Нам було весело. Ммать, а реально було!!! Коли Сірий плюхнувся у фонтан, це було до чортиків весело!
А взагалі, які веселощі? Маленьке місто, маленькі проблеми.
Сьогодні виселяли бабцю.
Вона морочила нам голову.
Серйозно! Народ, морочила. Вона всерйоз вважала, що якщо помурижить нас із годин три в своєму смороді, ми підемо, як попередні рази. Якби не так!
Чорт, нам то все одно, а шеф шкуру зніме.
Як казали «старослужащіє» - «кохатиме довго і в нетрадиційній формі».
Але ж треба нюхати то все прямо прямо зараз!
Пам’ятаю Паланіка. Мене вразив метод – перчатки на перчатки. Або презерватив на презерватив. Щоб чисто, ви то розумієте?
Ну то в нас печатки. Але чого ми тільки не знайшли!
Ну шоб ви розуміли. Висока стеля квартири. Будоване це було для коней. Блін, серйозно, не смійтесь – там мали бути конюшні гусарського полку. А зараз люди живуть.
Нічого. Недарма кажуть – людина то така скотина, що звикне до всякого. То таке, то життя.
Ну, отже починали ми із тої гнилі. Шоб ви знали, Паланік дурень. Їй, Боже дурень. Тож руки можна помити, а носоглотка контужена. І таке враження, що ці казарменні аромати – то як мінімум на рік і то два. Відразу розумієш, чому стрілялись імперські офіцери.
От ви мені скажіть, нащо старій бабці пачка прострочених презервативів? Паланіку і не снилось!
А шоб ви розуміли пачка на сорок штук. Прострочена, правда. Але прикиньте?
Поки ми хіхікали і пересипали невідомо що, по ходу сіль, знайшли фольгу, від мокрого. Ну тут дільничні, які мило теревенили вже перестали морозитись. Ну йолкі, уявіть ситуацію, коли мєнтята питають у старої бабці чи це її а потім, чи це мовляв, не її внучки. Бліін, а її внучці дев’ять. Сміх і гріх!
Але справа є справа. Перебираючи посуд із старої, вогкої і гнилої шафки, що розпадається на очах, і смердить, до різі в очах смердить, знаходимо упаковану в якусь банку траву. Чи полин, чи ромашка чи м’ята. Чи коноплі. Х**й його зна. Мєнтята мало оргазм не піймали. Принюхались – ромашка. Блін, такі кислі стали, неначе їм у фуражку гнилий лимон влучив.
Але ми не зупиняємось. У книжці знаходимо облігації, тисяча дев’ятсот затертого року. Б**, просили ж по-людськи, цінні речі заберіть, а то опишемо!
Забрала. Я правда, дізнався багато нового, наприклад про БАМ, як про найбільше на***во століття. Вірніше, як і так це знав, але таких поверхів ше не чув.
Тре записати.
Йдемо далі. Тут починається серйозне. Знаходимо в гнилому, закопченому столі, з якого капає, якийсь білий порошок попакований в акуратні паперові п’яточки. У мєнтят явно сьогодні цілком порядний секс.
Бабця підгадила. То, мовляв, ліки, фіг зна скільки не могла знайти. Кислі мєнтята – мовляв, шо то таке. Та то ж від гіпертонії, ага. Видані ше до 2000-х. Досі не могла знайти, ну так.
І зібралась із ними їхати, за кордон, ну. Ну, а як же. Ми ж кажемо – як мінімум рецепт, а взагалі із таким пакунком вас знімуть із потяга. Але то Бог з ними…
Риємось далі. Буквально через тонкий латекс перчаток відчувається масний, вогкий бруд, що лежить липким шаром на поличках, на дошках для нарізки, з такими дірками, наче там щось жило. Чи варто говорити, що Сірий виповз покурити, а я подихати повітря. Контужена смородом носоглотка здається, зараз помре, і буде гангрена.
Неохоче йдемо назад. Жителі казарм здивовано дивляться на нас. Ну так, ми відомі відморозки, але, шоб в такій гидоті?
Відкриваємо шафи для одягу. І закриваємо. В очах помітно ріже і вони сльозяться.
