4 ранку, тиша, місто спить за вікном та й мені краще було б спати. Та щось не склалось у нас сьогодні зі сном. То все думки морочать мені голову. Думки,думки,думки..Де їх стільки береться? Я вже десять разів починала писати, і десять разів стирала. Бо думок стільки, не знаєш за яку зачепитись. Але певно все ж ця. Я ж пишу про те,що на душі. А знаєш,що на душі? А там тиша і самотність. Просто втомилась та душа весь час посміхатися і запевняти себе, що вона щаслива, що все в неї добре. До біса позитивне мислення, дам душі волю, хай насумується до ранку. А завтра все вже буде добре, обіцяю.
Чого ж так сумно? Одиноко, страшенно одиноко. Друзі, а хто де, у всіх своє, але все ж друзі є. Сім’я, та це є, поруч. Але все одно не те. Я точно знаю, що не одна така. Багато нас таких, наче не самі, поруч люди, а самотньо, хоч на місяць вий. «Мужика тобі треба» - каже знайомий. Ти ба, мужика. Та якби достатньо було мужиків. Мужики є , а Його одного нема. «Принца їй подавай» - іронізує все той же знайомий. Та ну їх, тих принців, мені б кохання, щирого кохання. Хехе, та я багато хочу. Але я вірю в нього, вірю що воно є. «Гиги, ще скажи що в Діда Мороза віриш» - підколює все той же знайомий. В Діда Мороза ні, а в кохання вірю. Десь воно точно є. І воно мене знайде. І тебе знайде. Тільки треба сильно вірити. Всім кохання!