Сьогодні о 16 годині на Україні, як і кожного листопада впродовж останніх декількох років, загальнонаціональна хвилина мовчання за загиблими в роки Голодоморів. Вже з`явилася гарна традиція – запалювати в цей момент у вікні свічку. Я теж вирішила долучитися до процесу. Запалила свічку, вмостила її зручно на підвіконні і з цікавістю подивилася у вікна будинку напроти – звичайної сірої панельної п`ятиповерхової «хрущовки» на шість під`їздів – там жодна жива душа такого не зробила. Я лягла на диван, спостерігаючи мерехтливий вогник у дзеркалі, та й згадала свою прабабу Наталку, яка померла від голоду у сорок сьомому. Звісно, я її ніколи не бачила, та й чула про неї не так вже й багато. Була вона матір`ю мого неговіркого діда, батькового батька, який того ж сорок сьомого залишився сімнадцятилітнім сиротою, разом з двома своїми молодшими сестрами. Про неї більше розказував двоюрідний брат мого діда, слухаючи якого, важко було зрозуміти, де правда, а де його яскрава фантазія… Батьки Наталки були заможними селянами, тож мали бути покарані за це. Їх вислали кудись на Північ, вони якимось дивом відкупилися від конвоїрів золотом і повернулися на Україну. «Та коли вони повернулися, то Наталка вже лежала на возі. Мертва…» - фраза з розповідей, яка міцно в`їлася мені у пам`ять.
Полежавши декілька хвилин, я подумала, що якось дивно поминати мертвих лежачи, та й сіла. Тепер я могла дивитися на свічку прямо, а не у дзеркалі, заодно бачила і той самий будинок, у вікнах якого ще й досі не було видно жодних вогників, крім електричних. Думки неспішно пливли, я їм не заважала, тільки відмітила про себе, що свічка – дивна штука: така маленька, а так багато від неї тепла…
Тут мою увагу привернула чоловіча фігура, яка ходила туди-сюди по даху будинку напроти. Декілька кроків до краю – і назад. «Мабуть, інтернет-майстер ремонтує дроти. Це ж треба, у людей вихідний, а він змушений під холодним вітром там працювати…» І тут у мене перелякано закалатало серце. «А якщо це самогубця?!» Мозок почав швидко вистроювати варіанти дій. «Дзвонити у швидку і міліцію?» - я достеменно знала, що живемо ми не у західному гуманному суспільстві, тож наша швидка терпіти не може такі виклики. Та й немає там спеціально навчених психологів, готових годинами умовляти самогубцю не робити останній крок, як то зазвичай показують у кіно. «Бігти туди самій, калатати у домофон, пояснювати людям, що мене треба впустити, бо в них на даху, мабуть, хтось хоче стрибнути вниз?..» І тут я побачила, що він летить. Чи падає. Я накинула куртку, взулася, задула свічку, відчинила вікно і стрибнула на вулицю зі свого невисокого першого поверху. Швидко добігла, та вже з його неприродної пози зрозуміла, що це все. Пошукала пульс, посвітила автоматично затиснутим у долоні мобільним телефоном в очі… Він був мертвий. Викликала швидку і міліцію. Так само – через вікно - повернулася додому. Запалила свічку…