Доньки Місяця (укр.)
Вариант на русском - см. ниже.
Дві дівчини — сестри за духом, не за кров'ю, дві доньки Місяця, серця яких пульсують в унісон, а розум як один народжує магічні замовляння — суперницями опинились в битві за любов.
Хотіла кожна обраницею стати вродливого Мерсея, сина Вітру, — пов'язати із ним життя, дітей ростити та будинок щоб був багатим та заможним. Одне лиш зупиняло: сестра страждатиме — пекельний біль їй завдавати не хотілось.
І щоб не брати гріх на душу — щоб та, яка програє, не звинувачувала у перемозі іншу — надумали віддати своє кохання Місяцю на суд: міцніше любить хто й сильніше, нехай ж Мерсея і здобуде.
Ніхто, крім батька, що чарами серця наповнив, істину угледіти не здатен. Зійшлись на тому сестри, щоб слова його прийняти без суперечок та образ. Як скаже Місяць — таким і буде жереб.
І в ніч, коли півнеба закрило срібним диском, коли до доньок бути ближчим Місяць вже не міг, звернулися до нього сестри, щоб посприяв Мерсею у виборі його. Та швидше — чекати вже немає сил.
Чи то своїх дітей благання почув нарешті Місяць, чи то Мерсей рішучість відшукав, але опівдні відкрив він серце Арілліці — тій із сестер, чиє волосся немов сріблястий дощ, а посмішка ж засліплює, як сонце.
Та тільки Яріелла не змогла змиритися із гіркотою правди та вирішила, що сестра наслала привороти, Мерсею шлях змінивши. В оману введений чаклунством, у інший дім попрямував коханий.
Оскільки магію сестри не зміниш, віднесла Арілліці отруєний пиріг: та любить ревінь — від ласощів відмовитись не зможе. Коли ж зелені очі втратять життєдайне сяйво, то зникне сила й чарів.
Кривавими сльозами серце умивалось, як готувала згубне частування, йшла до сестри. А потім тричі зупинялась, аби в її будинок повернутись із каяттям і визнання у відповідь почути, що чаклувала на кохання.
Але не повернулась. Бо через ревнощі чорніше пасма у Яріелли стало серце, від каменю міцніше — через сестри уявну зраду, і ось дозволила відбутися тому, що в книзі доль ніколи Місяць не писав.
Лише опівночі, не дочекавшись, коли прийде Мерсей, в будинок Арілліки прибула Яріелла. Побаченому не повірила вона, але не брешуть очі — заголосила гірко й безутішно.
Лиш крихти залишилися від пирога. І від вина порожні кубки. Перед каміном, що згас давно, і диму не відчути, закохані заціпеніли у обіймах... Ні, не сплять вони — спочили з миром.
Зелені очі згасли, а з ними потьмяніли й сині. Не залишилось сумнівів: відсутнє в тім чаклунство, немає і краплини привороту! Тільки любов, настільки сильна, що не дозволила коханим жити у розлуці.
І що ж тепер робити? Змінити скоєне? То не можливо. А отже треба пробачення здобути. Страшніше від усього батька гнів. Та скільки ти не докладай зусиль, не приховаєш той жахливий гріх.
Кімнатою бездумно метушилась Яріелла: штовхнула випадково столик шаховий біля вікна. Дрібні фігури розлетілися хто куди, та незакінченою залишилась партія, яку напередодні розпочали з сестрою…
Лише у шахах: хто перший — той і правий, у житті інший закон панує. За добрі справи та погані — завжди буде відплачено, на цьому світі чи на тому. І Яріелла знала це, тому сама до Місяця звернулася із покаянням…
Та батько правду зрозумів: бо чорноту, що в її серці оселилась, не замаскують і слова брехливі. Нехай дитя улюблене та рідне, одначе покарати, хай навіть через власний біль, все ж доведеться.
Та спершу Місяць простягнув своє проміннячко до тих, хто палко, глибоко кохав. Мерсей та Арілліка — їх душі навіть після смерті нерозлучні — на небо піднеслися і зіркою засяяли, те сяйво не зможе погасити й вічність.
Живою залишилась Яріелла, їй за розплату були сльози: вона лила їх довго. Води солоної набралось ціле море, та аби вічно у темниці залишалась полонянка, ніколи не втекла, риб'ячий хвіст подарував їй Місяць.
Лише вночі виходить на поверхню Яріелла — бо від людей ховається удень, — і видається їй, що з дзеркала води з докором поглядає зірка, яка закоханим додому завжди вкаже шлях.
