Так багато слів стало, на які організм реагує болем.
Приміром, такі: чому ти не хочеш пліч-о-пліч з нами стати до бою?
Приміром: хіба тобі воля і перемога не дорогі?
Мені – дорогі? А скажіть, хто – мої вороги?
У мене, на щастя, немає їх. Тільки друзі.
Звісно, є «бувші» - колишні. Але ж ми усі – у русі:
віддалюємося - зближаємося, тікаємо і повертаємо.
Але ніколи – ви чуєте? - ми не зникаємо.
Аби тільки обрій попереду, аби тільки – очі назустріч.
То із ким мені битися? З тими, хто нині – усупереч?
Світ міниться, наче вода і перетікає:
хто сьогодні проти – той завтра згоди шукає.
То молюся. Й болить, коли кажуть: не час для молитви!
Й кличуть палко – чи то до політики, чи то до битви.
Я люблю вас, активні мої ви, мої невтомні.
Але що з нами буде потім, по всьому тому?
Ваші заклики ранять, вбивають інших, не гірше від зброї.
І тому ви лиш нині вожді й реформатори, завтра ж - антигерої.
Я не можу й не хочу із кожним іти: вусібіч – не порватися.
А молитися можу - за кожного, з кожним - серцем лишатися.
То не бийте мене словами. Болить – але я терпляча, я здужаю.
Бо в дитинстві дивилась кота, а він радив: «Давайте жить дружно».