Оповідання
Легковик наближався… Вже несила було терпіти біль. І штовхнула ж нечиста піти навпростець. Виграв всього метрів триста, але потрапив у таку халепу. І де вона взялася, ота ковбаня, на, здавалось би, рівному місці? Скільки разів, вертаючись додому з дачі, по дорозі до автобусної зупинки отак випрямляв свій шлях, навіть коли йшов вже надвечір, у сутінках, і нічого зі мною не траплялось. А тут на тобі – бабахнувся в якусь ковбаню посеред поля. І от тепер шкутильгай, бельбас, уздовж автотраси. Так підвернув ногу, що йти не можу, ледве пересуваюсь. На автобус давно спізнився. Отож вся надія на отой легковик, що маячить удалині.
Виходжу на середину дороги й сигналю – піднімаю вгору правицю з ковінькою, що підібрав у траві на узбіччі шляху. Легковик зупинився. Водій, такий же, як і я, пристаркуватий чоловік, знехотя визирнув у віконце й сказав:
– Махаєш палицею… Чого тобі?
– Слухай, добрий чоловіче, підвернув ногу, на автобус спізнився, а до міста далеченько. Підкинь мене… Грошей, правда, в мене всього гривня, на автобус.
– За гривню хай тебе відьма на мітлі підкине! Зараз за такі гроші й морду навряд чи хто наб’є, – мовив спересердя водій і прямо з місця так газонув, що аж камінці з-під коліс полетіли.
Стою на шляху. Вечоріє. А в голові свердлить думка: «Ну, де я його бачив, оцього водія? І не просто бачив, бо… дуже знайома фізія». І раптом – бах! В голові наче щось клацнуло, ніби спрацювало реле пам’яті. «Зоз! Це ж він… Постарів, звичайно. Та що казати – сорок років промайнуло!» – розмовляв я подумки сам з собою. І пошкутильгав я по трасі, спираючись на ковіньку та пригадуючи те, що було колись в сивій давнині…
Працював я тоді у московському інженерному тресті «Оргхім». Пускали ми хімічні об’єкти. Отак працюючи пускачем, побував у різних місцях Союзу. І в місті Березники на західному Приураллі в тому числі. На азотно-туковому заводі давали там життя крупному виробництву по випуску спеціальної речовини – одного з компонентів ракетного палива. Жили ми у квартирах, що виділив нам завод. У бригаді нашій були люди всякі – і за місцем постійного проживання, і за віком, і за характером. Був серед них такий собі доходжалий парубчисько на прізвисько Зоз, з яким я жив в одній квартирі. Чому Зоз, бог його зна. Ні імені, ні прізвища його не запам’яталось в моїй пам’яті, а от прізвисько ніби закарбувалось в голові. Так от про цього Зоза поголос ходив у бригаді, що він був, як-то кажуть, ушлий, тобто хитрюга, словом, людина собі на думці. В його поведінці було й дещо чудернацьке. Наприклад, коли з получки приходив він з пляшкою, і хтось з нас розділяв з ним компанію, то Зоз, розливаючи горілку, міряв лінійкою, скільки сантиметрів налив комусь, щоб той згодом розрахувався з ним такими ж сантиметрами горілки. І хоч робив він це сміючись, але всім доводилось розраховуватись з Зозом отими горілчаними сантиметрами. Так що ми вже й не дивувались цій його витівці з лінійкою. Та одного разу Зоз все-таки нас здивував.
Якось в розмові про те, як житимемо, коли перейдемо на осіле життя, Зоз категорично заявив:
– Обов’язково куплю легковик!
– Ну, ти ж при нагоді й когось з нас покатаєш, – сказав я жартома.
– Знаєте, хлопці, легковик – це чималі гроші. І возити задарма, навіть знайомих, чесно кажучи, не збираюсь, – відповів Зоз. Та я не втихомирювався і додав до свого жарту:
– А що як тобі десь на шляху зустрінеться людина, яка потребує негайної допомоги, поранена, скажімо? Ти ж одвезеш її до лікарні?
Зоз на мить похмурнів, але твердо мовив:
– Поранена, кажеш? Так це ж кров і все таке… А знаєш, скільки коштує рядно на сидінні в машині?
Ми тоді перезирнулися один з одним, а Зозу нічого не сказали, хоча дещо й подумали…
І от тепер оця зустріч. Через стільки років. «Це ж треба такому статись! Саме в ті «поранені», про яких ми говорили, я й потрапив… І Зоз залишився вірним своєму слову», – подумалось мені у потемках вже на околиці свого міста.