Сказка о непослушной одежде

Пётр Вакс
Батьки часто казали синові:
– Будь ласка, вішай одяг на місце, не розкидай по кутках та диванах.
Але він все одно розкидав, бо прийдеш із вулиці – а вдома спекотно. І потім, треба ж скоріш у щось пограти! Тому куртку хлопчик кидав на велосипед, що стояв у коридорі, черевики залишав посеред коридору, штани – на тумбочці, сорочку – на кріслі.
- Я не встигаю! – відповів син. – Я потім покладу на місце.
Але забував.
Тоді одяг образився на неакуратного хлопчика. І одного разу, коли він зібрався надвір, одягтися йому не вдалося. Сорочка не захотіла заправлятись у штани, у штанів не застібалася блискавка, у черевиків виявилися такі вузли на шнурках, що їх неможливо було розв'язати. А куртка взагалі заявила:
– Я брудна, мене твій велосипед забруднив. У такому вигляді я відмовляюся виходити на подвір’я і показуватись людям!
Застебнула на всі кнопочки і гордо замовкла.
Хлопчик розгубився.
– Та я ж просто не встигаю!
– Розповідай це мамі з татом, – хмикнули сорочка, штани та черевики. – Ми знаємо, тобі просто байдуже. Тобі неважливо, як ми з тобою виглядаємо.
– Мені важливо, дуже важливо! – пробелькотів хлопчик, якому дуже хотілося вийти у двір, доки погода файна. – Я більше не буду. Тобто, я все робитиму правильно, слово честі!
Що ж, подивимося, вирішив одяг і, погодившись повірити, знову став слухняним.
Батьки дивувалися, чому син став таким акуратним: вішає одяг на плічка у шафу і навіть черевики протирає.
А вся річ у тому, що якщо вже ти дав слово честі – треба його додержуватись.


***

(Несколько лет уже эта сказка "висит" на прозе.ру. И всё время я вижу, что читатели прибывают с яндекса и других поисковиков. Причем намного чаще она в списке прочитанного, чем остальные мои произведения, а ведь их больше тысячи. Ребятки, объясните почему? Зачем сотням юзеров искать в сети "непослушную одежду"? Ответить прошу на dinosun@gmail.com (за два года три человека мне написали, за что я очень благодарен)


***

Родители часто говорили сыну:
– Пожалуйста, вешай одежду на место, не разбрасывай по углам и диванам.
Но он все равно разбрасывал, потому что придешь с улицы – а дома жарко. И потом, надо же скорее во что-нибудь поиграть! Поэтому куртку мальчик бросал на стоящий в коридоре велосипед, ботинки оставлял посреди коридора, штаны – на тумбочке, рубашку – на кресле.
– Я не успеваю! – отвечал сын. – Я потом положу на место.
Но забывал.
Тогда одежда обиделась на неаккуратного мальчика. И однажды, когда он собрался на улицу, одеться у него не получилось. Рубашка не захотела заправляться в штаны, у штанов не застегивалась молния, у ботинок оказались такие узлы на шнурках, что их невозможно было развязать. А куртка вообще заявила:
– Я грязная, меня твой велосипед запачкал. В таком виде я отказываюсь выходить во двор и показываться людям!
Застегнулась на все кнопочки и гордо замолчала.
Мальчик растерялся.
– Да я же просто не успеваю!
– Рассказывай это маме с папой, – хмыкнули рубашка, штаны и ботинки. – Мы знаем, тебе просто все равно. Для тебя неважно, как мы с тобой выглядим.
– Мне важно, очень важно! – пролепетал мальчик, которому очень хотелось выйти во двор, пока погода хорошая. – Я больше не буду. То есть, я буду все делать правильно, честное слово!
Что ж, поглядим, решила одежда и, согласившись поверить, снова стала послушной.
Родители удивлялись, почему сын сделался таким аккуратным: вешает одежду на плечики в шкаф и даже ботинки протирает.
А все дело в том, что если уж ты дал честное слово – надо его держать.