Така вже зла та гірка доля,
Що нас з тобою розвела.
Багато знаю в світі горя,
Але багато і добра.
Коли я мед з твоїх цілунків
Збирав, я долю прославляв,
Сердечних, ніжних подарунків,
Тих слів твоїх я так чекав.
Чекав коли наступить вечір,
Коли з тобою буду знов,
Долоні теплі знов на плечі
Ти покладеш, червону кров
Мені даси ти, як тому, хто
Безсилий пав від тяжких ран
І вже однаково йому, що
У нього передсмертний стан.
На долю ми це все звертаєм:
Коли негода, біль, журба,
Коли безмірно ми страждаєм,
На серці раненім тяжба.
Один лиш крок не доступили
До цілі, що у двох ішли.
З тобою ми не зрозуміли,
Що мати щастя ми могли.
Коли слова лилися ніжні
У нас у двох – немов ріка,
Духмяні коси ніжні, свіжі
Моя все пестила рука.
Ти шепотіла: «Милий, любий».
Від слів твоїх я завмирав,
І цілував я ніжні губи,
З очей твоїх росу збирав.
Солоними були ті сльози,
Солодка та була любов;
Духмяні ті червоні «рози»,
Але тернисті й колють знов.
Зі мною ти б була щаслива,
Але себе в полон здала:
Тебе та сильна стужа злива
Холодним градом обдала.
Те місце ти тоді шукала,
Де завжди сонця світ і радість,
Але в немилість ти попала,
Тепер на серці тільки тяжкість.
Блакитні очі, плавні рухи;
Твоїх пісень я покохав
Чарівні та веселі звуки.
Почути їх я так бажав.
Все гарне так минає швидко:
Сумне завжди нас стереже.
Жадане все було так близько,-
Його лиш пам'ять збереже.
То ж не забудь мої цілунки,
То ж пам’ятай мої слова.
Душевні, теплі ті стосунки,
Ти, щоб, кохана, зберегла.
*********************************************************