– Ти ж насправді не вмираєш, правда? – запитала Аманда.
– В мене є дозвіл лікаря жити до вівторка, – відповіла Лаура.
– Але ж сьогодні субота; це серйозно! – зітхнула Аманда.
– Я не знаю, чи це є серйозним, але ж, сьогодні, звісно, субота, – сказала Лаура.
– Смерть завжди серйозна, – промовила Аманда.
– Я ніколи не говорила, що збираюсь померти. Ймовірно, я перестану бути Лаурою, але я продовжу бути чимось іншим. Припускаю, що якоюсь твариною. Розумієш, якщо людина була не дуже доброю, лише жила, вона перевтілюється в якусь істоту нижчого рівня. А я була не дуже доброю людиною, якщо почати замислюватися над цим. Я була дріб'язковою, підступною, мстивою та всім іншим в тому ж дусі, коли обставини, здавалося, виправдовували це.
– Обставини ніколи не виправдовують подібні речі, – поспішно сказала Аманда.
– Якщо ти не заперечуєш, щоб я це сказала, – зауважила Лаура, – Егберт є такою обставиною, що виправдовує будь-яку кількість подібних речей. Ти одружена з ним, – це інша річ; ти поклялася любити, шанувати та витримувати його. А я – ні.
– Не розумію, що не так з Егбертом, – заперечила Аманда.
– О, насмілюсь сказати, що це зі мною щось не так, – неупереджено визнала Лаура. – Він є лише пом’якшувальною обставиною. Наприклад, він підняв бучу, коли декілька днів тому я взяла з ферми щенят колі для пробіжки.
– Вони ганялися за його молодим виводком рябих суссекських курок та стягнули двох квочок з їхніх гнізд, до того ж, пробігли по всім клумбам з квітами. Ти знаєш, як він віддається своїм птахам та саду.
– У будь-якому разі, йому не слід було присвячувати весь вечір обговоренню цього, щоб потім сказати: "Давай більше не будемо про це розмовляти" саме в ту мить, коли я почала отримувати задоволення від дискусії. Ось, де я мала нагоду використати одну зі своїх дріб'язкових здібностей до помсти, – додала Лаура зі сміхом, не відчуваючи жодного каяття. – Наступного дня після епізоду з щенятами я направила всю родину рябих суссекських курок до сараю з сіянцями.
– Як ти могла зробити таку річ? – вигукнула Аманда.
– Це було доволі легко, – відповіла Лаура. – Дві курки удавали, що несуть яйця, але я була рішуча.
– А ми подумали, що то був нещасний випадок!
– Бачиш! – продовжувала Лаура, – в мене дійсно є підстави вважати, що в моєму наступному житті я стану істотою нижчого рівня. Я буду якоюсь твариною. З іншого боку, я була не зовсім поганою людиною, тож вважаю, що можу розраховувати на те, що стану гарною твариною, якоюсь елегантною та жвавою, такою, що обожнює розважатися. Можливо, видрою.
– Не можу уявити тебе видрою, – сказала Аманда.
– Ну, припускаю, що ти також не можеш уявити мене янголом, якщо вже на те пішло, – відповіла Лаура.
Аманда мовчала. Вона не могла.
– Особисто я думаю, що життя видри буде досить приємним, – продовжувала Лаура. – Весь рік їсти сьомгу, та відчувати задоволення від того, що ти можеш діставати форель з її власної нори, замість того, щоб чекати на неї годинами, поки вона не зволить піднятися до мухи, якою ти її дражниш; до того ж, елегантна, струнка фігура.
– Подумай про цькування видр собаками, – перебила її Аманда. – Як це жахливо, коли на тебе полюють й цькують і, в решті решт, розтерзають до смерті!
– Скоріш весело, коли половина сусідів дивиться не тебе, й, так чи інакше, не гірше, ніж ця справа, – повільно вмирати по дюймах з суботи до вівторка; а потім я продовжу перетворяться в щось інше. Якщо б я була помірно доброю видрою, вважаю, що я могла б повернутися в якийсь людський образ; ймовірно, це може бути дещо примітивне – якийсь маленький, чорненький і неодягнений нубійський хлопчик, думаю.
– Шкода, що ти така несерйозна, – зітхнула Аманда. – Ти дійсно маєш стати серйозною, якщо збираєшся дожити до вівторка.
Насправді Лаура померла в понеділок.
– Це неймовірно сумно, – поскаржилася Аманда дядькові свого чоловіка, серу Лалуорсі Квейну. – Я запросила чимало людей для гри в гольф та рибальства, і рододендрони саме у розквіті.
– Лаура завжди була неуважною, – сказав сер Лалуорсі. – Вона народилася в тиждень "Гудвуда", коли в домі гостював посол, який ненавидів немовлят.
– В неї були зовсім божевільні думки, – поділилась Аманда. – Ви, часом, не знаєте, в їхній родині були випадки психічних хвороб?
– Божевілля? Ні, я ніколи не чув нічого подібного. Її батько мешкає в Західному Кенсінгтоні, але я вірю, що у всіх інших аспектах він повністю здоровий.
– В неї була думка, що вона перевтілиться у видру, – сказала Аманда.
– Люди часто чують ці ідеї про перевтілення, навіть на заході, – відповів сер Лалуорсі, – тому навряд чи можна вважати їх божевільними. А Лаура була такою дивною людиною в цьому житті, що я не хотів би установлювати певні правила щодо її можливих дій у наступному стані.
– Ви вважаєте, що вона дійсно могла перевтілитися в якусь тварину? – запитала Аманда. Вона була однією з тих, хто скоріше формує свою думку, користуючись точкою зору людей, що оточують їх.
