились, як її власні, поцілувала його руки і ноги, і він знову став бадьорий і дужий. Снігова Королева могла повертатись додому: лист його визволення лежав написаний блискучими крижинками.
Кай з Гердою взяли один одного за руки і минули великий замок. Вони говорили про бабусю, про свої троянди на даху і, де вони проходили, там втіхали вітри і пробивалося сонце крізь хмари. Коли ж вони дійшли до куща з червоними ягодами, то там стояв північний олень і чекав на них. Поряд з ним була молода олениха, її вим’я було повне молока. Вона напоїла ним малят і поцілувала їх в губи.
Кай і Герда поїхали спочатку до фінки, відігрілися в її жаркій кімнаті і дізналися шлях додому. Потім поїхали до лапландки. Вона пошила їм нові плаття, полагодила сані.
Олень з молодою оленихою скакали поруч, проводжаючи до самого кордону Лапландії, де вже кінчався сніг. Тут Кай і Герда попрощалися з оленями і лапландкою.
- Прощавайте! – Сказали всі разом.
Почали цвірінчати перші маленькі пташки, розпускалися бруньки, зеленіли дерева. З лісу назустріч ним виїхала дівчина верхи на розкішному коні, якого Герда пізнала (він колись віз її золоту карету), в яскравій червоній шапочці на голові і з пістолетами за поясом. Це була маленька розбійниця, їй надокучило жити вдома і захотілось на північ, а потім, якщо не сподобається, то і в інші краї. Вона відразу пізнала Герду, а Герда її. Зустріч була радісною для обох.
- Ну і гаразд ти, хлопець, блукати! – сказала вона маленькому Каю. – Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб за тобою бігали на край світу!
Але Герда погладила її по щоці і спитала про принца та принцесу.
- Вони подорожують іноземними країнами. – Відповіла маленька розбійниця.
- А ворон? – спитала маленька Герда.
- Лісовий ворон помер. Вірна кохана залишилася вдовою і ходить з чорною шерстинкою на нозі; вона гірко жаліється на долю, але все це пусті балачки. Ти краще розкажи, що було з тобою, як ти його відшукала.
І Герда та Кай розповіли їй разом.
- І снеб снап сноре баселоре! – Сказала дівчина і, потиснувши їм руки, обіцяла побувати в них, якщо коли-небудь буде їхати через їх місто. Вона помчала далі, у далекий світ.
Кай і Герда йшли, рука об руку, і по дорозі, де вони проходили, була чарівна весна, зелена і квітуча. Ударив церковний дзвін, вони упізнали високі башти, велике місто, в якому жили. І вони пішли туди у напряму бабусиних дверей, потім нагору сходами, до кімнати, де все стояло на своїх місцях і годинник сказав «тік-так», і повернулася стрілка.
Але коли Кай і Герда увійшли у двері, то помітили, що стали дорослими людьми. Троянди цвіли і заглядали з дощової ринви прямо у відчинене вікно, там стояли і їхні дитячі стільчики. Кай і Герда сіли, кожний на свій, і взяли одне одного за руки. Холодну, порожню велич володінь Снігової Королеви вони забули, як важкий сон. Бабуся сиділа у божому прозорому сонячному сяйві і голосно читала із Біблії: «Якщо не будете, як діти, не увійдете до Царства Небесного!» (Мф., 18, 3 - перекладач).
Кай і Герда подивились одне одному в очі і зрозуміли, про що йшлося в тому днедавньому Псалмі:
Чудові троянди ростуть на долах,
Там Святе Немовля нам відкрите в словах.
Так сиділи вони обоє, дорослі, але усе-таки діти, діти серцем, а це було літо, тепле, благословенне літо.