Мабуть моя історія не буде новою, оригінальною чи дуже захоплюючою. Але я б хотів поділитися нею з вами. Що ж почну з початку. Мене звати Ян і я живу на землі вже 12 років. У мене є… у мене був друг Саня. Коли ми познайомилися Саня був веселим чуваком, який любив всілякі приколи і завжди мав з собою валізу сальних жартів. Через ці жарти мені нерідко доводилось червоніти… подумки. Ми проводили купу часу разом, гуляли в парку, лякали там дівчат, вистрибуючи на них з кущів, грали в футбол, дивились разом фільми. Він читав мені книги і ділився своїми проблемами й секретами. Кожного вечора, як він повертався з роботи я розказував йому як пройшов мій день, і як сильно я за ним сумував. Думаю, він мене розумів, на відміну від усіх інших.
На вихідних до нього приходили його друзі. Вони намагалися говорити зі мною, просили аби я з ними поспілкувався, та я не хотів цього. Для мене існував лише Саня, а всі ті люди, що потрапляли у наш дім по суботам і покидали його лише в неділю, були мені чужими. Щоправда серед них була одна дівчина,яку я запам*ятав на завжди. Мабуть тому що вона дуже подобалась моєму другові, а ще через те що вона єдина не намагалася доторкнутися до мене. Коли нам випадала нагода побути удвох вона лише читала мені цитати з своїх улюблених книг та висловлювала власні гіпотези щодо того як виник Всесвіт, або чому у Сонячній системі 8 планет. Мене забавляла її дивна манера вести розмову і її нестримний потік думок, який важко було зупинити.
Так все і тривало: розваги, прогулянки парком, Санькині приколи, його друзі, та дівчина. Поки одного ранку Саня не прокинувся і не пішов на роботу. Я стягнув з нього ковдру, намагався розбудити його та все було даремно. Минулого вечора я бачив, як він засаджував собі у руку якусь штуку, здається це називається шприц. Зазвичай люди роблять таке, коли чимось хворіють, або щоб не захворіти. Мені і в голову не могло прийти, яку страшну річ тоді зробив мій друг. Це повторювалось майже кожного дня. Він не ходив на роботу, забув про мене, у нього вже не було друзів, тільки дівчина пробувала допомогти, та він опирався їй. Тому Вона пішла і більше не поверталася . Дивно, як лише за декілька місяців Саня з життєрадісного приколіста міг перетворитися у того, ким він був тоді. У бліде, нездорове, одержиме створіння, яке потребує лише одного.
З кожним днем мій друг все більше і більше вгрузав у те багно, в яке вляпався. І мені від того ставало усе гірше, бо я ніяк не міг допомогти. Це продовжувалося вічність. Він вже не міг висвободитись. Я знав, надіятись на краще немає сенсу, та я не полишав надії, що трапиться чудо й усе знову повернеться на свої місця. Але цього не сталося… Через пів року від того фатального вечора , після якого Саня забув про все, мого друга не стало. Занадто багато він собі дозволив, не розрахував…
Я довго плакав над його бездиханним тілом, і ще довше над його могилою. Після дня його смерті я буваю там кожен день. Зриваюся з повідка, на якому мене водить дівчина (вона все ж повернулася, але надто пізно) і біжу на кладовище, аби побути декілька годин з ним. Забув сказати, що я собака. Пес Ян без породи – звичайний дворняга, мабуть за це Саня мене і любив. Зараз я живу з дівчиною. Вона взяла мене до себе, з нею добре. У цієї персони простора квартира (є де розігнатися), я гарно харчуюся і необділений турботою. Все прекрасно, все що тільки потрібно звичайній собаці у неї є. Я встиг її полюбити.
Завтра ми знову підемо до парку, і знову я зірвуся з повідка, та не побіжу на кладовище, а кинуся під колеса якійсь вантажівці. Сподіваюсь, після цього я зустрінусь з Саньою і буду з ним довіку. Адже «ми відповідаємо за тих, кого приручили», - його слова за нашої зустрічі. Якщо мені не вдалося вберегти його тут, то може хоч там, де він зараз я зможу його захистити.