В цю саму мить Егберт ввійшов у зал для сніданку з таким виразом втрати на обличчі, що смерть Лаури, сама по собі, не могла бути достатньою підставою для нього.
– Чотири моїх рябих суссекських курок вбиті, – вигукнув він. – Ті самі чотири курки, що мали відправитись на виставку цієї п'ятниці. Одну з них відтягнули й з'їли прямо всередині нової клумби з садовими гвоздиками, на яку я витратив стільки сил та грошей. Моя найкраща клумба й найкращі курки були обрані для знищення; здається ніби ця тварюка, що скоїла все це, володіла особливим знанням щодо того, як зруйнувати якнайбільше за короткий проміжок часу.
– Це був лис, як ти думаєш? – запитала Аманда.
– Більше схоже на те, що це був скунс, – сказав сер Лалуорсі.
– Ні, – відповів Егберт, – там повсюди залишились сліди перетинчастих лап, й ми відстежили їх до струмка в кінці саду; вочевидь, це була видра.
Аманда крадькома обмінялася швидким поглядом з сером Лалуорсі.
Егберт був занадто стурбованим, щоб з'їсти хоч що-небудь на сніданок, і пішов віддавати розпорядження щодо зміцнення оборони пташиного двора.
– Я вважала, що вона, принаймні, дочекається закінчення похорон, – сказала Аманда шоковано.
– Це її власні похорони, ти ж знаєш, – сказав сер Лалуорсі. – Це хороший приклад гарних манер, як багато поваги потрібно демонструвати до своїх власних останків.
Зневага до похоронних умовностей продовжувалась далі наступного дня; під час похоронної церемонії, коли вся родина була відсутня, всі рябі суссекські курки, що залишилися в живих напередодні, були знищені. Шлях відступу мародера, здавалося, охопив більшість клумб на газоні, але грядки з полуницею в нижньому саду постраждали теж.
– Я мушу якомога скоріше замовити сюди гончих псів для видри, – розгнівано сказав Егберт.
– Ні в якому разі! Навіть не мрій про це! – вигукнула Аманда. – Я маю на увазі, це непристойно робити такі речі так швидко після того, як в домі були похорони.
– Це необхідність, – сказав Егберт, – якщо видра почала робити таке, вона ніколи не зупиниться.
– Можливо, вона піде до якогось іншого місця, раз курок не залишилося, – припустила Аманда.
– Таке враження, що ти намагаєшся захистити цю тварину, – відповів Егберт.
– В струмку було так мало води останнім часом, – заперечила Аманда, – це виглядає не спортивно – полювати на тварину, коли вона має так мало шансів заховатись де-небудь.
– Милостивий Боже! – закипів Егберт в нападі гніву, – Я й думки не мав про спорт. Я хочу, щоб цю тварину знищили якомога скоріше. Я хочу, щоб цю тварину знищили якомога скоріше.
Навіть опір Аманди послабшав, коли під час церковної проповіді наступної неділі видра забралася в дім, здійснила набіг на половину лосося в продуктовій шафі й розтерзала його на шматки на перському килимі в кабінеті Егберта.
– Нам слід очікувати, що скоро вона сховається під нашим ліжком й почне відкушувати шматочки від наших ніг, – сказав Егберт, й враховуючи те, що знала Аманда про цю виняткову видру, вона відчувала, що таке може трапитися дуже швидко.
Ввечері, напередодні встановленого для полювання дня, Аманда провела самотню годину, гуляючи берегом струмка й вигукуючи звуки, які вона вважала мисливськими. Ті, хто чув її виступ, поблажливо припускали, що вона тренується в імітуванні звуків фермерського двору для наступного селищного видовища.
Це була її подруга й сусідка Аврора Баррет, яка принесла їй новини про спортивні події того дня.
– Шкода, що ви не виходили з дому; ми провели досить гарний день. Ми знайшли її відразу, в калюжі трохи нижче вашого саду.
– Ви – вбили? – запитала Аманда.
– Звичайно. Гарна самка видри. Поки ваш чоловік намагався спіймати її за хвіст, вона його сильно покусала. Бідна тваринка, мені її було дуже шкода, в неї був такий людський погляд в очах, коли ми її вбили. Ви можете вважати мене дурною, але знаєте, кого мені нагадав цей погляд? Люба моя, в чому справа?
Коли Аманда до певної міри оговталася від нападу нервової прострації, Егберт відвіз її у долину Нілу, щоб відновити її сили. Зміна оточення швидко привела її до бажаного відновлення здоров'я і душевної рівноваги. Витівки ризикованої видри в пошуках дієтичних варіацій тепер бачилися в своєму дійсному світлі. Зазвичай спокійний темперамент Аманди знов став помітним. Навіть ураган прокльонів, що пролунав одного вечора з гардеробної її чоловіка, його голосом, але навряд чи в межах його звичайної лексики, не зміг порушити її спокій, коли вона неквапливо одягалася в готелі Каїра.
– В чому справа? Що трапилося? – запитала вона зацікавлено й весело.
– Цей малий тварюка кинув всі мої чисті сорочки в ванну! Чекай, доки я тебе впіймаю, ти, малий!
– Який малий тварюка? – запитала Аманда, стримуючи бажання засміятися; мова Егберта безнадійно не відповідала його бажанню адекватно висловити свої обурені почуття.
– Маленький тварюка, чорненький, голий нубійський хлопчик, – прошипів Егберт.
А тепер Аманда важко хворіє.