Поруч занадто далеко…
Пів на п”яту... Ранок ще такий вразливий. Він загорнувся у напівсонний туман і здається немовлям, мирно сплячим в колисці буття. Прокидаюся відразу, дивлюся у вікно, розумію, що ти занадто далеко, що ти, як туман, який не можна обійняти, не можна утримати. Але тебе можна відчути поруч, коли тиша ще безмежна, коли ні один звук, ні один рух не стривожили ії білої первозданності. Ти був мені братом, сином і другом. Ти завжди був поруч занадто далеко. А коли ти став напівсонним туманом мого самого раннього ранку, нічого не змінилось. Ти, як завжди, поруч занадто далеко. Ось тільки не обійняти. Не втримати. Не зупинити. Можна тільки відчути тебе, зазирнувши за межу. Я знаю, що ти є. Десь поруч занадто далеко.
Одного разу мій сірий туманний ранок зігрів сонячний промінь. Нажаль, ти не побачиш його. Не відчуєш його тепла і світла. А я зігріваюсь в ньому. Промінь не можна обійняти, не можна утримати, не можна зупинити, він теж, як туман, поруч занадто далеко. Він став мені дуже близьким. Ніхто і ніколи не замінить тебе, але... я жалкую, що ти не зігрієшся в його теплі. Кожного ранку, коли ні один рух, ні один звук ще не порушують блаженної тиші, мені тепліше дивитись на те, як місто огортає напівсонний туман. А потім знову чекати, коли теплий промінчик зігріє мої думки, і якщо день видасться сонячним, він буде зі мною, аж поки сон знову не поглине мій мозок. Я відчуваю – він поруч. Поруч занадто далеко.
*************
Половина пятого. Утро еще так уязвимо. Оно укуталось в полусонный туман и кажется младенцем, мирно спящим в колыбели мироздания. Просыпаюсь сразу, смотрю в окно, понимаю, что ты слишком далеко, что ты, как туман, который нельзя обнять, нельзя удержать. Но тебя можно почувствовать рядом, когда тишина еще безмежна, когда ни один звук, ни одно движение не потревожили ее белую первозданность. Ты был мне братом, сыном и другом. Ты всегда был рядом слишком далеко. А когда ты стал полусонным туманом моего самого раннего утра, ничего не изменилось. Ты, как всегда, рядом слишком далеко. Вот только не обнять. Не удержать. Не остановить. Можно лишь чувствовать тебя, заглянув в запредельность. Я знаю, что ты есть. Где-то рядом слишком далеко.
Однажды мое серое туманное утро согрел солнечный луч. К сожалению, ты не увидишь его. Не почувствуешь его тепло и свет. А я согреваюсь в нем. Луч нельзя обнять, нельзя удержать, нельзя остановить. Он тоже, как туман, рядом слишком далеко. Он стал мне очень близок. Никто и никогда не заменит тебя... но, я жалею, что ты не согреешься в его тепле. Каждое утро, когда ни одно движение, ни один звук еще не нарушают блаженную тишину, мне теплее смотреть на то, как город окутывает полусонный туман. А потом снова ждать, когда теплый лучик согреет мои мысли, и если день выдастся солнечным, он будет со мной, пока сон снова не поглотит мой мозг. Я чувствую – он рядом. Рядом слишком далеко.