Ну його, таку роботу. Беремось ще за книжкову шафу.
Зацікавлені ментята за цей час знаходять почату пляшку самогону. Чую стиха їх діалог – шо, типу, оформлятимем? – та ти дурний, закінчуєм і валим, чи ми дурні.
Ага, ми і так знаєм шо не геть розумні. І ви, і ми, раз така робота.
Цікавимось у бабці, де ж її діти, раз в неї бувала внучка.
В *****, каже.
Значить за якихось плюгавих триста кеме виселяють їх бабцю, куди ще недавно приїжджала їх дитина. Внучка, значить.
Давити треба таку рідню.
Настрій різко падє. Чи треба говорити, що бабця підлила масла у вогонь, ніби-то, її не попереджали. Ага, ну так. Вона ніби розраховувала на місяць пізніше. Пояснюєм,шо ми і так пішли на поступки. Вона ніби ше не зібрала речі. І линдає туди-сюди, типу збирається. Ми вже з дурним відчаєм ржемо і радимо взяти теплий шарф і парасольку.
Парасолька негайно розкладена, перевірена на дієздатність, і складена. А от шарф – хохма, бл* в серпні, вона не може знайти. Ми тихо впадаєм в істерику.
Вона починає стверджувати що шарф взяли ми. Коли ментята починають відверто погрожувати поданням невірних показань, шарф різко знаходиться. Але вона далі морочить нам голову. Мовляв, все майно не зможе забрати. Пояснюємо, що опечатаємо, і її лахи нікуди не дінуться. Так, але ж квиток в неї на післязавтра. Вже з панічним, дурним відчаєм, пояснюєм, що і так мали виселити тиждень тому.
В свої ** вона фарбується. Блін, я от не знаю, чи то прикол, чи остання спроба нас витурити.
Хвилин ше через сорок ми просочились на свіже повітря. Подихали. Сірий та інші закурили, звісно. Я мовчки дістав флягу. Про неї ніхто не знав, тому спершу присмоктався я. Далі пустили її по колу. Коли взяв оцинкований метал в руки вдруге, ледве бовталось на дні. Нічого, на голодний шлунок піде.
Це ж треба яка сволота.
Наше діло свиняче – але шоб мою бабцю виселяли…Голова тихо наливається злістю і хмелем. Яка гидота. Шоб спершу в такім лайні, в сирості, вогкості, липкому смальці жила бабця, а потім її із конюшні із високою і закіптюженою стелею виселили, це ж яке гадство! А виселяв я сам. Мабуть від проковтнутої «борщагівки» навернулись прямо таки конячі сльози. Нічого, зара все буде…
По-ходу не тільки мені так було не геть добре. Не знаю, як вже Сірий шубовснув у фонтан, але наслідки були феєєричні. Ви колись бачили, як двоє мєнтят, замість оформити, спершу притопили, погиржали, потім дістали, плескаючи по плечах мокрого, як хлюста Сірого? Нічорта ви не бачили.
Ми гуділи до ранку. В мене було таке враження, що не тільки мені хотілось залізти під душ і відшкребтись від того смороду і гадства, але із страху і солідарності ми сиділи разом. Ми глушили, кричали пісні дурними голосами, і кожному було погано.
Ми знали, розуміли, що якщо ми в двадцять з чимось років виселяємо стару бабцю, нас чекає така ж старість.
І чхати, що ми лише виконували свою роботу. Від цього не відмиєшся, сидітиме в голові назавжди.
Я йшов додому палаючим вогнями містом. Коли я п’ять років тому поїхав звідси, все було не так. Або я так думав. Але моє рідне місто, немов внутрішня кровотеча, зовнішньо не обіцяло нічого поганого. Мабуть. Не знаю. Але мені так було паршиво, лише коли руда прокинула мене…
А може так було завжди? Просто я був занадто малий і дурний?
Дорогу переходила бабця. Старенька і зігнута. Не наша, звісно. Але я зрозумів – моє місто стало для мене химерою. Світлою і симпатичною зовні і гидкою і липкою всередині.
А може то не місто? Може то лиш люди?
Не знаю. В двадцять один рік ще знаєш мало, навіть коли виселяєш людей з дому.