І співом, у якім звучить зажура, — чомусь людей він спокушає завжди! — русалка перепрошує у тих, кого згубила. Почують в небі або ні, дізнатися вона не має змоги, та кожен раз як пісня та лунає, зірка яскравіше сяє.
Дочери Луны (рус.)
Две девушки — сёстры по духу, не по крови, две дочери Луны, сердца которых бились в унисон, а разум как один творил магические заклинанья — соперницами оказались в битве за любовь.
Хотела каждая избранницею стать прекрасного Мерсея, сына Ветра, — с ним жизнь связать, детей растить и дом чтоб полной чашей был. Одна беда: для этого сестру придется в пучину адской боли ввергнуть.
Чтобы не брать на душу грех — чтоб проигравшая второй в вину не ставила победу — отдать решили свои чувства на суд Луны: кто любит крепче и сильнее, так пусть Мерсея и получит.
Кто, кроме матери, что магией наполнила сердца, увидеть правду сможет? И согласились сестры ее слова принять без споров и обид. Вот как решит Луна — такой и доле быть.
И в ночь, когда полнеба серебряным закрыло диском, когда уж ближе к дочерям быть не могла Луна, воззвали сестры к ней, чтоб помогла Мерсею выбор сделать. И побыстрей — томиться ожиданьем нет уж больше сил.
То ли услышала Луна мольбы детей своих, то ли к рассвету Мерсей решимость отыскал, но днем открыл он сердце Ариллике — той из сестер, чьи волосы подобны серебристому дождю, улыбка ж ослепляет, будто солнце.
Да только не смирилась с горькой правдой Яриэлла, решила, что сестра наколдовала привороты, тем самым изменив Мерсея путь, и ослепленный магией, он в дом направился другой.
Поскольку чары Ариллики ей не отменить, доставила сестре отравленный пирог: та любит ревень — не сможет перед угощеньем устоять. Когда ж померкнет свет зеленых глаз, то магия ее утратит свою силу.
Кровавыми слезами умывалось сердце, пока пирог готовила, несла его сестре. И трижды порывалась в дом ее вернуться, чтоб повиниться, чтобы в ответ признание услышать в колдовстве.
Но не вернулась. Чернее локонов от ревности у Яриэллы стало сердце и крепче камня — от мнимого предательства сестры, поэтому позволила случиться тому, что в книге судеб не записано Луною.
Лишь в полночь, так и не дождавшись, когда придет Мерсей, в дом Ариллики явилась Яриэлла. Увиденному не поверила, но ведь глаза не лгут, и она горько-горько зарыдала.
От пирога остались только крошки. Пусты и кубки от вина. Перед камином, что погас давным-давно, в кресле влюбленные в объятиях застыли... Нет, не спят они — покоятся уж с миром.
Зеленые глаза погасли, а с ними свет померк и в синих. Так значит, нет в том колдовства, нет даже капли приворота! Только любовь, настолько сильная, что не позволила им жить в разлуке.
Что делать? Как содеянное изменить? Возможно ль будет вымолить прощенье? Гнев матери страшил всего сильнее. И сколько ни пытайся, сокрыть ужасный этот грех ведь не удастся.
По комнате металась Яриэлла: случайно столик шахматный, стоявший у окна, толкнула. Точенные фигурки разлетелись кто куда, и недоигранной осталась партия, что начали с сестрою накануне…
Лишь в шахматах: кто первый — тот и прав, в жизни иной закон. За добрые дела и за худые — всегда воздастся, на этом свете или том. И Яриэлла знала: расплата неизбежна. Сама Луну призвала, покаяться решив…
Но мать все видела прекрасно: ту черноту, что в сердце поселилась, не скрыть за лживыми словами. И пусть дитя любимое, родное, однако наказать, пусть даже через собственную боль, придется.
Но прежде обратила взор Луна на тех, кто искренне любил. Мерсей и Ариллика, чьи души даже после смерти неразлучны, на небо вознеслись, звездою засияли, их чувств не сможет погасить и вечность.
Жива осталась Яриэлла, ее расплатой стали слезы: лила их бесконечно. Воды соленой море набралось, и чтобы пленница темницу не покинула свою, Луна ей подарила рыбий хвост.
Лишь по ночам всплывает Яриэлла на поверхность — днем опасается людей — и видит на зеркальной глади отражение звезды, которая влюбленным путь домой всегда укажет, она с укором смотрит.
И грустной песней, что людям кажется призывной и манящей, пытается прощенье получить русалка. Услышат в небе или нет, ей не дано узнать, однако всякий раз, как льется песня, звезда сияет ярче.