Батькiвщина маленька моя
Тумар… Тумар-Брачки…Нейдорф… Новосілка. Всі ці історичні назви мають своє відповідне місце у формуванні сучасної назви села Новосілка Ємільчинського району Житомирської області.
Село Новосілка розташоване на лівому березі колись дуже мальовничої лісової невеликої річки з красивою назвою Рожаниця, яка бере свій початок із заболоченої місцевості сусіднього села Верби і впадає неподалік села Березівка в знамениту на Поліссі річку Уж.
До сумнозвісних часів, коли людина дозволяла собі глумитися над природою на свій розсуд, Рожаниця несла свої живі води серед незайманого лісового оазису , ознаками якого були велетенські багатовікові дуби поруч з свічоподібними соснами , яки нібито своїми вічнозеленими кронами підмітали блакить небесного куполу. Тут було все: червона вільха і біла осика, клен і липа, ясен і граб , срібні тополі, дика біла акація і черемухові зарослі, навіть знаменита рідкісна азалія понтійська, яку в народі називають драпоштаном. В такому лісі звичайно не могла не рости природна аптека в повному розумінні цього слова. Це малина і ожина, черниця і буяхи , суниця і клюква.
А гриби додому возили возами. На деревах гніздилося різнобарвне птаство, а внизу більш поважні діти природи. Джерельна вода Рожаниці була благодатним середовищем для різноманітної прісноводної риби.
То ж і не дивно, що в такі місця потягнулися і люди. І все це розпочалося в далекому 1861 році після скасування Олександром ІІ на теренах своєї Імперії кріпосного права. Якраз в той самий час було дозволено німцям з Царства Польського переселятися на Волинь, в тому числі і на територію нинішньої Житомирської області.
Практично на тому місці де зараз знаходиться Новосілка було розташована по хутірській системі шістнадцять хазяйств молодих колоністів, загальна кількість яких складала всього тридцять три чоловіків і жінок. Колонію назвали Тумар.
В той же час , але вже на правому березі Рожаниці розмістилася інша колонія з назвою Брачки. А там поселилися тринадцять господарств загальною кількістю мешканців аж сто душ , чоловіки з дружинами і малими дітьми.
В 1900 роках минулого століття тут мешкали такі німецькі родини: Альберт і Павліна Келерт, Людвиг і Кароліна Зюсс, Адольф і Кристіна Бетлер, Юліус і Флорентіна Гоппе, Іохан і Ванда Зисс, Христіан і Вільгельміта Вихман, Готліб і Амалія Штрейх, Роберт і Оттілія Поль, Генрих і Ірнестина Кокашке, Густав і Павліна Креніг, Юліус і Лідія Бранд, Густав і Матільда Віхман , Роберт і Оттілія Пауль, Готфрид і Лідія Ульм, Міхаїль і Емалія Зісс, Едуард і Юльяна Віхман, Едуард і Августина Келерт, Еміль і Берта Ябс, Адольф і Емілія Келерт, Адольф і Емілія Гоппе.
Місця розташування новостворених колоній були вибрані дуже вдало. Адже тут неподалік знаходилося благодатне джерело, вода якого за свідченнями місцевого люду мала цілющі властивості. Це джерело називалося криничкою Миколая. А пізніше тут була створена ще одна колонія з назвою Миколинці.
А через деякий час з дозволу Святійшого Синоду над благодатним джерелом було побудовано дерев`яну капличку , в якій в день Вознесіння Господнього звершалися церковні служіння.
Розповідали сторожили , що в такій день сюди вже з ранку їхали люди всією родиною, від малого до старого. Це були мешканці з великих навколишніх сіл Симонів, Барашів. Киянки та з невеликої слободи Верби. А не рідко сюди добиралися навіть селяни з більш віддалених сіл Андрієвичів і Непізнаничів. Все навкруги було заставлено селянськими возами, покритими різнобарвними хатніми радюжками.
Слід відмітити, що і до нинішнього часу на території тодішньої німецької колонії Брачки на пагорбі знаходиться німецьке кладовище з остатками могильних плит і пам’ятників з сірого граніту у вигляді дубів з обрізаними гілками.
Про гарне господарювання німецьких колоністів свідчать і досі ті старовинні доволі таки великі і високі хати, які вони будували з тих міцних порід дерев, що проростають в тутешніх лісах.
