як можна отак,
нібито безвідповідально,
навіть не знаючи його імені,
обіймати своїми морськими ледь солодкуватими хвилями,
на кінчиках з присмаком кориці
чи то пак цинамону,
ховати в глеках і плетених корзинах
його голос,
який так грайливо і фатально визирає час від часу, залишаючи на стінах дивне
мережане марево,
яке, здавалося б, від одного
лише подиху може розвіятись, щезнути,
розтанути, втонути,
раз і назавжди розчинитись в глухій стіні,
яка уже вкотре віддаляє мене від твоїх думок,
якщо взагалі
"я" і "твої думки" - хоч на один міліметр сумісні речі .
як ти і ота музика,
яка вистукує свої вальси перетинками моїх артерій,
відмерзлих від нелюбові і
холодного північного вітру,
який завше дорогою від мого дому
забуває усі ті слова,
які я так по-божевільному безпритульно
хотіла спакувати поміж листків
твоїх улюблених жовтих квітів, зів'ялих,
безпорадно залишених напризволяще,
солодкий спомин про
зустрічі
обличчя
вулиці
газети
вікна
музику,
які минули
та лише щовечора, разом з першими молочними зірками
окутують тебе у своє сяйво спогадів.
їх не спалиш, не порвеш, не викинеш, не розіб'єш.
можна лише відправити.
відіслати.
чимдалі