я не вартий тебе, моя Катаріно. єдине, що я вмію - це давитися власними римами і на цьому, здається, все. мене щось жалить в саме серце - пропалює там дірку, викарбовує чиєсь трепетне ім'я. я можу лиш мовчати, Катаріно, вибач ти мені цей дар.
я сам ступив в вогонь, розвів там згарище і вже іду до попелища. я сам роблю ці кроки, не лякайся, я сам тону в вогняному річищі. мої почуття чомусь нечемні, якісь зухвалі й цілковито недоречні. вони в моїй душі з'явились досить швидко, я дав їм назву - поперечні.
вітер розстібає гудзики на твоєму пальто, дощ нещадно заливає місце хвилинно - примарних зустрічей. Катаріно, може сходимо разом на каву? ти ж мариш усім терпким, я це точно знаю. зайдемо в лавку, будемо мовчати - я буду розглядати твої вилиці, а ти волосся поправляти.
в мені палає вогнище, кохана, я такого ще не відчував. мене, здається, розриває на частини, на клаптики папіру, де написані зізнання у коханні твої смаглявій шкірі та задумливим очам. ти така прекрасна, Катаріно, я подібних ще не зустрічав.
я не вартий тебе, моя Катаріно. ми з тобою різні до зупинки дихання, до болю у кістках. але ти маєш знати, моя мила, що ти і є тим самим диханням і болем у кістках. і я дивлюсь тобі вслід, бачу як зникає вдалечі людина - сонце, людина - справжній дім. я йду крізь кола свого видуманого пекла, пройшовши вже згарище.
Катаріно, давай станцюємо удвох тепер на попелищі.