Танго уривок

    Неділя. Я заходжу до ординаторської та дивлюся на Олексія: «Як ти?»
    - Нормально. Нічого ж не трапилось!.. Просто померла моя кохана дівчина. Але яке це має значення? Ви ж усі вважали, що між нами не може бути нічого серьозного... Що вона мене не кохає, так «погуляє та кине»... Бо я не гідний такої жінки як Юля! Хто я такий? Звичайний лікар у в’язниці... А вона! Шикарна, красива, успішна бізнес-леді, якій закортіло нових вражень... Вона просто знайшла собі чергового симпатичного коханця... Скільки в неї таких вже було, та скільки ще буде?.. А он як воно виявилось!..
    - Вибач. Якщо захочеш поговорити, я завжди готова тебе вислухати... А хочешь, давай на вихідних сходимо кудись, потанцюємо. Ти ж полюбляєш танцювати!
    Він робить глибокий видих: «Останні кілька місяців я танцював виключно з Юлею...»
    - Вставай!
    Олексій продовжує писати виписки своїм нерівним лікарським почерком: «Навіщо?»
    - Потанцюємо!
    - Зараз? Ось тут?
    - Так. - я заглядаю у його зелені очі, та обережно виймаю ручку з його долоні.
    - А якщо нас хтось побачть? В нас можуть бути неприємності...
    - Гадаю, всі правильно нас зрозуміють... Чого ти боїшся? Всі і так вважають тебе чудиком, а про мене кажуть, що я переспала зі всією зоною... Один танок вже нічого не змінить.
    Він повільно підводиться: «Дай я хоча б зачиню двері...»
    - Не треба.
    Олексій ніжно обнімає мене, обережно стискає мою вільну ліву долоню, та робить перший крок назад... Потім у бік-мимо-хрест... Вісім базових кроків танго... Він запрошує мене на ганчо, я, звісно погоджуюсь... Далі картада-хіро-паради — фігури стають все більш та більш складними, мені все більш та більш цікаво слідувати за ним. Ми кружляємо у тиші маленької ординаторської...
    Його кроки м’які та беззвучні і в тойже час рішучі, чіткі та впевнені. Я відчуваю кожен рух його тіла, кожен його подих...
    - Як чудово ти танцюєш! Я вже й забула.
    - Помовч! Я слухаю музику.
    І я замовкаю прислухаючись до трагічної мелодії, що звучить у його голові.
    Так проникливо та чуттєво можуть танцювати танго тільки ті, хто мав у житті нещасливе кохання. І він танцює!.. Кожним кроком викрикуючи весь свій біль, весь свій відчай...
    Я заплющую очі і відчуваю гарячі чоловічі сльози, що падають на моє волосся.Сумними аккордами беззвучного бандеону його почуття переходять до мене. Не витримуючи натовпу емоцій, я сильніне притуляюсь до Олексія. Ми продовжуємо рухатись не замислюючись про майбутне, не згадуючи минуле... Наш танок існує тільки тут і тільки зараз...
    На ньому червоно-бордова медична форма, на мені сніжно-білий халат, та такі ж білі брюки.  У якусь мить я уявляю, наскільки дивно ми зараз виглядаємо: ніби цнотлива белизна халату забризкана червоною кров’ю... Зовнішня краса медицина та її внутрішній бруд, біль, сльози — все те, що не показують у фільмах, та про що не пишуть у романах — все те, про що можна дізнатися лише якщо живешь у цьому світі...
    - Вибачте. - несподіваний сторонній голос повертає нас до життя. - Олексій Миколайович, там до вас прийшов хворий...
    Швидким рухом Олексій розвертається обличчам до відчинених дверей: «Добре, ми зараз підійдемо...»


Рецензии