«Поля журбенних глин – то рідний край для нас.
І пекло на землі, і весь цей рай – для нас.
І нинішній цей глек з джерельною водою,
І цегла забуття – ось урожай для нас…»
(Омар Хайям)
Є фільми які зачаровують, є фільми, які дивують, жахають, надихають, звеличують, пригнічують, засмучують, веселять дух… А є фільми які викликають сум’яття… До таких фільмів я би відніс фільм Джіма Джармуша «Зламані квіти» (2005) (Jim Jarmusch «Broken Flowers» (англ.)). Переглянувши цей фільм я довго не міг сформулювати своє враження від цього творіння дивного і непередбачуваного режисера – я побачив зовсім не те, на що я очікував…
Фільм дивний у всіх відношеннях, не типовий ні для сучасного кінематографу, ні для Джіма Джармуша як режисера. Джармуш парадоксальний – його фільми перенасичені ірраціональним, підсвідомим, дивним, неймовірним. Фільми Джармуша наповнені експресією, подіями, бурхливими емоціями на межі життя і смерті – найсильнішого переживання які тільки є у людині. А тут же все не так - все на диво реалістично, банально, спокійно. Сюжет на диво простий – старий «Дон Жуан» на старості років зрозумів, що життя пройшло дарма, сенсу жити далі немає, але і змінювати щось вже пізно. Лишається механічно і сіро дожити роки які судилося. Попереду тільки нікчемна самотня старість і смерть. З відчуттям своєї непотрібності. Але раптом він довідується, що можливо у нього є син – невідомо де і невідомо хто – і він починає марні пошуки. З надією, що його життя отримає хоч якийсь примарний сенс. І справді цікаво – а що зробив би Дон Жуан, якби не загинув від важкої руки Командора – Камінного Господаря і дожив би до старості? Пішов би в монастир? Став би філософом?
Але за цією простотою і банальністю сюжету, за типовими образами сучасності ховається щось більше – щось невловиме і багатозначне. Подорож нашого героя втомленого марнотою і сірістю – це подорож за істиною. Герой фільму, якого за збігом обставин (посміялася доля) теж звати Дон – натяк на знаменитого прототипа, що жив на чотири століття раніше – здійснює епічну подорож як аргонавти в старовину. І байка, що зовні це виглядає банально, він подорожує по лабіринтах власної душі. І як Одісей вирушає у невідоме і нескінченне море на пошуки своєї омріяної Ітаки, так і наш герой – старий Дон вирушає на пошуки сенсу свого життя, хоча (на відміну від Одісея) розуміє всю примарність цих пошуків. По дорозі він зустрічає п’ять жінок – своїх колишніх жінок – двадцять років по тому. І це не просто типажі, не просто типи сучасних жінок – це символи. Втілення різних граней людського буття. Перша жінка – це еротичність, чуттєвість, втілення земного і тілесного кохання. Друга – символ раціональності, стоїцизму, холодного розуму, поміркованості, зваженості вчинків, користі та матеріальних благ. Третя – символ наближення до природи, універсального космічного закону, пошуків Дао (якщо хочете). Четверта – символ ненависті, жорстокості, нетерпимості, сварки, непорозуміння. І нарешті п’ята – це ж сама смерть. Кожній із цих жінок він дарує квіти. І щоразу рожеві. І щоразу інакші. І щоразу недоречні. Не ті. Чуттєвості він дарує лілії – символ незайманості і чистоти. Ненависті він дару квіти прості, польові, природні. Смерті – троянди. Але щоразу ці квіти зламані (хоча букет підібраний бездоганно). Вони недоречні – їм судилось опинитись на смітнику. Коли квіти душі викидають на смітник душа опиняється в порожнечі, яка може спонукати до роздумів, філософії та просвітлення – якщо цього захоче сама людина. Та й символи які бачить наш герой якісь недолугі – чуттєвість зводиться до розпусти – показної та огидної, нашому герою вже явно не потрібної; розсудливість заводить людину в світ потворності, меркантильності та убогого матеріалізму, де сенс існування – накопичення; природність зводиться до розуміння тварин та рослин, але відкидає людину як таку, мистецтво, людяність, культуру; жорстокість веде до повної духовної деградації; а смерть – навіть вона не лишає герою надії чи покою – є лише незрозумілою пітьмою за межею його «я». Все це чуже для нашого героя, заводить його ще в глибші хащі, манівці, замість того щоб вивести до світла.
У фільмі (на відміну від інших фільмів Джармуша) є лише слабкі сліди буддизму – лише легкий натяк. Наш герой дає настанови юнаку-безхатьку, що подорожує автостопом: «Не важливо, що відбулося вчора, бо воно минуло, не важливо, що відбудеться завтра, бо воно в тумані невідомості, важливо те, що відбувається зараз.» І саме цю фразу можна вважати ключовою у фільмі. Свого роду резюме. «Слоган» фільму якщо хочете.
У героя прокидаються цілком нормальні бажання і пориви – допомогти людям, знайти сина і сенс життя – але оточуючі – навіть ті, хто мусив би його зрозуміти, роблять висновок, що він ненормальний, психічно хворий. Ще б пак – в нинішньому світі такі бажання видаються абсурдними – більшість живе меркантильними інтересами і дрібними примітивними бажаннями. Навіть не заради себе – заради вдоволення примітивних інстинктів і плоских тілесних бажань. Нинішнє суспільство – це навіть не суспільство егоїстів – це суспільство людей, які забули себе, забули для чого вони живуть… І хоча, здається, істина ось вона – поруч, але ж ні треба жити не справжнім життям, а вигадати собі фетиш… Сумне суспільство сумних людей – вічно самотніх і замкнених у собі. І ніякі квіти тут не допоможуть – навіть якщо вони вже зламані.
Фільм ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Точніше весь фільм – суцільне запитання: «Для чого ми живемо?» І це запитання поставлене в якійсь спокійній споглядально-меланхолійній атмосфері, що так рідко зустрічається у божевільно-динамічному нинішньому світі.
(На світлині – кадр з фільму.)