Був чорний небосхил світліший ніг
І злитися із тьмою він не міг
У вечір той обабіч нашого вогню
Побачили ми чорного коня.
Нічого не пригадую чорніше
І як вугілля були ноги в нього лише.
Він чорний був як ніч, як пустота
Він чорний був від гриви до хвоста.
Але чорніша – та по іншому була
Спина, що ще не звідала сідла.
Він непорушний був. Здавалося, що спить.
Лякала чорнота його копит.
Він чорний був і тінь не відкидав.
І в сутінках темніший не ставав.
Такий, як ночі темної імла.
Такий, як голка всередині є сама.
Він чорний, як дерева на шляхах.
Він чорний, як в сліпого на очах.
Як яма під землею де зерно.
Я думаю: в душі в нас так чорнО.
А все-таки темнів він на очах.
І ніч була – безодня – чорний прах.
До нас не наближався ні на крок.
Біліли його очі наче рок.
Він був неначе чорний негатив
Навіщо ж він свій біг призупинив,
Між нами простояв він до світанку?
Навіщо не відходив він до ранку?
Навіщо дихав важко і чого хотів?
Навіщо тирсою в пітьмі він шурхотів?
Навіщо чорне світло випускав з очей?
Він вершника шукав серед людей.