По цей день в селі є урочище, що розташоване за півтора кілометра від Рожениці і називається Рибне, на якому ще й досі є система сажалок або так званих копанок, в яких бувші колоністи розводили різноманітну рибу для власних потреб.
Колоністи привезли з собою не тільки сучасні знаряддя праці, але й сучасні технології вирощення та переробки тваринництва. Зі свідчень старожилів продуктивність виготовлення молочних продуктів колоністами перед місцевими жителями була подвійною, а то ще й більшою. Так було практично у всіх напрямках життєдіяльності.
Осі коліс возів виготовлялися з металу і колеса обшивалися металом, платформа воза робилася надійною і значно більшою . Замість неконтрольованих і лінивих волів застосовувалися вагові коні. Німецька хуторна система передбачала таку планіровку гоподарства, що все знаходилося під оком господаря обійстя. В той же час в місцевих мешканців угіддя тваринництва і всі посіви знаходилися за декілька кілометрів від хати. А це приводило до колосальних затрат і неефективності господарювання.
Німецька господиня на коворотці за декілька вечорів заготовляла стільки ниток шерсті, що місцевим господиням потрібно було це робити зі своєю сім`єю майже зиму.
Ще й досі в селі є декілька старожилів , які мають в себе німецькі дерев`яні ткацькі верстати по виготовлення полотна або килимових доріжок.
До революції 1917 року німецькі колонії Тумар і Брачки адміністративно підпорядковувалися лише тільки Барашівській волості.
Свої релігійні обряди німецькі колоністи колоній Брачки і Тумар здійснювали в євангелічно-лютеранській кірхі села Геймталь Пулинської волості Житомирського повіту. (нині село Ясенівка Червоноармійського району, яке в 1906 році називалося Стара Буда)
А вже через деякий час колонія Тумар ввійшла до складу Барашівської сільради (1923 р.), потім до Євгенівської сільради (12.01.1924 р.), а потім до Кремянської сільради (30.10.24 р.)
Разом з тим колонія Брачки підпорядковувалася лише двом сільрадам, Євгенівській (1923; 20.03.1926) і Кремянській (30.10.1926).
А коли наступила в 1929 році тотальна примусова сталінська колективізація, сусідні колонії в 1930 році об`єднали в одну колонію з назвою Тумар-Брачки.
Було перевезено всі будови на одну розплановану територію у вигляді однієї майже прямої лінії довжиною приблизно півтора кілометрів у в чіткому напрямку з півдня на південь. За п’ятсот метрів від села з західної сторони на високому пагорбі облаштували колгоспний двір відповідними будівлями . Новостворену колонію адміністративно підпорядкували Крем`янській сільраді Пулинського ( з 17.10.35р. Барашівського ) району.
Зі слів старожилів сусідніх сіл в 1935 році радянська влада переселила всіх німців колонії до Казахстану. Під час загострення комуно-сталінського терору в 1937—1939 рр трьох колоністів, які вже жили поза межами Тумар — Брачок було репресовано, двох з яких розстріляли. Ось їхні імена: Дуздаль М. М. 1888 р/н — розстріляна; Келерт А. А. 1912 р/н — розстріляна; Келерт Б.А 1907 р/н.
А вже станом на 01.10. 1941 року радянська німецька колонія Тумар-Брачки на обліку не значиться.
Більше всього, саме з цієї дати Ємільчинським гебітскомісаріатом та Барашівською сільською управою колонія Тумар-Брачки перейменовується на село Нейдорф (по укр. Нове село).
Після закінчення другої світової війни з 07.06. 1946 року Указом ВР УРСР с. Нейдорф перейменували на с. Новосілка Крем`янської сільради.
Перші ознаки цивілізації в селі були помічені, коли запрацював тіпальний переробний пункт льону, рушійною силою якого був датський потужний двигун, що майже безперебійно робив свою справу в дві зміни майже всю зиму.
А головним «диригентом» всієї цієї машинерії був місцевий механік і коваль Козел Гнат.
Згодом ранньою весною на колгоспних полях появився один-єдиний колісний американський трактор «Фордзон». А першими трактористами були Денисюк Захар, Ксендзук Давид, Осадчук Петро, Татуревич Павло та Цуман Кирило.
А трохи пізніше на колгоспному стані з`явилося декілька перших бортових автомобілів «ГАЗ», якими у різний час керували шофери Колесник Микола, Синицький Йосип-молодший, Козел Микола і Козел Володимир.
