Все колись закінчиться.
Вічного, нічого не буває.
Але знаєш, колись я думав зовсім по іншому.
Я жив мріями. Про тебе, про наше спільне.
Не замислюючись, про те, що все рано чи пізно скінчитися.
І взагалі, тебе я більше не побачу...
Ще я замітив одну річ. Можливо тільки про себе.
Коли щасливий, навіть не думаєш або не хочеш, про зворотну сторону всього цього.
Казалось, що ти будеш поряд, завжди.
Навіть не думаючи про те, що насправді, все що можить залишитися,
то це спогади, тих вічних, солодких, спільних моментів з тобою разом.
І ось, уже тільки тепер, тоді, коли немає вже нічого
Сидячи в малесенькій кухні і викурюючи вже другу цигарку поспіль.
Ввечері, на самоті.
Вдивляешся в нічне небо, нічного міста, якого не бувае вдень.
Химерні ліхтарі, освітлюють вузенькі вулички, пусті, без нас.
В голові перебираючи свої спогади, починаєш розуміти, все.
Вдивляючись у далекі, яскраві зорі, як Вона.
Така далека.