В нарзане или в кофе смочив губы,
Дожёвывая свежий бутерброд,
Великие и важные, сугубо
Вы любите Отчизну и народ.
Народа слышите пророческие думы,
Его тревогой ваши души рвет,
Когда потеете за модным гарнитуром,
В руках сжимая толстый кошелек.
Нет, не шуты вы и не лицемеры, –
Ничтожного презреньем не убить, –
И свой народ вы любите безмерно
(Его лишь в меру выгодно любить).
За плату вы влюбленные в идею,
И умно морщите свой толстый жирный лоб...
Кто приручил вас, гордые Антеи?
Куда от матушки-земли вас унесло?
Кто ваш народ? Его судьба какая?
И корни он куда свои пустил?
И чьи могилы в поле причитают,
Стеснительно по селам походив?
Хоть раз услышьте, умники-вандалы,
Ничтожные рабы циничных благ,
Тарасова гора ведь закричала,
На спину ветру приналяг:
– Нет Украины на зеленом шаре!
Но и второго нет, увы, Днепра!...
26.VI.1963
Василий Симоненко.
ПРИРУЧЕНИМ ПАТРІОТАМ
Обмивши губи в нарзані чи в каві,
Дожовуючи свіжий бутерброд,
Ви стаєте великі й величаві
І любите Вітчизну і народ.
Ви чуєте народні віщі думи,
Його тревоги берете в серця,
Коли потієте у черзі за костюмом,
Затиснувши в долоні гаманця.
Ні, ви не блазні, ви не лицеміри —
Нікчемного презирства не убить,
І свій народ ви любите без міри,
Коли у міру вигідно любить.
За плату ви закохані в ідею
І зморшки морщите на ситому чолі…
Кому ж ви служите, приручені Антеї,
Відірвані від матері-землі?
Хто ваш народ? Яка у нього доля?
Куди його коріння проросло?
Чиї могили стогнуть серед поля,
Забрівши здичавіло у село?
Хоч раз почуйте, грамотні руїни,
Нікчемні слуги чорного добра,
Як обіпершись вітрові на спину,
Кричить Тарасова гора:
— Нема на світі України,
Немає другого Дніпра!..