Гарною новиною для села стало проведення дротяного радіомовлення. Щоб послухати трансляцію чергового футбольного мачту улюбленої команди «Динамо», до центрального гучномовця, що знаходився в центрі села біля сільмагу збиралися місцеві вболівальники.
І нарешті в село прийшла так довго очікувана електрика з Житомира. Це відбулося ранньою весною в 1967 році. Нарешті в хатах односельців появилося багато яскравого світла , перші радіо магнітоли і навіть перші чорно-білі телевізори.
А різноманітні керосинові лампи на всякий випадок тримали на тих же традиційних місцях в постійній готовності.
Потім з`явився перший і єдиний дротяний стаціонарний телефон , практично з відкритим доступом через витягнуту шибку у будь який сезон у бувшого директора будинку інвалідів Зінченка Олександра.
Невеличка розбудова власних господарств односельців закінчилася скінчилася десь в кінці шістьдесятих.
Обійстя будували толокою місцеві майстри. А їх в селі було немало. Це Ревчук Борис, Ревчук Володимир, Синицький Йосип-старший, Гончарук Степан, Приймак Володимир, Денисюк Григор, Заїка Василь, Мельник Віктор, Хамський Адам та Савчук Степан.
В найкращі часи в селі проживало 64 родини з загальною кількістю трохи більше 400 людей.
В селі працювала початкова школа, в якій навчалося майже чотири повноцінних класів.
Першими вчителями була подружжя Чертовських. А пізніше тут працювали вчителі Синицька Юлія Станіславівна, Ковальчук Вікторія Григорівна , Колеснік Зінаїда Григорівна та Синицька Ганна Данилівна.
Ради історичної справедливості необхідно сказати , що в українській родині споконвіків культивувалася національна ідея багатодітної сім`ї. Це у великій мірі мало місце ще майже до середини двадцятого століття.
Село в цьому сенсі не пасло задніх. Найбільшими за чисельністю були: родина Давида і Гани Ксендзуків - 12 дітей; родина Валентина і Алли Камерзаєвих - 10 дітей; родина Адама і Марії Хамських – 8 дітей; родина Петра і Марії Морозів – 8 дітей; родина Петра і Катерини Осадчуків - 8 дітей та родина Йосипа і Любові Синицьких - 7 дітей.
Майже до кінця 60 років минулого століття в селі паспортів не видавали. Таким чином молодь була приречена залишатися в колгоспному "раю" до останніх своїх днів. Одначе находили різні способи виїхати до міста. Як правило втікали з села через комсомольські путівки.
Тодішні керманичі держави обіцяли народу з самих високих трибун, що через 20 років, коли настане комунізм, то зовсім зникне відмінність села від міста. Не сталося, на жаль.
Фото з власного архіву.
Свидетельство о публикации №215112800598
Богатая информация, естественно несколько пристрастная.
Украина при Советах была могучей Страной - даже язык не поворачивается назвать её одной из республик.
Профессор Преображенский неприятный тип - о своём кармане пёкся и оперировал только денежных пациентов.
Не видел ни одного насильно оставленого на вечное житие в совхозах-колхозах. Все нынешние горожане на 70 % бывшие селяне. Из колхозов уезжали на учёбу, проваливали экзамены и оседали в городах. На заводах и фабриках сплошь пролетарии от сохи. Лет по двадцать углы снимали, потом их Никита хрущёвками осчастливил. С унитазом! Это не попу в огороде морозить!
Кому в городе ловить нечего было, те без всякого ропота оставались при своих курях-гусях-свинках и город помидорами-огурчиками кормили со своих грядок через рынок.
Распроклятая "сталінська колективізація"? Государство без армии немыслимо. Армию надо кормить. Частник армию не накормит. Колхозы потом встали на ноги и колхозники сытнее горожан жили. Сейчас колхозы с наслаждением развалили, народ повис в воздухе.
Всё течёт, всё меняется. Всего через пятьдесят лет ни страну, ни мир в целом не узнать.
Зацепили "комунізм через 20 років"! Хрущёв много чего говорил!
А и был коммунизм - работа, зарплата, бесплатные квартира-газ-вода-электричество; медицина, учёба и месяц на морях за отпускные.
Прочитал с интересом.
Спасибо, Николай!
Евгений Нищенко 10.07.2016 07:11 Заявить о нарушении
Рад нашему знакомству.
С уважением.
Николай Синицкий 24.07.2016 17:40 Заявить о нарушении