(Низка хайбун)
* * *
Зайшовши до доброго знайомого помилуватись його садом і осінніми хризантемами зустрів там двох дивних людей які вважали себе аристократами, але при цьому не милувались квітами, а використовували сад для вживання якогось напою, що нагадувало саке. І що дивно - вони пили його холодним і вели розмови далекі від поезії. Побачивши це я здивувався і написав наступне хокку:
Чужий сад. Бачу
Дивних аристократів.
Хризантеми цвіт….
* * *
Я завітав до старого знайомого з метою поговорити про давню літературу. Але побачив його зайнятим пакуванням валізи – він вирішив поїхати шукати собі нову Батьківщину. Хотів розповісти йому, що осінній вітер всюди однаково холодний, істинні квіти не потрібно шукати в далеких краях – вони тут під ногами, але побачив в його очах, що він вже нетутешній. Тоді написав йому на прощання ось таке хокку:
Ми нетутешні
У світі під Місяцем.
Холоди… Осінь…
* * *
У старовинному місті, що носить назву великої хижої тварини зайшов я у стару кав’ярню, де варили каву вже не одну сотню років. З горнятком цього ароматного трунку в руках я думав зі смутком про людей минулих часів і написав ось таке хокку:
Терпкий аромат
Несе тінь мою в казку.
Стара кав’ярня…
* * *
Йшов я до будинку де молодих людей навчають мудрості. Побачив біля входу юнаків та дівчат віку юного, що діставали з кишень короткі білі палички, запихали до їх до свого рота і підпалювали їм кінці. Після цього дихали димом, що утворювався з сухого листя якоїсь заморської рослини з якої, власне, ці палички і зроблені. Споглядаючи це раптом склав хокку:
Дим ароматний
Заморського трунку.
Піти б звідси!
* * *
Блукаючи старим засніженим парком серед лихої зими по білому снігу, де ще не було людських слідів, побачив раптом старий ясен весь обвішаний жмутками насіння, що шелестіло на крижаному зимовому вітрі, подумав:
Холодна зима.
Вони шелестять тихо.
Весну чекають…
* * *
Почувши про жахливу аварію, що сталася на півдні країни, я зажурився. Серед смутку та печалі написав ось такі вірші:
Денний поїзд.
Люди на жовтій траві.
Осінь сумує…
* * *
Прочитавши вірші одного поета написані про сенс життя подумав: «Саме так! Це єдиний сенс перебування в цьому хмерному і безглуздому світі змін - споглядання пилку який збирає метелик. Іншого сенсу не існує.... Дякую, що підказали мені сенс життя - я до цього часу думав, що сенсу життя не має. А ще думав, що сенс життя в тому, щоб зрозуміти те, що життя не має сенсу.... Тепер я осяг істину! Моє життя наповнилось сенсом і змістом! Шкода, що осінь... Метелики вже не літають і квіти зів;яли... Моє життя знову втратило сенс... Так завжди....» Після цих роздумів я написав хокку:
Осінню глухою
Самотньо і порожньо…
Шурхіт листя.
(Світлина автора)