А. Секретарьов, „Резонанс”, 31 жовтня 1990 р., с. 1-2.
ПОВЕРНИСЯ, ВІННИЦЯ, ОБЛИЧЧЯМ ДО СЕЛА.
Пам'ятаю, як під час вечірної прогулянки по місту, коли ми з друзями обговорювали наболілі проблеми вінницького життя, хтось із співбесідників доречно зауважив: — «Що ви все — Вінниця та Вінниця? Ось ми зараз пройдемо з п'ять кілометрів по прямій, і, Вінниця скінчиться, а далі на сотні кілометрів підуть поля та села. Отам і шукайте корені всіх проблем».
Дійсно, що таке Вінниця? — порівняно невелике місто, яке ніколи не було значним осередком промислової, наукової, економічної або політичної діяльності. Зате оточують його неосяжні простори родючих грунтів. Саме вони з давніх-давен і були головним багатством регіону.
Ось цікава подробиця з подільської історії: 750 років тому, під час татарської навали, наших предків, як повідомляє «Руський літопис», рятувало те, що «зоставили їх татари, щоб вони їм орали пшеницю і проса».
Взагалі, економічна історія Поділля—це перш за все історія розвитку сільського господарства і, як наслідок, — супроводжуючих галузей ремісництва і промисловості.
Саме в такому напрямку, особливо на межі останніх століть, розвивалося і господарство нашого міста. Але за останній період ця традиційна орієнтація значно змінилася. Відсталість колгоспного устрою землеробства, з явними рисами феодалізму — з одного боку і прагнення міста бути причетними до технічного прогресу — з другого, привели до парадоксальної ситуації. В Вінниці, що є центром потужвого аграрного регіону, найзначніші підприємства і вузи, найпрестижніші професії — майже всі вони не мають безпосереднього відношення до, так би мовити, сільськогосподарського бізнесу. Я навмисно вжив цей ринковий термін, адже саме на порозі ринку ми стоїмо сьогодні. Пропоную читачеві познайомитись з діловим життям міста в найближчий до нас за часом ринковий період і переконатись, що саме аграрний бізнес був тоді головною пружиною економічної діяльності.
Вінниця початку ХХ сторіччя.
Населення міста дорівнювало приблизно 50 тис. осіб.
Серед промислових підприємств, найзначнішими були три.
Завод по очистці бурякового насіння (сучасний насіннєвий завод), заснований у 1899 р. німецьким акціонерним товариством «Раббетге і Гізекке», мав найсучаснішу на той час технологію. В 1913—14 рр. тут було оброблено 309386 пудів насіння. Вінницький суперфосфатний завод було побудовано в 1912 р. німецькими ж спеціалістами, але на кошти місцевого акціонерного товариства, це було одне з найперших подібних підприємств у царській Росії. В 1913—1914 рр. завод виробив мінеральних добрив на суму 678987 крб.
Машинобудівелький завод Львовича (сучасний завод тракторних агрегатів), споруджений в 1880 р., виготовляв машини для цукрових та винокурних заводів, ливарні вироби з чавуну та міді, соломорізки, кінські приводи, устаткування для млинів та інші с.- г. машини.
Отже, всі три найголовніші підприємства міста працювали на аграрія, причому саме в цю галузь вкладались іноземні капітали і технологія.
Щоб доповнити загальну картину, приведу перелік решти вінницьких промислових закладів розташовуючи їх по мірі спадання розміру щорічного прибутку (дані 1910 р.)
- сірникова фабрика Франковського;
- пивоварний завод братів Вахнєвських;
- цегельний завод Мар'яновського;
- Вінницький силікатний завод на Замості;
- шкіряний завод Гордзієвського;
- махорковий завод Дунаєвича;
- цегельний завод Мар'яновського і Райгенбаума;
- тютюнова фабрика Зільберштейна;
- лісопильний завод Братів Нижніх;
- млин графа Гейдена;
- млин Шварца.
Як бачимо, місто виробляло товари загального вжитку, але внаслідок того, що більшість населення мешкала в сільській місцевості, головним споживачем продукції був той же аграрій. Підтверджує це і реклама тих часів:
«Вінницький силікатний завод на Замості бере на себе покриття дахів різноманітних сільсько-господарських споруд...».
