Про містечко Сатанів та його околиці здавна ходила зловісна слава. Старі люди казали (а брехати старі люди не будуть), що біля Сатанова є такі джерела в які сатана занурює свій хвіст коли місяць стає чорний як іржава підкова. І тому вода з тих джерел має таку дивну силу. А як людина забагато п’є тамтої води то хорує тяжко. І купа всякої нечисті в тих краях водиться, і як хто вирішив запродати свою душу нечистому так і мандрує по яругам біля дороги, що веде з Сатанова на Чортків – там здибанки з самим (цур його) чекати недовго. Тому це містечко так і назвали.
А ще кажуть, що коло Сатанова є печера величезна, і з тої печери хід веде до самісінького пекла. Монастир коло Сатанова збудували, щоб від нечисті ті місця очистити та марно. Року не проходить як трапляються всілякі дива страшні.
Трапився колись в ті часи, коли сатанівським замком володів воєвода Петро Одровонж, а про Сенявських було й не чути, такий ось випадок.
Так от. В ті часи на одному з пагорбів, що височать між містечком Сатанів та селом Кринцилів, була корчма – на самому вершечку. І біля підніжжя горба теж стояла корчма. В ті часи місця ці були пустельні. Ще й до того ходили вперті чутки про нечисту силу, що з’являється в там тому лісі. Тому ті місця оминали і корчми стояли пустками і хто зна хто ті шинки тримав. Але бувало, що чужі люди-подорожні яким випадало в тих місцях заблукати (бо блуд чіпався) вряди-годи тай на світло корчми заходили. Грілися біля пічки, чарчину-другу горілочки вихиляли. Зараз тотих корчмів нема й сліду – тілько ліс росте, але ще мій дід Влодко бачив камені та гнилі колоди на тому місці. І криниця ще була. Ось.
Якось в ті часи один бондар, що йшов з Гусятина до Сатанова на заробітки на свою лиху годину в тих яругах та лісах заблукав. Побачив світло від корчми та й зрадів – відпочину, подумав, та дорогу розпитаю. Зайшов до шинку і бачить: стоїть до нього спиною шинкарка в сукні, що тілько чорним вишита та коло пічки порається.
Попросив бондар, скидаючи свиту:
- Шинкарко! Дай-но мені чарочку горілочки – замерз я, по цих хащах блукаючи.
- Зараз, зараз! – відгукнулась жінка не обертаючись.
Сів бондар на лаву біля столу і захотілось йому з шинкаркою побазікати про те, про се. І згадалась йому одна бувальщина, яку він чув по дорозі.
- Слухай, а це часом не пагорб Завія Троянова, що коло Сатанова?
- Саме він і є!
- Чув я, що в старі часи тут відьма жила. А тепер з’являється в тутешніх місцях?
- Являється! Часто тут її бачили!
- Ти диви! Скажіть! А яка вона на вигляд? – питає здивований бондар і дивиться на господиню.
- Ота відьма? Яка вона на вигляд? А ось така!
І з цими словами жінка швидко обернулась до гостя. Дивиться на неї бондар і закричав від жаху. Кинувся бігти геть з корчми, забувши і про свою свиту, і про писану торбу з начинням. Бо в жінки не було обличчя – була суцільна гладка куля без єдиної заглибини – ні очей, ні брів, ні рота, ні носа.
Біжить бондар вниз по пагорбу не розбираючи дороги. Збіг, впав захеканий. Дивиться, а внизу ще одна корчма. Задихаючись зайшов до того шинку, ледве доплівся до лави. Бачить: у шинку теж біля пічки порається шинкарка. Сорочка на ній біла квітами гаптована, а спідниця чорна.
Став він розповідати тремтячим голосом про те, що трапилось.
- Ох, і злякався ж я! Вперше в житті відьму побачив! Та ще й яку страшну! А ти, шинкарко, невже не боїшся жити в такому страшному місці?
- Я? Зовсім ні. Чого тут боятися? – відповіла жінка не обертаючись.
- Невже? А я мало не помер зі страху! Як згадаю – кров холоне…
- А на кого ж та відьма була схожа? Часом не на мене?
Глянув бондар на господиню, а в неї теж – ні носа, ні очей, наче риб’ячий міхур на шиї сидить.
У бондаря від жаху волосся стало сторч. Вискочив він з шинку та побіг у сторону Сатанова… Біг, біг, впав серед лісу і тільки на світанку до тями прийшов.
Ось що в давнину в містечку Сатанів бувало…
Примітки:
Записано зі слів діда Прокопа Сидоренка у містечку Сатанів тодішньої Подільської губернії у травні 1869 року збирачем фольклору Ярославом Свічинським (1815 - 1894). Бувальщина так і не була опублікована. Рукописи Ярослава Свічинського зберігалися у рукописному фонді бібліотеки АН УРСР, після пожежі бібліотеки у 1972 році зникли. Копія цієї бувальщини була зроблена Юрієм Петровичем Дрогобицьким у 1969 році і люб’язно мені передана у жовтні 1982 року.
Сатанів – містечко на Поділлі коло Збруча. Достеменний час виникнення Сатанова невідомий. Перша писемна згадка про Сатанів припадає на 1404 рік, коли польський король Владислав II Ягайло подарував селища Сатанів та Зіньків і всі прилеглі землі Петру Шафранцю, зобов;язавши його за це виставляти на королівську службу загін озброєних людей для оборони прикордонних земель, зокрема й Сатанова. 1431 — Сатанів і Зіньків переходять до Петра Одровонжа. Із цього часу Сатанівські землі належали Одровонжам, їх нащадкам та спадкоємцям понад 300 років. 1436 — польський король Владислав III надав Сатанову магдебурзьке право. 1442 — Сатанів отримує статус містечка. У 1720 році власником Сатанова став Адам Миколай Сенявський. Він укріпив замок та його мури й вали, що оточували місто.
(На світлині – руїни Сатанівського замку. Світлина з мережі.)