Відкриваються нові частинки. Добралися уже до кварків. Закриваються портали в нові світи, бо хтось забув, що двері можливостей не можути бути відкритими навстіжень довго. Ми маємо квитки у один кінець, а значить треба взяти лише необхідне і вчасно зробити cheсk-in.
Чекати не будуть. Не запізнюйтесь. Наступний зореліт невідомо, коли прибуде. Займайте місця, вмощуйтеся зручніше.
-- Що ви все пишете, пане? Отямтеся! Зазирніть у вікно. Виставу грають за вашим сценарієм.
-- Гадаєте?
-- Впевнений.
-- Але ж я -- фантаст, абсурдист. Не більше.
-- Але і не менше. І цього досить. Вам мало Бредбері? Усі його страхи стали втілюватися, а він ще не встиг померти.
-- То що ж робити?
-- Престаньте писати! Бо вже і ми скоро будемо не лише глядачами. В цьому театрі абсурду все більше і більше ролей. Він, як те тісто, що піднялося в діжі та витікає з-під гніту.
-- Маєте рацію, мій випадковий друже. Тоді я краще писатиму саги, балади, коани чи хайку в чотири руки.
-- Думаю краще пишіть аквареллю по шовку або портрет Доріана Ґрея кокосовою олією на шагреневій шкірі.
-- Ні, я напишу Адажіо Паганіні для Оркестру Берлінської Філармонії.
-- Добре, пишіть. Але прошу Вас, пане, більше жодного рядка українською!
Весна. Вибухає бруньками Сирецький Гай і Репяхів Яр. Зеленіє підсоння і прилітають бузьки. Врешті усе у нас буде добре. Почайна лоскотатиме Кмитів міст. У природи закінчиться сніг, а в русинів піст. Старі Боги посміхнуться та полягають спати.