Патіо в’язниці Санте
Ні, це не передчуття леза, що відокремить мене від мене,
чи передчуття того, у що ніхто не вірить.
чому судилось – збудеться все,
і цього доволі.
Але весь рід людський спить цієї години,
світанок за стінами патіо побачить лише
сумнозвісних свідків,
солодким шумом замовкне кров моя,
стану не людиною і не сухим деревом,
і навіть не світлом у вікні,
бо не буде ніяких вікон,
а лише темрява. Крадькома на підлогу дивлюсь,
на людей що сплять ще цілими.
Ні, це не передчуття смертної кари, хвилин жаху,
які вдеруться в мозок бичами,
у вічності миті падіння трикутника леза*,
чи передчуття, що все буде зовсім не так,
ні, не крик, якому марно лунати.
Барабани публічної смертної кари,
покаянній процесії між двома сірими лавами,
і рот, що кричить моє ім’я
собачою мовою звірячих очей,
і сонце – невтомний глядач глядачів,
і бути мужнім бо так потрібно,
зачинити двері для страху і сорому
марної молитви, що як знущання чи то як блюзнірство,
крові кров і жертви жертв,
роздирай себе тисячами рук.
Ні, ця тиха ніч одкровення,
Ця гола шия ще не для ката – для всіх.
(* - мається на увазі ніж гільйотини.
Це певно найбільш моторошний вірш Хуліо Кортасара. Вибачте, що я його переклав… Даруйте мені за це.)
Оригінал:
Appel rejete
Patio de la prision de la Sante
No es la prevision del filo que me apartara de mi mismo,
ni la sospecha cientificamente desmentida del despues.
Lo que venga vendra,
Y no vendra, y es mucho.
Pero que toda la raza este durmiendo a esta hora,
que el patio al alba con paredes
no contenga mas que a los infames testigos
que callaran el ruido dulce mi sangre,
que no haya verdaderamente un hombre ni un arbol,
ni siquiera luz en la ventana
porque no habra ventanas,
que esto vaya a ocurrir entre sombras furtivas y miradas al suelo
mientras mi raza duerme cerca de este pedazo de si misma.
No, no es la prevision del boca abajo, el infimo terror
que me reventara los nervios como latigos
en esa eternidad en que el triangulo desciende,
ni la sospecha de que todo puede no acabar ahi,
ni el grito que por su sola cuenta me abrira estupidamente la boca.
Pienso en tambores enlutados,
en una procession penitencial entre dos olas grises
de punos y de bocas vomitando mi nombre,
en ojos como lenguas, en unas como perros,
la raza ahi, y el sol, infatigable espectator de espectadores,
y poder ser valiente para algunos, y creer
que ese balcon cerrado guarda una lastima y un rezo,
unido en la irrision y la blasfemia,
sangre de sangres, victima de victimas,
despedazado por mi mismo en cien mil manos.
No este trance de sorda madrugada,
este cuello desnudo para nadie.