В 1899 р. в місті було засновано «Подільське товариство сільського господарства та сільськогосподарської промисловості». Його головною метою було впровадження, сучасної технології землеробства. Для цього закладалися дослідні поля як на поміщицьких, так і на селянський землях. Селянин, який давав згоду на таке співробітництво, безкоштовно одержував насіння і добрива найбільш придатні для його грунтів. Врожай вважався власністю селянина, але за це він повинен був вести хазяйство згідно вказівок Товариства і в кінці року подати звіт про свою діяльність. Крім цього, Товариством було створено хімічну лабораторію, на обладнання якої було виділено 2000 крб., довідкове інформаційне бюро, бюро кваліфікації насіння. В 1910 році Товариство налічувало 492 члени, головою його був граф А. І. Тишкевич, секретарем — агроном А. Л. Любанський.
Великого розвитку набувала і с.г. наука. В 1888 р. було засновано дослідно - селекційну станцію при Уладівському цукровому заводі — найперший в країні науковий заклад по вивченню цукрового буряківництва. Тут працювали найкращі на той час фахівці світового рівня. В 1910 році сорт цукрового буряка, виведений на цій станції, випередив по врожайності 14 найкращих сортів закордонних фірм.
Для сучасного вінничанина, що за останні роки «вдарився» в дачне будівництво, гадаю, цікаво буде знати, що в ті часи і приміське хазяйство давало чималі прибутки. Мешканці Старого міста і Садків (сучасний Свердловський масив), що займалися бджільництвом, застосовували в хазяйстві «вулики нової системи «шестерня», яка по своїй продуктивності зайняла перше місце на всесвітній виставці в Америці».
В Вінницькому повіті налічувалося близько 400 тисяч плодових дерев, значна частина їх знаходилась в приміській зоні. Більша частина врожаю (близько 200 тис. пудів) вивозилася в Петербург і Варшаву. Загальний оборот по вивозу фруктів в Вінниці і повіті досягав в 1910 році суми близько 400 тис. крб.
Сподіваюся, що вищесказаного досить, щоб мати уяву про стан ділового життя Вінниці тих часів, коли в Російській імперії після скасування кріпацтва почався поступовий перехід від феодалізму до капіталізму. Тепер звернімося до сучасності.
«Зато мы делаем ракеты».
Спочатку цифри. Наведемо обсяги товарної продукції за 1988 рік по галузях вінницької промисловості і по головних підприємствах цих галузей (в млн. крб.).
Хімічна промисловість —123;
— хімічний завод —122 (близько 70% продукції заводу становлять миючі засоби).
Машинобудування і металообробка — 765;
- ВО «Жовтень» — 143;
- ВО «Маяк» — 124;
- ВО «Термінал» —111;
- ДПЗ-18 — 81;
- з-д тракторних агрегатів— 86;
- з-д газоаналізаторів — 43;
(Решта підприємств має обсяг товарного виробництва нижче ніж 40 мли. крб., але головна продукція жодного з ник не має прямого відношення до с/господарства).
Легка промисловість — 166;
- ВО «Поділля» — 68;
- швейна ф-ка ім.Володарського — 38;
Харчова промисловість — 459;
- м'ясокомбінат — 148;
- олієжиркомбінат — 148;
- конд. фабрика — 81;
Деревообробна промисловість — 26;
Виробництво промбудматеріалів — 30.
Тепер зробимо деякі висновки. Якщо на початку сторіччя три найважливіших підприємства міста були орієнтовані безпосередньо на с/господарство, то сьогодні з чотирьох, на долю яких припадає третина обсягу товарного виробництва, лише одне — хімзавод — має подібну орієнтацію, та й то лише на 30%.
Впадає в око і те, що за роки Радянської влади в місті не з'явилося жодного нового підприємства, головною продукцією якого було б с/г устаткування, техніка, засоби малої механізації тощо.
Отже, зовсім небагато продукції з клеймом «Зроблено у Вінниці» попадає зараз до рук подільського землероба. Виникає слушне питання — за що ж тоді буде поставляти у місто свої вироби селянин? За гроші, які на очах з'їдає інфляція? Або за мікросхеми та термінали, які, до речі, поки що важко реалізувати на світовому ринку?
Я не хочу вести пропаганду на користь натурального хазяйства та безгрошового обміну, але все ж таки схоже, що діловим людям Вінниці треба усвідомити, що вони, плануючи свою діяльність, повинні сьогодні виходити з інтересів не тільки свого підприємства і міста, а й усього регіону.