Ринда

               
                Етюд

   Іду якось цим літом суботнього дня центром нашого міста. Наді мною ласкаво  сонечко сяє, у блакитному небі пропливають білопінні хмаринки, поруч мене красуються-милуються чепурні будинки, і на душі в мене, як завжди, коли буваю тут, урочисто. Урочисто тому, що йду ж у центрі міста, де завше красиво й величаво… Раптом бачу проти пам’ятника Шевченку якийсь гурт. Звідти по всій центральній вулиці лине гучний гомін і сміх. Отож підходжу до того гурту й бачу таке.
   Посеред гурту, що розташувався колом, вільне місце, де тупцюється трійко чоловіків – двоє молодих і один пристаркуватий. У кожного з цієї трійки на грудях – лист паперу з написом “Ринда”, на спині – лист з написом “Передплачуйте газету “Ринда”. В руках у кожного з трійки – порожня каструля і металева ложка. Всі троє стукотять ложками об каструлі, вигукуючи заклики до гурту, щоб передплачували газету «Ринда». Придивившись, взнаю цю трійку. Це – редакція однієї з наших міських газет. Підстаркуватий – головний редактор, молоді – відповідальний секретар і коректор. Отже, бачу наяву майже всю редакцію “Ринди”, куди мені іноді доводиться звертатися з питань реклами від нашої фірми. Сяйнула думка: “Мабуть, не від гарного життя у такий чудернацький спосіб рекламують хлопці свою газету”. Та ще не встигла згаснути ця думка, як почулись вигуки з гурту:
   – Продалися пройдам, а тепер закликаєте передплачувати вашу газету!
   – А що воно за слово таке – ринда?
   – Та це – підвісний інструмент такий на судні, щоб сигнали подавати.
   – На судні?.. А в нашому селі свиней так звуть – ринда!
   – Свиней? Тож ця свиня сама й дає нам сигнал! Люди, бийте оцю продажну ринду!
   За цим вигуком декілька молодиків з гурту підскочили до редакційної трійки, вирвали з рук каструлі з ложками, потім кожному з трійки наділи на голову каструлю й почали гамселити по каструлях ложками. Горе-газетярі ледве вирвались з гурту і, залишивши свій посуд, майже бігцем подалися центральною вулицею. Молодики стукали їм услід ложками об каструлі і скандували: “Рин-да – ду-рин-да!” Дехто з гурту свистів.
   Всю мою урочистість як рукою зняло. На серці стало тужно. В голові начебто дзвеніло – “рин-да, рин-да, рин-да…” Зненацька спало на думку: “А що, як ми всі наразі наче оті ринди, які землю риють?..” Саме в цей час, ніби в унісон моїм думкам, на дзвіниці міського собору вдарив важкий дзвін, немов на великому кораблі ринда. І полетіли тужні дзвони вдалечінь…